Екіпажу пощастило, бо камікадзе розірвався у кількох метрах позаду. Водій взагалі не постраждав, а от кулеметниця отримала легке осколочне поранення у праву сідницю.
— О боже! Твоя сідничка! Її б тільки цілувати і облизувати, а вони по ній залізякою! – обурювався видатний кінорежисер Грант Майнгеймер,
додзвонившись до прифронтового шпиталю, – негайно повертайся в Америку. Знаю пластичного хірурга, який зробить краще, ніж було. Ось почитай уривок сценарію, де ти у головній ролі. Я сьогодні забронюю два місця з Праги до Нью-Йорку. Тільки назви дату. "Але ж добре, що не в лобок!" – подумки порадувався режисер.
— Дякую, Гранте, але я не покину фронт напризволяще. У мене гарно виходить. Заслужила дві медалі, – без коливань відцуралася Люся.
— Ти не зрозуміла, люба. Я ж підготував роль твоєму сину. Хоч і другого плану, але в Голівуді для початку це гарна пропозиція. Сама знаєш. Пам'ятаєш, як я відібрав тебе з сотні претенденток? Ти ж не хочеш втратити останнього сина, чи я чогось не розумію? А вже як я за тобою скучив! Не брикайся, бо дійду до самого вашого президента: ми знайомі особисто.
— Майкл не погодиться. Він налаштований до кінця.
— Я з ним розмовляв. Запропонував роль, і він мене почув. Каже, що все залежить від мами. Врятуй же його і себе.
Людмила замислилась. Ідея з пластичною операцією здалася їй
слушною, та й за сина мала б подбати. За чим вона зрештою сюди їхала? Переговорила з Майклом. Той змирився летіти, але потайки пообіцяв командиру повернутися, щойно доставить матінку до Лос-Анджелеса.
V
Віра Михайлівна, жінка твердої вдачі, попри модні педагогічні теорії вважала, що дітей і чоловіка, краще тримати в строгості. Щойно вона переконалася, що Платон її зраджує, припинила з ним будь-які стосунки і не порвала їх остаточно лише з економічних міркувань: той добровільно висилав непогані аліменти. На її ставлення до чоловіка вплинув і син, у якого взаємини з батьком ставали усе більш напруженими. Платон, розвалившись у шезлонгу перед телевізором, дозволяв собі волати: – "Нумо, Ванюхо, принеси татові насіння, а то немає що лузати!" А у день синового тринадцятиліття, що пишно відзначалося у присутності дідусів, бабусь і хрещених, він, зранку налигавшись, безугавно вигукував: "Ванько! Подай мені оту пляшку! Подай серветку! Подай грибочки! Ти що? Не чуєш, що татко каже? Нумо, швидше, якщо за ременем не скучив!" Це при тому, що кишенькові гроші відпускав скнаро. Тож, Іван, подорослівши, не раз запитував мамусю, чому вона досі не розлучиться з таким набридливим типом. А в дідусевому домі йому почувалося краще. Вони навіть домовились, щоб онук називав дідуся не дідом, а просто Павлом.
Вона уважніше придивилась до його способу життя. Ще змолоду Павло Гнатович запевняв близьких і друзів, що здатен жити на безлюдному острові, не потребуючи допомоги і не нудьгуючи. Він повною мірою опанував комп'ютер і смартфон, черпаючи з них інформацію і новини; слухав музику і читав новітню літературу; грав у шахи у програмі Гаррі Каспарова. Не забував і захоплення юності: при гарній погоді виходив до парку з етюдником і замалював з натури мініатюрні пейзажі. А то брав тромбон і видував з нього гамми чи улюблену мелодію "Квітучий травень"; пригравав собі на шестиструнці пісні Володимира Висоцького і Петра Лещенка, козацькі та повстанські пісні.
