Куди йшла стежка?

— І я тебе так дуже, дуже люблю!..

— Справді?

— Справді, страшно люблю!

Треба було чути й бачити, як вона вміла це ска­зати! Одним таким запевненням вона, здавалося, могла би всмирити найгіршого ворога і найстрашнішого звіря. Не дивно, отже, що й Святослав зм'як зовсім.

— Коли справді любиш, то все гаразд. А решту скажеш колись, коли підростеш і помудрієш. Добре?

— Я би також хотів якесь гарне слово почути, — озвався я.

— Заздроснику! — вхопила вільною рукою мене за шию Пшеничка і притягнула мою голову до голови Святослава. — Чому не пошукав собі такої, яка б тобі те саме вдень і вночі повторювала? Але не заздри: люблю вас обидвох. Люблю, люблю, люблю!..

— Ой, лукава, вража жінка... — заспівав Свято­слав і зробив Пшеничці "баран-буц".

Ми всі старалися вдати, що забули недавню сцену, але ні я, ні напевне ніхто з нас, нічого не забув. Таєм­ниця лишилася нерозгаданою.

Увечорі вернувся Митько. Розказував, що у Вап­нярці дуже небезпечно, бо повно більшовицького вій­ська. Та Митькові поталанило зустріти Євгена Бубна й умовитися з ним. Євген Бубон був старим контра­бандистом, а тепер займався тим, що передавав листи й вісті, переводив людей через фронти, кордони й за­стави, використовуючи таким чином в нових обставинах досвід, набутий ще в молодих літах. Отже, цей Бубон переказував через Митька, щоби Святослав і Пшеничка вибиралися без проволоки в дорогу. В умовленому місці вони мали зустрінути жінку й ро­бити все те, що та жінка накаже. Виходити без речей і в найпростішій одежі.

Речей вони й так не мали ніяких. Пшеничка взяла зі собою лишень золото, а Святослав — револьвера і дві гранати, Переодягнулися в селянську одежу, по­брали серпи та клунки з їжею і так вирушили в не­певну дорогу, супроводжувані благословенствами і по­бажаннями щастя від щирих і добрих Савенків.

Одночасно вирушив у дорогу і я. Відпроваджував дороге мені подружжя верстов з десять і ніяк не міг зважитися попрощатися. Було це не перше розста­вання, але, дивна річ, ніколи мені не було так важко, як в ту ніч. Бракувало сил зупинитися і сказати: "Про­щавайте!".

— А, може, підеш разом з нами? — запитав Свя­тослав, і саме тими словами примусив мене вернутися.

— Ні, — відповів я. — У мене нема причин іти звідси. Я ще можу лишитися.

Прощання було довге й болюче. Мені видавалося, що я ще недостатньо сказав, і все повертався від се­стри до шваґра і від шваґра до сестри.

— Годі вже, Несю, — попросила Пшеничка. — Довші проводи — більші сльози.

— То поцілую тебе востаннє,— обняв її ще раз. — Скажи ж мені, коли ми побачимося знову, моя золота Псенися Псеницка?..

Темна ніч не дозволяла бачити багато, але мені видавалося, що сестра усміхнулася й відповіла мені довгим, глибоким поглядом, в якому розкрилася якась уроча, грізна правда. Мені стало холодно від того по­гляду, і я випустив Пшеничку з обіймів. Обняв ще раз Святослава і майже бігом завернув у другий бік.

На другий день я перейшов Бог[26], і тоді мені стрічні люди оповіли страшну новину: наш повіт нападено знову і на цей раз переможено. Звичайно, в таких випадках вістки все бувають перекручені й перебіль­шені, і тому я відразу не повірив у те, що вій­ська ЧеКа нараховували 100.000, і що з цілого по­віту не залишилося серед живих ні однієї душі. Та зате я не міг не вірити, коли названо моє село, що його мали спалити і зрівняти з землею, та прі­звище моєї родини, що з нею більшовики розпра­вилися на місці. Оповідачі мене не знали й розказу­вали мені, наче новину, що в такому й такому селі був надзвичайний священик на прізвище Пашницький, що його сини й донька — всі за Україну, і що ці Пашницькі були сіллю в оці червоних, бо зорганізували своє військо і не дозволяли більшовикам грабувати населення...

