Бадун

– Славік, біжи скоренько сюди, біатлон починається! – дружина, колишня спортсменка-легкоатлетка, волає на всю квартиру, ніби хоче, щоб усі сусіди чули, щоб засіли біля екранів телевізора й тряслися-підскакували близько двох годин, як вона. Біатлон тепер для Віки – все, вона ним живе цілісіньку зиму, готова не їсти й не спати, аби перед очима мелькали спортсмени з гвинтівками й на лижах.

– Нема на шо там дивитися, наші знову науку завалять, призового місця їм не бачити! Пройшли ті часи, коли ми з подіуму не сходили, медалі хоч якісь брали.

– Сьогодні вийде, побачиш! Я загадала, сьогодні наші точно в срібло заїдуть!

– Яке срібло? Про шо ти говориш, якшо в десятку попадем – добре буде! Коли ти навчишся вже розуміти: все це – тільки шоу, розводка, на допінгу все тримається. В кого є доступ до сильних препаратів – той жене мов на мотоциклі, а в кого немає – теліпається позаду, картинку створює для глядачів, аби бачили конкуренцію-суперництво та аби гроші платили. Скільки разів тобі це казати?.. Дурня!.. Я змалку болів за наших у футболі, чи біатлоні, готовий був землю за них гризти, а зараз – наче відняло. Не вірю більше. Договорняки й фармацевтика.

– Та сідай ти й помовч трохи! Давай подивимся разом, як в старі добрі часи! І перестань мені плести одне й те саме: про той допінг! Шо ти заладив: допінг… допінг… Їх же там перевіряють, заставляють аналізи здавати, інколи хтось і попадається, але не всі ж! Буває… Хтось форму спортивну втратив, сили не має, тоді йде на ризик, вживає шось стимулююче, а так шоб постійно, і всі, як ти кажеш – не вірю! Бути такого не може!.. Добре, хватить сперечатися! Дивимся! Остання гонка-естафета в цьому сезоні, перерва буде аж до нового снігу.

Наші потрапили в десятку, зупинилися рівно на десятому місці.

– Я ж тобі казав! – підвівся зі стільця В'ячеслав. – Тільки час згаяв! Краще б поличку в кухні прикрутив – впаде скоро.

Розстроєна невдачею любимих спортсменів, Віка схватилася за кляту поличку, немов потопаючий за уламок дошки:

– Ти б мені за ту поличку не нагадував, задовбало, знаєш! Сто разів казала: прикрути-прикрути, й ніби не чуєш. Ждеш, шоб на голову звалилася?.. Хазяїн! Менше за шахами сиди з сусідом, тоді може хоч трохи порядок у хаті буде, а то – наче без чоловіка живу, самій тре за молотка братися!

– На своє подивися! Шо ти мені з тим молотком?.. В тебе он чайник вже так закіптюжився, шо дивитися гидко! Яка хазяйка – такий хазяїн! І не треба мене носом тикати в ту поличку, сам вирішу, шо з нею робити й коли, не збираюся тебе питати!

– Ах так! Чайника закіптюженого побачив?.. То йди ти знаєш куди зі своїм чайником? Стирчиш перед очима!

Сварка, започаткована невдалим біатлоном, ледь не дійшла до бійки. Однак В'ячеслав зумів вчасно зупинитися. Якось раптово глянув на себе з боку, й відчув потребу всамітнитися, покинути квартиру, насичену негативною енергією.

"В село, чи шо?", – мелькнула в чоловіка думка. "Треба нам відпочити одне від одного, а то одноманітне життя в чотирьох стінах з'їсть остаточно. Залишаться від такого вдалого й гарного шлюбу – одні кості. А нам із Вікою ше жити, внуків хочеться діждатися, діти розбіглися, може будуть заглядати, коли своєю малечею обкладуться, схочуть на бабу-діда часом оставити".

