До Андрія Гавтишукового народ валом валить – дай і дай їм того чудодійного смальцю, а Андрій лише руками розводить, каже було на куций хвіст, та тепер і краплини не зосталося. Дехто метнувся бобрів ловити, та чогось із них спасенний смалець не виходить – може якісь бобри не такі, а може Андрій із якогось іншого звіра того жиру заготовив. Хто його втямить?.. Але твоя баба Сянька ходить – всім літнім людям на заздрість. В багатьох на старість ноги перестають служити, але шоб, наче новими ставали...
– А я так скажу, – мовив В'ячеслав на почуте, – заслужила моя баба!.. В трудах праведних весь свій вік жила, дідів-прадідів шанувала, їхні поради-настанови берегла, а останні двадцять років була до хати прив'язана, нікуди вийти не могла, то тепер нехай хоч наостанок життя все довколишнє побачить, те, шо з дитинства знала. Я дуже радий за неї!
Чекати на Тараса Степанька треба було кілька тижнів. Домовились, що зустрінуться в Києві, оскільки Степанькові потрібно щось владнати в федерації біатлону, то буде в столиці три-чотири дні. Якраз зможе знайти час для зустрічі. Тепер В'ячеслава ніщо не тримало, тож розрахувався зі своєю тимчасовою роботою, попрощався з учителем фізкультури й вирушив додому.
Київ зустрів першим осіннім холодом і пожовклими каштанами. Гладенькі лискучі їхні плоди падали з веселим лускотом під ноги, розліталися тротуарами. Перехожі старалися не наступати на них, ходили нерівно, обминаючи, мовби боялись наступити на щось живе. Діти футболили їх ногами, збирали в кишені, тримали в руках, напихали школярські ранці, радіючи подарунку природи. Навіть літні люди не соромилися нахилитися за кругленькими ознаками київської осені. Каштани несли радість.
В'ячеслав теж підняв двійко каштанів, ніс їх у жмені, й аж до дверей квартири крутив-забавлявся, відчуваючи приємний дотик на своїй шкірі. З порогу гукнув легко іронічно:
– Жінко моя люба! Жінко моя мила! Я приїхав!.. Подарунок тобі привіз, виходь зустрічай!
Віка вийшла назустріч. Обняла, поцілувала, показала, що рада, проте, не втрималася, аби кольнути. Так вже в них було заведено, без жартів-підколок ніколи не жили.
– Де це тебе носило блудний чоловіче? Коли вже доми будеш триматися? Чи може любаску собі завів, знайшов мені заміну? Ану глянь в очі!
В'чеслав прямо в очі жінці не глянув. Швидко зметикував, як відвернути її увагу, як позбавитися дошкульного розпитування.
– Заплющ очі! Протягни руку й тримай подарунок! Очей не відкривай – вгадуй!
Поклав дружині в розкриту долоню каштани, згорнув її руку в жменю й затиснув зверху своїми долонями.
Віка від несподіванки вигукнула:
– Ой, які гладенькі! Приємні-прохолодні… Каштани!.. Гарний подарунок, ніколи не думала, шо ти ше на таке здатен!.. Дякую!.. Бачиш, як мало жінці треба!..
У подружжя знову була медова ніч. Знову невелика розлука пішла на користь.
Через десяток днів В'ячеслав проклав шлях до шведського Естерсунда. Тараса Степанька вдалося вмовити швидко, чоловік виявився легким на експерименти. Якщо нічого вживати не потрібно, якщо немає ризику порушити антидопінгові правила, то чого ж і не спробувати. Тим більше, що давній товариш рекомендує, якому звик вірити, мов собі.