Отже, я вже знав усе, і мені не треба було йти до­дому. Але я таки пішов, і лишень Бог та я, та ще темні ночі знали, з яким серцем вертався я в рідні сто­рони. Не шукав доріг, не бачив нічого перед собою — йшов уперед день і ніч, аж поки не опинився на тому попелищі, де колись стояло село. З нього не ли­шилося ні однієї хати, ні клуні, ні якої іншої будови, лише серед нічної темені бовваніли обгорілі комини та безлисті дерева, що недавно ще зеленіли й красува­лися овочами. Не чути було ніде людського голосу, лише в моторошну тишу врізувалося тоскне завивання кількох собак, а в горлі давив солодкаво-нудотний сморід розкладу.

Спотикаючись і провалюючись в якісь ями, я до­волікся до руїн свого дому, відшукав кутик поміж рештками двох стін і сів. Я не можу нічого оповісти про ті години, крім того, що була ніч, наповнена роз­пукою синівського жалю, був біль, великий і бездон­ний, як ніч, і була самотність, тоскна, як завивання собаки. Потім була буря, що клекотіла громами й при­свічувала блискавками до мого горя, і дощ, який пла­кав зі мною і змочив мене до нитки. А ще пізніше Мирон Ледь та Василь Хрущ — два парубки з нашого села — погрожуючи й штовхаючись, вели мене кудись через поле, над яким здіймався вогкий ранок і зло­вісно кричало, кружляючи в синьому небі, безліч гай­вороння.

Я збирався питати, куди мене ведуть, але, зда­ється, не спитав, чи, може, недочув відповіді — не знаю. І, хоч воно парадоксально, опритомнів зовсім лише після того, як одержав сильний удар по голові й упав на землю.

Підвівшись, я зрозумів, що знаходжуся в лісі се­ред гурту похмурих людей, з яких лишень два-три об­личчя були мені незнайомі. Решта ж — односельчани: Юхим Орчик, Степан Кислий, Калістрат Постоляк, Яків Кряж, Галька Рукавець, Антошка Равлик, баба Лисавета Моргун та інші, а з ними — громадка дітей.

— Маєте, упіймали бодай одного! — злорадно сказав Василь Хрущ і хотів мене вдарити знову. Та я перехопив його руку й відштовхнув від себе так, що він не втримався на ногах і полетів сторчака.

— Ах, ти ж !.. — вилаявся погано парубок і, зво­дячись на ноги, почав шукати якоїсь зброї, його очі враз налилися кров'ю й обіцяли мені певну смерть.

Але я сягнув під полу, видобув револьвера і клац­нув відбезпечником. Цей рух відразу усмирив Василя, і він сів, понуро звісивши голову.

Так добре пам'ятаю цей момент, хоч з дальшого бігу подій, затертих почуттям гніву й жалю, у мене залишилася темна, каламутна пляма. Бо ці нещасні люди, яким вирізано рідню, спалено хати і які тепер сиділи в лісі, чекаючи кожної хвилини ще однієї роз­прави, палали злобою на всіх тих, хто їх намовляв до оборони. На мене також.

Яків Кряж підійшов до мене зовсім близько, не виявляючи найменшого страху перед зброєю, і мовив зневажливо:

— Ви, паничу, покиньте тією штучкою гратися. Всіх не перестріляєте — куль не вистачить. Ви краще подивіться, до чого ви нас призвели! — він вказав забандажованою в брудну ганчірку рукою на людей, а рука його тряслася.