В старий рюкзак вмістилося все для подорожі: бутерброд, пляшка води, такий-сякий одяг, електрична бритва, книжка, аби було чим голову забити в поїзді, а ще різний дріб'язок, який може й не згодиться, але точно не помішає.

Віка на збирання чоловіка уваги не звертала. Мабуть, жила ще біатлоном. Нічого не хтіла ні бачити, ні чути, ходила по кухні щось мугикаючи одноманітне й нервово перекладала посуд із місця на місце. Згодом відволікла подруга – телефонним дзвінком. Тепер надовго. У них багато спільних інтересів: коти, кава, серіали, ядуче пройтися по знайомим і подружкам – на пів дня хватить.

В'ячеслав, при виході з квартири, кинув до жінки: "Пока!.. Я на село, може нескоро назад!". Дружина лише кліпнула очима, злегка обернувшись в його бік. Показала, що не до нього зараз.

На вулиці ледь-ледь віяло сніжком, він танув впавши на тротуари й дороги – плюсова температура, зима збирається покидати місто й сховатися ненадовго кудись в далекі ліси, аби пересидіти там останні свої години. Як не як – березніє, он вже горобці стали весну вчувати, так розійшлися на тополях, що від їхнього цвірчання-галасу на школярів нападає нестримний регіт, а дорослі люди й собі посміхаються. Всі в чеканні оновлення.

Якщо навпрошки – дворами, до швидкісного трамваю хвилин зо п'ять. Знайомі борщагівські квартали стали мелькати, прощаючись, у вікнах трамваю. В'ячеслав дивився на міську забудову й дивувався, як швидко ростуть нові будинки, скоро й небо затулять від сонця, буде наче в кам'яному мішку. За багато років він так і не зжився з містом, не поріднився з ним. Інколи відчував, що задихається в ньому. А колись так стримився потрапити в столицю, радів, коли випала така удача, коли знайшов тут роботу, оженився, отримав квартиру, любив хвалитися про таке своїм друзям. Однак село не відпустило, сиділо десь глибоко за пазухою, тихенько нагадувало про себе в згадках, снилося часом, змішалося в пам'яті з дитинством, юністю, набуло в думках таких привабливих форм, що аж лоскотало. Кажуть: це ознака старості, коли більше живеш спогадами, ніж планами-мріями. Хоча ніби й ранувато – лише недавно п'ятдесят стукнуло. Ще жити й жити, аби тільки було за що чіплятись. Але ж не за біатлон і каву, як Віка, хотілося чогось більшого, значимішого, як не пафосно звучить: не мішало б послужити суспільству, щось корисне зробити для людей.

В поїзді вчувалося на вході мазутом, всередині, здається, вічним ніколи незникаючим, ні з чим незрівняним запахом залізниці. Пасажири мов не йняли віри, що вчасно потрапили до вагону, не запізнилися, на їхніх лицях було видно, що вони ще кудись спішать-біжать, бояться не встигнути. Лише з початком руху поїзда настало загальне полегшення, почалося перевдягання-перевзування, розміщення багажу, стеління постелей, а потім до їжі – давньої традиції залізничних подорожніх. Їсти в вагоні обов'язково, бо наче чого тоді в ньому їхати. Навіть ті, що тільки з дому, які могли повечеряти перед від'їздом, достають із своїх торб щось смачненьке, яке розходиться миттєво по вагону й сплітається з численними іншими кулінарними запахами.

В купе крім В'ячеслава ще двоє, четвертий чомусь не з'явився, може ніхто білета не купив, і таке буває. Попутники – чоловік та жінка, трохи молодші В'ячеслава, прийшли раніше, встигли розміститися. Відразу познайомилися-відрекомендувалися: Антон і Таїса, не пара, щойно вперше побачились. Розмова теж відразу зав'язалася: про те, про се, що в столиці бачили, яку погоду назавтра передають. Через кілька хвилин почувалися ніби давні знайомі.

