Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

— Такі добрі хлопці не повинні валятися зв'язаними по кутках.

Данко вже нічого не говорив, а сидів, насупив­шись, на тій постелі, де недавно лежав Арасі, і з-під лоба слідкував за тим всім, що діялося. По всьому було видно, що індіянин заскакує ласки у цих підозрілих типів, аби мати в них своїх спільників проти Данка. Частував їх, припрошу­вав і сам випивав для товариства. Гості повесе­ліли, перекидувались різними дотепами, при чо­му, починав завжди мулят, а рижий тільки по­годжувався з ним і реготав своїм характерним, надтріснуто-розбитим сміхом. Передні горішні зуби у нього сильно стирчали наперед, а тому, замість "пойзе", у нього виходило "фойзе".

Сидячи оподалік, Данко мав можливість кра­ще придивлятися до гостей. Поскидавши пеле­рини, вони лишилися в подертих сорочках, по­верх яких мали куці й вузенькі камізельки. На розхристаних грудях у мулята виднівся хрестик на ланцюжку, а в рижого теліпалася невеличка червона целюльоїдна дуля, що подекуди вва­жається талісманом щастя. Мулят був убраний в широкі шаравари, заправлені в халяви низь­ких чобіт, а його товариш мав на собі низькі, грубі черевики і вузькі штани, що ще більше підкреслювали всю незграбність його фіґури.

Коли вже, здавалося, бездонні шлунки гостей поглинули мало що не половину всіх придбаних індіянином харчів, з'явилася на кінець міцна, пахуча кава.

— Ах, як це добре тепер випити гарячої кави! — з насолодою сказав мулят, голосно присьор­буючи з залізного горнятка.

— Фойзе, — притакнув рижий, — по добрій вечері кава ніколи не зашкодить...

— Ну, хлопці, — заговорив мулят, скручуючи цигарку, — тепер розкажіть нам, хто ви такі і що тут робите?

Арасі поглянув на Данка, але не відповів ні­чого.

— Ну, — повторив питання мулят, — гово­ріть, а ми послухаємо.

— Пойзе, — хитнув головою рижий, — ми більше любимо слухати, ніж оповідати...

— А ми якраз не маємо охоти тепер оповіда­ти, — сміливо відпалив Данко, — але натомість хотіли б дізнатися від вас, що ви за люди і чого тут шукаєте?

— О-ба! — здивувався перший гість. — В та­кому випадку, ви хочете абсолютно забагато знати.

— Фойзе, це абсолютно забагато, коли гості ставлять такі питання господарям.

— Якщо тут і можуть бути господарі, — від­тяв Данко, — то ті господарі — ми! Ви прийшли до нашого вогнища, а не ми до вашого! Ви їли наші харчі, а не ми ваші! І тому ми тут госпо­дарі!

Мулят зареготав, а рижий за ним.

— Ця печера була моїм житлом, коли тебе, зелепуха, може ще й на світі не було.

— Пойзе, і я можу це підтвердити. А ви вдер­лися до чужого дому і називаєте себе господаря­ми.

— Так? — насмішливо спитав Данко. — Може на тій підставі ви вважаєте своїм кожне дерево, під котрим вам доводилося сидіти? Може також вся та земля, по котрій вам доводилося ступати, є ваша? Я щось про такий закон ще не чув...

— О-ба! Який же ти мудрий!

— Пойзе! То він хоче знати, хто ми є, то він хоче доказати, що наша печера не наша. Занадто мудрий!..

— Зовсім не хочу знати тепер, хто ви є, — задерикувато відповів Данко. — Бачу, що нале­жите до тих, хто боїться чесно себе назвати. А, може, ви взагалі навіть імен не маєте? То я вас охрищу: Ти, — вказав він на мулята, — будеш називатися віднині Оба, а ти — звернувся до ри­жого, — Пойзе. Ліпших імен ви не варті.

Гості здивовано витріщилися один на одного, а потім почали реготати.

— Присягаю, — вигукнув мулят, — що цей хлопець нас дотепно охристив!