— Бодай же вас усіх нечиста сила видавила, як ви нас посиротили й на циган перевели!.. — заголосила Галька.

— Намовляли, бунтували, поки не добунтувалися!

Оточили мене з усіх боків, наскакували на мене, кидали мені в лице важкі обвинувачення. А я дивився на них і думав над тим, що бачу перед собою якраз тих обережних, які ніколи не любили рішуче промо­вити ні "за", ні "проти". Вони завжди були десь по­середині, непомітні, невиразні, безбарвні. І лишень те­пер вони себе виявили.

— Кажіть же, радьте нам, що маємо робити?! — присікувалася Галька. — Хто моїх дітей прогодує?! Де ми голови притулимо на зиму?!

— А так: намовляли свою українську владу заво­дити — тепер хочемо помочі від тієї влади!..

— Коли ж бо вони лишень бунтувати вміли, а як до розправи прийшлося — нема нікого: пощеза­ли!.. — перекричав усі голоси Василь, який серед гурту набрався стільки відваги, що підійшов зовсім близько до мене.

— Неправда, Василю, я тут!

— Ага, тепер "тут"! А раніше? Де ви були раніше, коли нас тут Крюк зі своїм загоном різав?

— Я спішив сюди, щоб з Крюками силами помі­рятися, хоч недавно з ліжка встав. Але де ти тоді був, Василю?

— Ви мене не питайте, де я був! — заверещав Ва­силь. — Я не підмовляв людей військо робити, і вашої мобілізації не признавав!

— Це я знаю, Василю, — сказав я якомога спо­кійніше. — І ти, і дядько Юхим, і Яків, і Калістрат... Я вас ніколи не бачив у рядах, які боронили села від денікінців, більшовиків, чи махнівців. Коли б інші також такі були, як ви, то ви б зараз не сиділи отут в лісі й не говорили б зі мною — вас би вже давно вирізали інші.

— Може вирізали б, а може й не вирізали б, — ще пінився парубок, однак, вже не з такою певні­стю. — Чого б нас мали різати, коли б ми смирно сиділи?

— І правда, — підтримав його Кислий. — Не­дурно кажуть, що пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать...

— Мудро ви кажете, дядьку Степане... — сказав я, відчуваючи, що жовч підноситься мені геть аж в го­лову й застилає зір. — Я й не думав, що ви так усе знаєте...

— Та вже ж, що дещо знаємо...

— Добре, що знаєте. Може тоді знаєте, де поді­лися оті "пани", через яких у вас чуб тріщав? Батько й мати мої — де, не знаєте?

Кислий видимо зніяковів.

— Ніколи мені було за ними оглядатися — я свою душу спасав.

— Побили їх! — вихопилося раптом у білявої, замурзаної дівчинки, і вона схлипнула.

— Іван Бабенко — староста села — де? — про­ковтнувши зойк, що був відповіддю на слова дівчинки, продовжував я, — звертаючись на цей раз до Василя.

— Хороба його знає! — підкинув зневажливо плечем парубок.

— Бабенка повісили на дзвіниці... — трохи ні­яково відповів Юхим і зідхнув.

— Отаман Кирило Богдан — де?

— Того порубали на кусні.

— А Григорій Шпачок?

— Поранено його. Чекісти з собою забрали.

Я далі називав імена чільніших людей нашого села й дізнавався, що доля їхня була однакова: того вбито, той сам себе добив останньою кулею, а того Крюк забрав зі собою.

Відповіді за кожним разом ставали все тихіші й несміливіші й урешті, коли стихло, та сама замурзана дівчинка, раптом набравшись відваги, заговорила:

— А я бачила, паничу, як паніматку вбито, й отця замкнено в церкві... Забрали їх з дому і вели, а нас позганяли, щоб ми дивилися.

Здригаючись, захлинаючись й уриваючи слова на половині, дівчинка оповідала, як вели батька через ціле село й били, щоб він признався, де його сини.