"Ну й розбестила ж свого чоловіка Анфіса Миколаївна! Усе якісь забави, а до домашньої роботи не привернеш! – обурювалась Віра Михайлівна: – Супу собі не зварить! Обходиться сосисками і паштетами від супермаркету. Хіба що заварить каву або чай. Інколи засмажить по-студентськи сковорідку картоплі з цибулею. Щоправда, в делікатесах собі не відмовляє: у холодильнику завжди знайдеться і шинка, і сир голландський, і сервелат. Так тож усе сухом'ятка! Хату не прибирає, білизну не пере: очікує коли я прийду. Город не висаджується, заростає зіллям, газон не стрижеться. Взимку сніг прибирає сусід Анатолій, якщо вільний від служби, і то лише від дому до хвіртки".
Тим не менш, Вірі Михайлівні у свекра сподобалось. Він отримував високу пенсію, не переймався дрібницями, не ставився до неї як до хатньої служниці, ніколи не дозволяв собі найменшої сварки і завжди знаходив можливість подарувати якусь дрібничку. "А що? Різниця між нами якихось двадцять п'ять років. Зараз декого і сорок не влаштовують. А якщо йому знадобиться повний догляд? Я б могла його надати, хай би тільки відписав Івану одноосібно усе обійстя з домом і літньою кухнею в купі, а не ділив на шматочки поміж усіма дітьми і онуками. Що з того, що коли він захворів на тяжкий КОВІД, так Олена приїхала з Праги з новітніми європейськими вакцинами, заплатила лікарю за особливу увагу і тим врятувала батька? На те вона й дочка!" – міркувала Віра Михайлівна.
І Павло Гнатович з її переїздом неабияк збадьорився: сама присутність в домі молодої і вродливої жінки здатна підняти дух чоловіка будь-якого віку. В його меню з'явився борщ. Віра усе розставила по місцях, прала білизну і шкарпетки та регулярно протирала підлогу мокрою шварбою.
За своїм чоловіком Віра не шкодувала. Вона забулася про ті щасливі дні, коли вони проводили разом на курортах і у туристичних подорожах. Стерлись з пам'яті і ночі нестримного кохання, і чарівні квіти, і коштовні подарунки. За двадцять років спільного життя усе змінилося. Платон вдався до гульні. Чи не щовечора приводив приятелів, зголоднілих наче три дні хліба не бачили, і вони з'їдали усе, що вона заздалегідь готувала, ще й спустошували холодильник. Після них треба було цілодобово провітрювати кімнати, прати за ними рушники і постільну білизну, ретельно вибивати килими і мити унітази. "Я їм що, наймичка?" – обурювалась Віра Михайлівна. А ще їй набридло піддаватися пітному, смердючому мужику, від якого дмухало тютюново-горілчаним перегаром і який нетерпляче шарудів руками по усьому її тілу: ті ласки відчувалися нею як вульгарне ґвалтування.
Тим часом Платон непогано влаштувався у Німеччині. Сталося це завдяки хаусмайстеру Адальберту, який, помираючи, згадав батьковій заповіт і, попри сумніви, відписав гаданому племіннику чимале нежитлове приміщення на околиці Вюрцбургу. Платон переладнав частину будівлі на житло, решту залишив під гамазею і заснував новий бізнес з торгівлі кормами для домашніх тварин, переважно для собак і свиней. Впевнено влаштувавшись на чужині, він зателефонував дружині: нумо, дорогенька, приїжджай! Але Віра Михайлівна відмовилась, бо страшилася знову потрапити у залежність від нелюба. А ще вона боялася втратити роботу педагога, змінивши її на роботу посудомийки. І нарешті: син категорично не бажав жити з батьком.