Тепер залишилося вмовити Настю. Аби замаскувати свій справжній намір і справжній спосіб впливу на спортсменку, В'ячеслав переконав Тараса Степанька, що йому потрібно з дівчиною познайомитися поближче, викликати довіру до себе, нехай відчує, що до неї з добром, з відкритою душею. Однак разом з тим не хотілося, аби їх бачили разом, аби не зв'язали потім її успіхи з незнайомцем, який не знати звідки взявся, не запідозрили в чомусь неладному. Вирішили, що для цього найкраще підійдуть вечірні зустрічі та прогулянки. В'ячеслав здійматиме неподалік окремий готель, як турист-уболівальник, фанат біатлону, а Тарас буде приїжджати ввечері до нього з дочкою, наче в гості. Тренуватися Настя почне окремо від команди, тоді можна буде пояснити, що саме спеціальна індивідуальна підготовка принесла бажані результати.
Про себе, В'ячеслав постійно обдумував свій план, постійно вдосконалював його. "Маю все робити, аби ніхто не запідозрив, шо буду застосовувати стимулятор, інакше скандалу не обійтися, підставлю обох Степаньків так, шо ніколи не відмиються. Треба остерігатися, шоб ніхто нічого не помітив, особливо Тарас із Настею. Хто його знає яка буде в них реакція?.. Потрібно налаштувати дівчину до себе, мабуть, добре було б пофліртувати трохи, аби ше більше відволікти її увагу, аби не помітила, шо їй втирають мазь. Втирати буду під коліно, Настя має лежати при цьому на животі, так найменше шансів хоч шось побачити…".
Настя Степанько знайшла спільну мову з В'ячеславом із першої миті знайомства. Дотепна, жартівлива, приємна в спілкуванні дівчина відразу сподобалась. Проте в чудодійні властивості якогось психологічного впливу не вірила. Просто не могла відмовити батькові.
– Не знаю, шо ви там із моїм татом задумали, але старання ваші марні. Ніяка психологія не поможе. Я вже для себе визначилась: пробіжу цей сезон, і покину, однаково вище себе не стрибну. Напевно, мій час пройшов, треба життя налаштовувати, особисте і робоче. Я ж крім біатлону до цього нічого не бачила, ні з ким ше не зустрічалася, професії якоїсь не придбала. Може на тренерську роботу зачеплюся, а як не повезе, буду шукати собі нове заняття.
– Не спіши!.. Давай все таки попрацюємо разом. Шо тобі втрачати?.. Я ж не з вулиці прийшов, твоєму батькові мене рекомендував ваш шкільний фізрук. Він перевірив мій метод. Це тебе може переконати?
– Згодна, переконує трохи… Якби не це, то я б і говорити не схотіла. Але ви мені спочатку поясніть в чому суть, як це у вас буде виходити, на який результат маю сподіватися, на шо розраховувати?
– На найвищу сходинку – золоті нагороди, навіть не сумнівайся!
– Ви взагалі розумієте про шо кажете? Я зараз десь сімдесята в рейтингу, на основні забіги вже не ставлять, хіба коли замінити когось треба.
– Але ж в минулому сезоні ти в двадцятку тричі потрапляла. Шо?.. Зовсім втратила в себе віру?
– Прикро, та виходить, шо так. От як повірити в себе, коли й тренери вже на мене забили, навіть тато не бачить перспективи. А журналюги?.. Знаєте, як дістають?.. Прибіжиш на фініш вся вимотана-змучена-безсила, руки-ноги відмовляють, дихання спинити не має сили, а тобі прямо в лице мікрофон: скажи і скажи чому сьогодні гонка не вдалася, коли нарешті будеш результати давати. А які в нас можуть бути результати? Хіба не зрозуміло? В лідерів є те, чого в нас ніколи не буде.
– Допінг, хочеш сказати?
– Я вам, В'ячеславе Олеговичу, такого не говорила, хоч ви ніби й з татом заприятелювали, та все одно – спортсменам про таке і в сні не можна згадувати, відразу вовчий білет випишуть.
– Вважай, шо не говорила, але повір: я все знаю. І з батьком твоїм про це говорив, і сам я давно за біатлоністами спостерігаю, правда, по телевізору, та, як добре придивитися, як ше й поцікавитися тим, шо пишуть, можна до правильного висновку дійти. Всі високі результати на фармацевтиці тримаються.
