Але. громадянине начальнику, на мені заведетесь! Я себе знаю добре, і скажу вам наперед, що ви мене можете навіть спалити живцем на вогні, але не витягнете з мене нічого, крім того, що я кажу зараз. Тим більше, що коли б я навіть і хотів, то не знав би, в чому мені, як ви кажете, "признаватися". Скажіть насамперед, в чому мене обвинувачують, а тоді вже починайте дерти з мене шкіру, чи застосовувати інші практиковані вами способи! Може вам і вдасться, як не витримаю! Пробуйте!
В очах "добродушного наставника" спалахує лихий звірський вогник, і він ляскає долонею по столі.
— Ах, так?! Ну, а я тобі скажу, що тебе навіть пальцем ніхто не торкне, а ти признаєшся! Чув? Признаєшся у всьому!
Він викликне вартового і наказує йому відвести мене до кімнати № 22.
КІМНАТА № 22
Кімната № 22 міститься в самому кінці коридору і виходить вікном на внутрішнє подвір'я. При вікні стоїть бюрко, а при дверях — маленький столик і стілець. На стіні висить портрет Єжова.
Коли ми заходимо до середини, тям нікого нема, але по кількох хвилинах входить якийсь енкаведист, як видно по відзнаках, найнижчої ранги і важно розсідається при бюрку.
Я з цікавим страхом сподіваюся чогось особливого і приготовляю сам себе до різних несподіванок. Але і вигляд кімнати і сам енкаведист не мають у собі нічого загрозливого.
— Заарештований! — звертається службовець до мене. —-Будете признаватися?
— Ні! — відповідаю твердо.
— Добре...
Такої спокійної і байдужої відповіди я не чекав. Думав, що почне битися, чи принаймні сваритися, але помилився, Енкаведист подивився на свої чоботи, побарабанив пальцями по столі і закурив цигарку. Видко, що не знав, що має зі собою робити, й тому відчиняє шухляди столу, витягає якісь старі неупорядковані папери і починає їх переглядати.
Я стою, переконаний, що мене зараз кудись покличуть і почнуть допитувати. Але — ні! Минає кільканадцять хвилин, не приходить ніхто.
— Мабуть, зайняті чим іншим — рішаю про себе.
Та по якомусь часі переконуюся, що по мене не збирається ніхто приходити. У всякому разі не видно, щоб той енкаведист нетерпеливився чи виглядав когось. Навпаки, вся поведінка його говорить про те, що він приготований сидіти незмінно в такому положенню довгий час.
За моїми плечима вартовий переминається з ноги на ногу, але не обзивається ні одним словом.
Оскільки мене більше нічого не питають, я також мовчу. Не просять мене сісти — я стою. Стою, і цікавість моя щодалі росте: "Що це має бути?" — ламаю собі голову.
Службовець уже чотири рази переглянув папери і пробував навіть щось писати. Але, очевидно, писання було для нього тяжкою і незвичною справою, так що він її покинув і вмостившись зручніше в кріслі, почав дивитися на портрет.
Минула година...
Минуло ще трохи часу, і енкаведист почав поглядати на годинник. З того я додумався, що він починав когось чекати.
А час, здавалося, стояв на місці.
По недоспаній, повній переживань ночі, мені страшно хотілося спати, і очі мої мимоволі клеїлися. З трудом стримуюся, щоб не сісти на підлогу.
Аж ось відчинилися двері, і увійшло двоє нових людей: вартовий і новий "слідчий". Вони обмінюються з присутніми привітаннями і незначними зауваженнями, після чого старі відходять, а нові займають їхні місця.
Тепер для мене положення вияснюється! Таємничі слова начальника: "Ніхто тебе пальцем не торкне" виступають переді мною у всій повноті свого загрозливого значення, і ситуація, котра мені спочатку видавалася глупою і смішною, показується з іншого боку. Це був початок тортур!
Новий енкаведист знову питає мене, чи я буду признаватися і, діставши відмовну відповідь, з таким самим глупим виглядом, як і його попередник, заглиблюється в папери, не звергаючи на мене жодної уваги.
Через дві години знову приходить зміна, а я все стою, час до часу перекладаючи тягар з одної ноги на другу.
Та стояти дедалі стає все тяжче. Всі мускули мені терпнуть, а в нижній половині тіла почуваю невимовний тягар. Коліна мені починають дрібно тремтіти, а серце б'ється з великими перебоями.
Десь перед заходом сонця мені приносять якусь огидну, брудного кольору юшку, яку я випиваю так саме настоянки, і виводять до убікації[13].
Кілька кроків туди і назад принесли велику полегшу, але не надовго. Повернувшись на старе місце і постоявши що з півгодини, почув, що довго не витримаю.
— Чим це може скінчитися? — питаю себе. — Та вони ж можуть тримати мене так до повного виснаження і смерти! Це страшніше бійки і ламання костей! Треба сказати цьому йолопові, щоб відвів мене до начальника: хай покине цю дурну забаву!
Але — дивна річ! Поруч з тими міркуваннями і нелюдською втомою почуваю, що сам розмови не почну! Якась дивна сила сковує мій язик і зростає разом з моїми терпіннями.
Знову приходить зміна, приходить друга, а я все стою...
Десь уже коло півночі здавалося мені, що от-от упаду, але якось переміг себе і вже потім знаходився в стані якогось оціпеніння. Бачив, як мінялися вартові, чув, як мене щось питали, щось механічно відповідав і стояв далі, стояв, як заклятий...
Пам'ятаю ще, як уві сні, сяєво рожевого світанку, а потім — чорна прірва: зімлів.
Отямився вже в кабінеті начальника, облитий холодною водою.