— Пойзе! Хоч за ту дотепність йому годило­ся б дати пару ляпанців.

— Ну, але до діла, хлопці, — споважнів Оба. — Ми мусимо довідатися, яка пригода з вами сталася?

— Пойзе, і чому отой хлопець був зв'язаний?

Арасі вже збирався щось відповісти, але, по­мітивши остерігаючий Данковий жест, вдав глу­хого і заходився прибирати начиння.

— От що, панове, — заговорив поважно Дан­ко, — давайте зробимо між собою умову: ми вас нічого не будемо питати, а ви не питайте нас. Яке нам діло до того, чого ви тут опинилися, а вам до того, яка пригода сталася з нами?

Гості порозуміваючо ще раз переглянулись між собою і хитнули на знак згоди головами.

— Гаразд. Ми тільки думали, що вам потрібна наша допомога, і тому питали.

— Пойзе, ми завжди всім помагаємо, коли по­трібно. Але, коли ви не хочете нічого говорити, то може ми собі заграємо в карти? Чи не так, сеньоре[38] Оба?

— Чому ж би ні, сеньоре Пойзе? З великою навіть охотою!..

— Чи не вважає сеньор Оба, що це — дуже зручно мати такі шляхотні імена, які дав нам оцей упертий хлопець?

— Надзвичайно, сеньоре Пойзе! А тому в на­городу за гостинність і хрищення ми можемо по­просити і цих обидвох молодих сеньорів до то­вариства. В банку сто крузейрів!.. Просимо ближче, — звернувся до Данка.

— Я не граю! — відрізав Данко.

— О-ба!.. Чому ж то так? Може, сеньор вва­жає нас за невідповідне товариство?

— Пойзе, може сеньорові навіть неприємно серед нас перебувати?

— Я взагалі ніколи в карти не грав, не граю і не буду грати!

— Шаную засаду, — з насмішливою шаноб­ливістю схилив голову Оба.

— Пойзе! Засада є засада! А другий сеньор?

Арасі зам'явся:

— Я не маю при собі ні одного тустона[39], — відповів з удаваною скромністю.

— О-ба, це щось незрозуміле!.. Цей молодий сеньор недавно запевняв нас, що ти — злодій і ошуканець. А в злодія і ошуканця мусять бути гроші.

— Пойзе, який же то злодій і ошуканець, ко­ли він тустона за душею не має?..

Арасі нічого не відповів, але кинув у бік Данка такий виразний погляд, що хитрі знайди від­разу його зрозуміли.

— Ах, — сказав Оба, — то може твій товариш має?

— Пойзе, я переконаний, що має, і може тобі трохи позичити.

Данка огорнув страх.

— Відчепіться ви від мене і дайте мені спокій! — відповів нервово і роздратовано.

— Еге-ге, мій синочку!.. — заворкотів Оба. — Та ти щораз далі, то стаєш все більшим гру­біяном!.. Ну, вибач, але я того не зношу у сво­їй присутности...

— Пойзе! Ми до тебе звертаємося чемно, а ти відповідаєш, як вуличник. Відразу видно, що те­бе зле виховували...

— Годі! — рявкнув Оба і звівся на ноги. — Позичай гроші товаришеві, скоро!

— Пойзе, — випростувався і рижий на весь свій величезний зріст, — позичай по доброму, бо відберемо силою!..

Данко більше не надумувався. Зірвався з міс­ця, забився в самий кут печери і наставив пісто­лю:

— Не лізьте, бо постріляю без милосердя!.. — крикнув на цілі груди.

Та обидва пройдисвіти, видно, вже не вперше опинилися в такій ситуації і знали, що треба робити. Вони моментально розскочились у різні боки, потім кинулись вперед, і перше, ніж Данко опам'ятався, напали на нього з обох боків. Постріл бахнув десь у порожнечу, а Данко вже був у безжалісних, твердих руках і відчував на всьому свому тілі удари міцних кулаків. Але хлопець не здавався. У нападі розпучливої злос­ти кусав, дряпав, відбивався ногами, мов дикий кінь і кричав, скільки стало духу.

