Полковник аж стрепенувся.
— А що тобі сказав Платон? – запитав він Віру.
— А я йому не дзвонила
— Он воно як! Нуж бо, зателефонуємо до Німеччини, – проголосив Володька і вправно уловив з'єднання.
— Привіт, ухилянте! Ти там у Європі усе гроші скирдуєш? А ми тут весілля твого сина справляємо, на коньяк не вистачає; що скажеш?
— Прикольно! І хто ж його обраниця?
— Гарна дівчина на ім'я Соломія.
— Що? Вона ж…
— Але це ж не все. Ми його якраз готуємо на реабілітацію до Америки. Живіт, груди, голова загоїлися тут, а ліву ногу ампутували. Протезувати хочемо в Америці. Люся влаштувала усе безкоштовно. Ти ж не забув нашу Люсю?
— Люську? Хіба ж таку забудеш! Оце кохаюсь з іншою жінкою, а в уяві у мене – Люська. Я ж Івана попереджав! Запрошував до Німеччини, але дружина так уперлась! Це вона винна, а він – дурень.
— Я ось чому телефоную: Іванові зараз потрібно трошки грошенят на проживання в Штатах. Як ти стосовно цього? Тисяч двадцять-тридцять доларів не завадило б. Можна на тебе розраховувати?
— Прикольно! Я вам що: швейцарський банк? Коли скоїти щось таке, що на голову не налазить, так татка не питають, а як гроші просити, так бігом до нього. У мене тут іпотека, кредити... Знаєте які тут податки? Нехай мамка звернеться до дідуся: той без заначки не живе.
— Дай сюди, – Люся вирвала з рук слухавку: – Вітаю, Людмила. Слухай сюди, мрійнику, мать твою, ти ще можеш встигнути. Сьогодні вівторок, а у нас квитки на суботу. Зараз надішлемо тобі номер картки. Не маєш готівки, – позич, візьми кредит, щось продай, але не розчаровуй нас, бо ми, зрештою помстимося, – Люся повернула телефон полковнику і винувато глянула на Віру Михайлівну: – пробачте, Віра.
З двору долинув лячний, нудний сигнал повітряної тривоги. Він то затихав, то посилювався, вимагаючи від мешканців хоч якоїсь реакції.
— А куди ви бігаєте до найближчого бомбосховища? – запитав полковник.
— Зразу ми ховалися у дворовому погребі. Іван взагалі ігнорував. Ми ж облаштували там крісло-диван, вдосконалили освітлення, убезпечилися питною водою і завели відро для легкого туалету. Але скоро втомилися нудьгувати там у сирості. Павло Гнатович складав мені компанію не більше тижня. І я не довго ходила. Зараз, як налетять шахеди, укриваюся у домашньому туалеті: він вузенький, чотири цегляні стіни і залізобетонна стеля – пояснила Віра Михайлівна.
— Знаєш, Володя, я такий щасливий! Я ж глухий і не чую ані шахедів, ані, прости господи, "Іскандерів". Тож живу вільно, – похвалився Павло Гнатович. Але не будемо про погане! Соломійко, будь ласка, приласкай наші хворі душі музикою.
— А чию то гітару я бачила на другому поверсі? Ти граєш, Іване? Якщо не боляче, акомпануй мені. Тональність Ре-мінор. Вона дістала з армійської сумки мамину сопілку і об'явила: – Джеймс Ласт, "Одинокий пастух". Раз, два, три…
Пронизлива мелодія далеких Карпат зачарувала, зворушила, пройняла засмучені душі. Потім дует виконав "Ой у лузі червона калина", "Ніч така місячна", "Несе Настя воду", ще кілька народних пісень, а завершив виступ козацькою "Наливайте браття!"
— Молодець, Іваночко! – похвалила солістка акомпаніатора.
— Це завдяки тому, що всі співанки у тебе в Ре-мінорі: для гітари це – найзручніша тональність, – засоромився Іван.
— Для сопілки також.