— Ну. заарештований, — спитав той, — будете признаватися?
— Ні!
Почував таку лінь і байдужість, що навіть не хотів додати, що не маю в чому признаватися.
Мене знову відвели до кімнати № 22, і "допит" продовжувався, як я потім довідався 10 день! Але я тоді цілковито стратив почуття часу, і в моїй голові плуталися дні, ночі, вартові, вихід "на двір", штовханні і окрики: "Ти! Стій! При допиті не можна сідати". Часом все зникало, і наступало солодке небуття. А коли я приходив до дійсности, то все був облитий холодною водою. Пізніше, коли вже і вода перестала діяти, почали застосовувати якусь, очевидно, грубу голку, котра з невиносимим болем влазила в тіло.
Та, мабуть, і голка вже не діяла, бо одного разу я отямився не в знайомій кімнаті, лиш десь у підвалі. Високо вгорі заґратоване вікно пропускало світло мрячливого дощового ранку, чи вечора — не можна було вгадати.
Я попробував поворухнути руками, ногами, попробував сісти — ніби все в порядку.
— Живі? — почувся грубий голос з кутка, і, повернувши голову, я побачив на другій прачі під протилежною стіною якогось чоловіка. Віку його не можна було пізнати, бо був зарослий і брудний.
— Та ніби живий! — відповів я, втішений, що коло мене є якась жива істота.
— Били? Ні?! А чого ж ти був мертвий?
— Не давали спати.
— Ага!.. А слідчий хто?
— Начальник.
— Пацюк?
— Який пацюк? — здивувався я.
— Та начальник. Його так називають тут: "Пацюк"... Ти недавно тут?
— З двадцятого червня. А сьогодні яке число?
— Сьогодні вже тридцяте... Та ти ще маєш щастя! — заздрісно сказав в'язень.
— Щастя?! — здивувався я. — Чому?
— Бо "Пацюк" ще добрий! А от його закупник — "Воша" О! То є сволоч!
— А по-моєму, то і "Пацюк" добра сволоч!
— Ну-у-у, ні! Цього ви не кажіть! — енергійно заперечив мій співбесідник. — Все таки їх не можна порівнювати! "Пацюк" тільки не любить, як хто впирається, і тоді б'є. А як хто покірний, то і папіросами частує і навіть їсти дасть, їй-Богу!
Оце зі мною сидів один, — бо я вже, браток, тут п'ятий місяць! — молодий якийсь. Випив цей молодий колись і щось там проти Сталіна сказав. Ну, і взяли його. А в нього, знаєш, жінка молода і близнят мала. От і попав він також до "Пацюка". Питає його "Пацюк": "Ти проти Сталіна такі і такі слова казав?" "Казав" — каже. "Як же ти. сякий-такий, осмілився такі слова говорити? Хто тебе намовив?". "Та мене, — каже, — ніхто не намовив, то мої близнюки винні". "Як так, коло твої близнюки ще говорити не вміють". "Але кричать як генерали. Тут ударна кампанія, мені план треба перевиконувати, а їх, хто найняв: цілу ніч кричать і спати не дають. Жінка одного носить, а я другого, а вдень замість плани перевиконувати, то я сплю на роботі. От і вписали мене за недовиконання планів на чорну дошку. І гірко мені стало: весь час ударником був, навіть на заклик партії про збільшення дітей в нашій країні свідомо поставився і за десить місяців по шлюбі аж двох вояків Сталінові подарував, а тут мене за те — на чорну дошку! От і випив я з горя та й сказав непотрібні слова".
І що ви думаєте? Розжалобив "Пацюка"! А тоді ще впав йому в ноги і проситься: "Будьте отцем рідним! Пожалійте мене дурака! Більше не буду!"
Той покричав, дав для порядку разів кілька в морду, але через дві неділі таки випустив!
А "Воша" — о-о-о! — то вже не той! Той б'є і за те, що призмаєшся, і за те, що не признаєшся. Я от у нього п'ятий місяць, а ніяк йому не можу вгодити. Спочатку били, щоб признавався. Ну, я й "признавався". Потім ще били, бо ніби мало признавався. Я ще "признавався". А тепер уже і сам не пам'ятаю, до чого "напризнавався". А він знову б'є і каже, що я все плутаю. От і вгоди йому!..
На цьому місці розмови увійшов вартовий і наказав мені йти до начальника.
Я був у душі дуже вдячний моєму несподіваному знайомому, що дав мені такі цінні інформації про мого слідчого, і думав над тим, як мені їх використати. При вмілому маневруванні все ж таки можна було улегшити собі долю.
— Ну, заарештований, — звернувся до мене начальник. — що буде далі? Як бачите, у нас жартів нема, і коли треба буде — заморимо до смерти!
Тоді я заговорив:
— От що, начальнику! Я не сумніваюся, що ви можете мене заморити до смерти. Але що вам це дасть? Я і в останню смертну хвилину нічого не скажу, НЕ МАЮ ЧОГО говорити! Хіба ви мені не вірите? Будемо говорити розумно: я ні в чому невинен абсолютно і, думаю, що ви про це добре знаєте. Єдине хіба, що вважаю посередньою причиною свого арешту — це те, що я — син політичного емігранта і шляхтич з походження. Це не є для вас таємницею, і я більше не маю, в чому признаватися.
— Ні, ні! — заперечив слідчий. — Ви заарештовані за цілком іншим обвинуваченням!..
— Можливо! Можливо, що я несвідомо зробив якийсь крок, який вважається каригідним! Тоді скажіть мені — який? Коли я дійсно в чімсь провинився, то, вірте мені, що покаюся!
Ці слова я постарався виголосити найщирішим тоном і слідкував, яке вони враження зроблять на начальника.