Іван належав до того покоління українців, які вже не знали ані Аллу Пугачову, ані Володимира Висоцького: настав час інших кумирів. Жити у діда йому подобалось. Від дідуся не тхнуло перегаром, він знав усе на світі, і вмів цікаво переповідати життєві історії. В дитинстві він навчив онука вирізати ножичком свистки з молодих кленових гілок, а з акації – візерункові дрючечки. І ще він вишколив його грати у шахи, та так, що малий у шостому класі виграв чемпіонат школи. Дід дзенькав на гітарі нечувані пісні і мав власний золотавий тромбон у чобітоподібному футлярі, на якому останнім часом вже не грав, а тільки періодично змащував кулісу. Матері особливо сподобалось, що тесть заохотив онука до читання, і той за час школярства прочитав усю українську і іноземну класику, що знайшлася у дідовій бібліотеці. "Я її не знаю так, як він", – радувалася Віра Михайлівна, втішаючись вільним базіканням сина з дідусем англійською.
Розвідники ніколи не ходили у ворожий тил однією й тією ж стежкою, тож одної хмурної ночі командир накреслив групі нову тропу в обхід глибокого яру, на дні якого хлюпало застояне болітце. Несподівано на виході група наштрикнулася на засідку і була безжалісно розстріляна з двох кулеметів впритул без запрошення до полону. Полягли усі. На Іванове щастя вороги полінилися добивати, тож він, вражений чотирьома кулями, залишився живим. Бойові побратими, послані полковником Жариковим, знайшли його на третій день живим і притягли до найближчої позиції.
До пам'яті Іван прийшов на дев'ятий день від неймовірно ласкавого дотику до його щоки. Розплющивши очі, він побачив над собою миле обличчя Соломії.
— Цьо-цьо-цьо-цьо-цьо! Не рухайся, помовчи і дихай якомога глибше, – проспівали її мальовничі губи: – ти в безпеці. Ми з мамкою вже сьомий
день біля тебе. На ніч вона чергуватиме. До речі, відтепер в тобі щонайменше півтора літра моєї крові, – додала милка, і її чаруючі очі блиснули лукавством.
— Щось ліва нога болить. Може занадто туго перебинтована?
— Потерпи, скоро пройде. Незабаром зроблять перев'язку.
Побратися вони вирішили у Конотопі. Заради такої події американці затримались в Україні і третій день жили у діда. Іван прибув зі шпиталю на милицях, але сповнений радості. Віра Михайлівна встигла зготувати весільний обід. Соломія придибала увечері, і молоді не стали тягнути резину до завтра: кожна хвилина кохання вартує року розхожого життя. Зранку зареєструвалися, перед обідом повінчалися, як на тому настояла наречена, і зібралися біля столу, щойно доспів шлюбний пиріг.
— Які ви, діти, сьогодні гарні. Залишайтесь такими на усе наступне життя і нехай вам повсякчас щастить в усьому! – проголосив Павло Гнатович, вбраний під такий урочистий момент у батькову вишиванку.
— Я за вас така щаслива, аби ви тільки знали! Соломійко, ти вже подбай за Ваню, він такий безпомічний! З першого дня бери верх і не попускай ані трішечки, бо мужики надто вже підступні! – підтримала тестя Віра Михайлівна, і заплакала: у високій зачісці вона й сама виглядала нареченою.
— Згоден, ви – найкращі! Твій командир, Соломіє, не відмовив надати тобі тижневі канікули, але відпустити на рік до Америки – то не його компетенція. Це тільки Люся здатна перебороти усю нашу та їхню бюрократію, і вона через телефон вже обробляє свого режисера, – підбадьорив компанію Володимир Олексійович, на якому ладно сидів парадний кітель з широким набором орденських колодок.
Насправді, Люся вже зайшла в Америці клініку, яка узялася зробити
українському воїну ефективну реабілітацію і виготовити безкоштовно "розумний" протез.
— Люся й мені обіцяє візу, якщо схочу навідати сина, а Бог дасть і внука, – похвалилася Віра Михайлівна, – Люся така мила…
Вона вийшла з-за столу щоб підкласти куму салату, і мимохіть тернулася своїм шикарним стегном об його лікоть.