– То чого сидимо?.. Люди он вже вечеряють, може й ми щось перекусим, веселіше буде їхати, – запропонувала Таїса. – Мене краще Тася називати, так мені звичніше.

– О, а я – Тоша, так всі кличуть, Антоном – тільки коли офіційно представляюся. Виходить майже співзвучно: Тоша-Тася... Ха!.. Прикольно!

Антон почав викладати на стіл свої припаси: ковбасу, сало, сир, варені яйця, солоні огірки. Поміж наїдків виставив пляшку домашньої горілки. Похвалився, що такої ніхто не гонить: чиста мов сльоза, кріпка мов спирт.

В'ячеслав більше відмовчувався, а Тася з неприкритим інтересом вступила в діалог із Антоном, глядячи на багатство столу, зацікавилась:

– Ви, шо… на тиждень в дорогу збиралися?

– Та ні… У відрядження їздив, мав затриматися на кілька днів, але справився швидше, то тепер не везти ж мені оце все додому.

– Жінка, напевно, так постаралася?

– Не вгадали, сам хазяйную.

– Важко повірити. Ви такий справний і видний мужчина, такі самотні не бувають, за такими жінки бігають.

– Хто там його знає, як ті жінки… А ви побігли б? – з посмішкою запитав Антон, і поглянув у очі супутниці, надовго затримавши на них свій погляд.

– А чого б і ні… Може й побігла б, я жінка теж одинока.

Після кількох чарок, Тоша з Тасею стали так загравати одне з одним, пускати такі лукаві посмішки, говорити улесливі слова, торкатися, наче ненароком, що В'ячеслав став почувати себе лишнім у купе. Він не міг повірити, що так стрімко може проявитися симпатія, так швидко дійде до флірту. Він ніколи б на таке не спромігся, хоча Тася йому теж сподобалась – вродлива жінка, тягне до такої, однак, лише подивитися. Він ніколи не скакав у гречку, не розумів, як можна тулитися до тіла, яке не твоє, не рідне, не віддає запахом якогось такого, з яким єднається все єство. Вони бувало сварилися-гиркалися з Вікою, часом у хаті в них були "німці-цигани" – це коли ніхто не говорить, ніхто не розуміє іншого, проте, ненадовго. А після сварок їхня близькість ставала тільки сильнішою.

Щоб не мішати захопленим собою супутникам, В'ячеслав надовго вийшов у коридор, дав можливість розгорітися пристрасті. Повернувся, коли дуже схотів спати. Світло не горіло, в кутку, біля вікна, шепіт мішався з веселим уривчастим похихикуванням. В'ячеслав швиденько заліз на верхню поличку й постарався заснути, показав, що не буде заважати чужим любощам. Мабуть, його дії були вельми зрозумілими, зранку пара спала в тісних обіймах на одній полиці. З-під білого казенного простирадла виглядали оголені жіночі плечі. "Виходить, з одного погляду пішли між ними любовні флюїди, наче під впливом чогось стимулюючого… Загорілося від того чогось, наче сухих дров підкинули в грубку!.. Теж свого роду – допінг!" – оцінив побачене В'ячеслав, і подався до виходу.

Рівне… З вокзалу до села довгенько маршруткою, але не до самої оселі, кілометрів зо п'ять ще треба пішки. За селом хутірець Тарушин на кілька хат, вузька звивиста стежка до нього – в верболозах і вільшанику. Знайоме все, ходжене-переходжене, наче й призабуте трохи, але йдеться, мов співається – з підскоком, з бажанням скоріше побачити батьківську хату. Батьки вже давно перебралися в райцентр, до цивілізації ближче, а тут лише баба Сянька. Стара, як світ – дев'яносто сьомий пішов, але ще сама порається в хаті й коло хати, сама собі раду дає. Має бути ще жива, інакше б Ніна-поштарка подзвонила – домовленість така з нею була.