Але сили були занадто нерівні, і не минуло п'яти хвилин, як він в пошматованій сорочці, подряпаний, побитий, з обкривавленим лицем лежав зв'язаний на стовченому сіні. Арасі не втручався в боротьбу. Він стояв збоку і тільки з явним вдоволенням приглядався до того, що діялося.

Поки Пойзе прив'язував Данка до кореня вго­рі стіни, Оба досвідченою рукою провів по його тілі, відразу знайшов прив'язаний портфель і витягнув його так проворно, як цирковий фо­кусник.

— О-ба! — скрикнув радісно, коли зазирнув до портфеля. — Та цей невихований грубіян не­даром так боронився!..

— Пойзе, — натягнув свою довгу шию до портфеля рижий, — і напевне ці гроші у когось вкрав.

— Спокійно, сеньори! —— проголосив автори­тетно Оба, відхиляючи портфель від цікавого погляду свого товариша. — Ми цими грішми за­раз поділимося.

— Пойзе, — вдоволено потер руки довгов'я­зий, — розділимося на три рівні частини, а той малий грубіян не одержить нічого. Давайте, сеньоре Оба мою частку.

— Е?! — обернувся до нього Оба.

Щось в тому "е?!" було надзвичайне, бо Пойзе відразу ступив крок назад і ніяково почав пе­реступати з ноги на ногу, дивлячись принижено на Обу.

Мулят ще зігнувся, підняв вибитий у Данка револьвер, оглянув його вдоволено з виглядом фахівця і запхнув собі в кишеню.

— Ну, от, — сказав нарешті тоном королів­ської великодушности, — тепер я вас обділю грішми. Тут — тобі, а тут —— тобі...

Тицьнувши по кілька банкнотів у руки парт­нерів, він сховав портфель за пазуху. Обличчя Пойзе при тому виявило явне огірчення, облич­чя Арасі — велике розчаровання, але ні один, ні другий не відважилися протестувати і поховали гроші.

— Можемо тепер грати, — сказав важно Оба і сів коло вогнища. — Може дасте нам карти, сеньоре Пойзе?..

— Чому ні? — покірно зітхнув рижий і витяг­нув карти.

Через кілька хвилин всі троє, цілком забувши за зв'язаного Данка, поринули в гру. Ляпали карти, сипалися фахові вирази, перемішані з лайкою, розгоралися очі, і в хід пішла друга пляшка горілки, витягнена індіянином з глибини другого клунка.

Данко дивився на це все з безсилою люттю. Йому здавалося, що коли б він тепер не був зв'язаний і мав у руках зброю, то не дав би себе перемогти.

"І чому я їх не повбивав одразу? — докоряв сам собі. — Адже з першого погляду було вид­но, що це за пташки. І як це так по-дурному сталося, що я мав пістолю в руці, а вони взяли мене голими руками?! Не пробували навіть по­витягати своєї зброї... Чи я вже й справді така дитина, такий "шмаркач", такий безпомічний, що на мене вони дивляться, як на паяца?"

І Данко корчився у своїх путах, як лялечка в коконі. Напружував усі мускули, пробуючи роз­в'язатися. Але даремно. Тільки зіпрів від тих зу­силь, змучився ще більше і викликав сильну кровотечу з носа. Шнурки в'їдалися в тіло, му­чила спрага, але хлопець стиснув зуби і терпів. Скоріше вмер би, ніж би попросив у тих негідни­ків полегші, чи води.

Ще більших мук завдавало йому саме видо­вище гри. Данко ледве здушував крик, коли ба­чив, як тяжко татовою працею тепер грається троє ошуканців.

Найбільше щастило Арасі, а Оба майже кож­ного разу програвав і, пересипаючи лайки та прокльони своїм грубим, низьким сміхом, він що­раз частіше витягав портфель та виймав з нього нові й нові банкноти.

Данко не міг більше витримати тієї огидної сцени.