— Усе йде до того, що окрім мене й тебе, Володя, решта стануть американцями. За мною могила плаче, а чим займатимешся ти опісля війни? – запитав Павло Гнатович.
— Мабуть, воюватиму. Або готуватимуся до нової війни: це у мене найкраще виходить.
— Не дуже оптимістично...
— Так воно ж до того йде, насправді…
Іван звернувся до дідуся: – Кажуть , що в Одесі намірялись знести
пам'ятник Бабелю. Мені ж він подобається, особливо, "Одеські оповідання".
— Я також від цього не в захваті
— Начебто, за те, що служив у КДБ.
— А хто там не служив? Тільки КДБ при Бабелі не існувало: тоді каральний орган називався "Народний Комісаріат внутрішніх справ". І цей самий "Комісаріат" власне й розстріляв письменника. Досі не відомо за що: чи то за неправильне висвітлення бойових дій Першої Кінної армії Будьонного, чи за героїзацію одеського бандита Мишка Япончика, чи за шпигунство на користь Франції і Австрії, а скоріше за те, що він переспав з Євгенією – дружиною Народного комісара Єжова. А світовій спільноті байдуже, яким чином він заробляв собі на прожиття, вона шанує його як видатного літератора. Мені ж здається, що якщо одеська громада поставила йому пам'ятник, то нехай би собі стояв. Інакше чужі люде позносять усі пам'ятники в Одесі, нічого буде й туристам показати. А це вже питання глибоко комерційне: пряма шкода міському бюджету.
Розчулений задушевними мелодіями, і щиросердною розмовою дідусь піднявся з явним наміром проголосити урочисту промову. Віра Михайлівна напружилась: зараз тесть заведе лекцію про те, що перш за усе командувачі, депутати і міністри мають поголитися, скинути з себе жебрацькі лапсердаки і припинити брехню; натомість ретельно зайнятися підготовкою спеціалістів – хоч то військових, хоч інженерів, хоч лікарів і педагогів. Без відновлювання машинобудування і загального підняття економіки нічого у нас не вийде, і далі, і таке саме – усе правильне, але дуже вже заплутане. Та цього разу вона не вгадала.
— Дивлюсь я на вас, мої рідні, славні воїни і бажаю, щоб не сталося з вами так, як нагодилось вашому прадіду, а моєму татові Гнату Платоновичу. Він пішов на фронт від дружини і двох малолітніх діток добровольцем. Воював лейтенантом, командиром піхотного взводу. Повернувся двічі поранений, подальше життя продовжив інвалідом першої групи. І ось зараз, через вісімдесят років, з'явилися діячі, що пнуться обпаскудити ту Перемогу, і його разом з нею. Тож, я щиро бажаю вам, щоб з кожним прийдешнім поколінням гасло "Героям слава!" не втрачало свого первісного значення, і наголошую: слава Героям навіки! Сам п'ю, усіх запрошую і приклад подаю.
— Ну, ви, Павле Гнатовичу, вже як скажете, так я й реву.
Ревла вона, насправді, не з-за промови свекра. Ото гляне на сина, блідого
як крейда, і – шасть на кухню. Поплаче, поплаче, підфарбує очі і повернеться до вітальні, наче нічого не було.
— Але нагадаю: сьогодні ж у нас свадьба, хай йому грець! Вані зараз важко, тож, пане полковнику, може ви запросите наречену на танок! – вигукнула вона і увімкнула магнітофон.
— Ні, не станемо відволікати молодих від милування, ходімо, кума, як колись на Іванових хрестинах, – запросив Володимир Олексійович.
Третього дня від весілля, отримавши гроші з Німеччини, Іван, Людмила і Майкл рушили залізницею до Праги, щоб звідти летіти до Нью-Йорка. Полковник напутив бійців:
— Мишко, Іване, ми ж на вас чекатимемо: без вас війна не скінчиться.