– Я мовчу!
– Мовчи, якщо так треба!.. Але мені потрібно з тобою так порозумітися, шоб ти впевнилась у моїх можливостях, без всякого сумніву. Розумієш?.. От може розповіси, чому в тебе хлопця до цього часу не було.
– Шо там розповідати… Не було – і все!.. Я день і ніч тільки те й роблю, шо стріляю й біжу, вже багато років. Які тут хлопці?.. Лижі й гвинтівка замість них.
– Є ж пари зі спортсменів. Он скільки хлопців-біатлоністів – наших і чужих. В соціальних мережах часто трапляються фото, де ваші з вашими... Сходяться… Чому в тебе не так?.. Шо?.. Немає симпатій?
– Чого ж?.. Є… Мені один француз дуже подобається, але він із такою моделлю крутить, шо мені, з моєю зовнішністю, й наближатися не варто.
– Нормальна в тебе зовнішність!.. Я б на тебе запав, якби був молодший.
– Якби в роті гриби росли, то в ліс не ходили б!.. Знаєте?
– Які ше гриби?.. А хочеш?.. Я буду твоїм кавалером… Квіти буду приносити, компліменти говорити, листи гарні писати…
– В дзеркало давно дивилися?.. Ви вдвічі старший мене, а в кавалери набиваєтеся. Слухайте… А може ви для цього?.. Оце все…
– Ха!.. Бач, як підловила!.. Прям в десяточку!.. Розслабся, Настя!.. Завтра все побачиш!.. Результат покаже!.. А з кавалером… Ну хтів із тобою в таку гру… Шо поганого?.. Я межі переходити не збираюся, позаграю трохи – і все… Не можу ж я, спілкуючись із такою молодою гарною дівчиною, бути кам'яним!..
– Добре!.. Якщо це гра, то нехай так і буде!.. Побачимо… Який ви джентльмен, і чи вмієте гарно залицятися… Може мені таке в пригоді стане.
Заручившись підтримкою Тараса Степанько, В'ячеслав із Настею домовились, що перший старт за участі В'ячеслава відбудеться в індивідуальній гонці, де найдовша дистанція та найбільше потрібно стріляти по мішенях. Настя завжди була непоганим стрілком, однак, відстрілявшись вдало на рубежі, втрачала позиції бігом, пропускала вперед тих, хто погано відстрілявся й проходив штрафні кола. Тепер мало бути все інакше.
За кілька годин до початку гонки В'ячеслав усамітнився з Настею в номері свого готелю. Вивчений напам'ять текст лився з вуст чоловіка легко й невимушено, мабуть, далося взнаки те, що став відчувати симпатію до дівчини. "Ти зможеш, Настя, точно зможеш, сьогодні будеш першою, в тебе мало не втричі збільшиться сили, станеш такою сильною, якою ніколи не була. Ти зумієш впевнено стріляти, бо зовсім не будеш задиханою, руки не тремтітимуть, нічого не мішатиме твоїй вдалій стрільбі. Відстріляєшся – жени до нового рубежу, але сильно не відривайся від суперниць, не показуй свої можливості… А ше… Ти гарна, Настю, дуже гарна!.. Може не кожен може помітити твою красу, а от я бачу. Ти молода, гарна по-своєму, в тебе таке чисте, приємне, шовкове тіло, шо можна тільки позаздрити тому, хто буде ним володіти… Ти гарна, Настю!...".
Зробивши непомітно потрібну маніпуляцію, В'ячеслав якийсь час продовжував легенько гладити ноги дівчині, під руками вчував її молоде, тонке, притягуюче до себе й аж сліпуче тіло. Місце під коліном було найбільш приємним для рук, найбільш ніжним. Торкання до нього приносило невимовне задоволення. Хотілося продовжувати цей вдаваний масаж безкінечно.
Настя спочатку лежала мовчки, проте, згодом від лагідних чоловічих доторків зашарілася, почервоніла, наче присоромилась трохи, по тілу пройшло незрозуміле їй тепло.