— Ледве не забула! Ось візьми трошки грошей, поміняйте шини, а то десь забуксуєте, – Люся передала командиру чотириста доларів.
— Дякую, Мері.
Місяців за два, щойно прийшли візи, Соломія і Віра Михайлівна полетіли слідом за усіма. Павло Гнатович залишився в домі сам один.
"Так тобі, собаці, й треба; так тобі, собаці, й треба", – примовляв старий, приймаючи ранішній холодний душ, до якого привчив себе років тридцять тому у відповідь на приступи міжреберної невралгії. "Ох, і добре! Як тільки гарно… Ще поживем!" – додавав він, розтираючись перед дзеркалом сухим широким, грубо-тканим рушником. Відварив собі мисочку вівсяних пластівців, два яйця, закип'ятив у зварнику свіжого зеленого чаю, і з задоволенням поснідав. Оцінив свій поточний стан: "усе добре, гріх скаржитись. Он як інші люди страждають!". Що насправді йому дошкуляло останнім часом, так це те, як змінилися позирки зустрічних перехожих. "Колись, було, зустрінеш на вулиці дівчину, чи жіночку, зовсім не знайому, зиркнеш їй в очі і отримаєш у відповідь відкритий, проймаючий до хребта, майже залюблений погляд. А тепер, як не вирячуюсь, минає вона скорим кроком, ще й морду відвертає… Мабуть це на мені КОВІД так відізвався! Ні, будемо думати про хороше…" – голосно оповістив він сам собі і заспокоївся. В тому, що його не кинуть напризволяще, і хтось з рідних ось-ось повернеться в Україну, Павло Гнатович не сумнівався.
Телевізор вкотре закликав глядачів переказувати хто скільки може на рахунок бойового підрозділу задля придбання військової техніки. Дідусь витягнув з гаманця банківську картку і впевнено, як робив це чи не щодня, перерахував сто гривень.
Згадав: "добре, що додумався посадити город". Ідея городу належала Анфісі. Сім років тому вона найняла Анатолія, що жив через паркан, і той зорав мотоблоком п'ять соток газону. Вже в перший рік земля подарувала родині картоплю, помідори, огірки, капусту, баклажани, солодку кукурудзу, часник, цибулю, усяку зелень, тощо: усе своє. Господар з превеликим задоволенням їв домашній продукт, але роботи в городі цурався: мовляв, я й на інженера вивчився, щоб у землі не колупатися. Проте цьогоріч він замислив приємно здивувати Віру Михайлівну при її поверненні з Америки. Зорав ділянку той самий Толя, хоч вже й служив старшиною. Доладно висадити розсаду допомогла сусідка з іншого боку садиби, Іра. Вони потоваришували на основі годівлі Багира. Її чоловік, Валера, працював на м'ясокомбінаті в забойному цеху і щовечора привозив звідти на велосипеді чималу сумку субпродуктів, з яких Павло Гнатович варив собаці насичену м'ясну кашу. Торгував Валера не дорого, відпускав скільки замовиш і доставляв корм під саму хвіртку.
Старий вийшов у двір. У блакитному небі, шукаючи по кому б вдарити, кружляли три ворожі дрони. З неподалеку по них строчили кулемети. Курсом на Київ прогуркотіла ворожа ракета. Начебто сподіваючись побачити рідну кошлату морду, глянув у бік собачого вольєру. Звідти повз ганку сміливо протупотів їжачок. З гущини ялівцю зненацька випурхнула зграя горобців. Пташки перелетіли на ближню ялинку, скупчилися у її пишних вітах і безжурно зацвірінькали. "Нарешті повернулися, і це гарне передвістя!" – радісно подумав господар.
ПРО АВТОРА
Автор книжки "ЗАРУЧНИКИ" Кульчицький Микола Гордійович – за фахом інженер-механік. Кандидат технічних наук (доктор філософії в галузі техніки), інженер-конструктор, начальник конструкторського відділу, головний інженер, генеральний директор конотопського заводу "Мотордеталь".