Шурганів хутір

Олександр Мінович

Одразу за Києвом, неподалік Бучі, під лісом – одинока хатина з великим обійстям, без огорожі. Нема від кого городитися, до ближньої оселі кілометрів зо п'ять, а то й більше.

Привілля… Ні тобі сусідів, ні міліції, ні сільради, ні колгоспного бригадира. Все десь там, у селі з радянськими порядками, а тут хоч голяка ходи, хоч криком кричи – ніхто не почує, ніхто слова не скаже.

Гуси, кури, теля чи корову випускай без догляду на цілий день – нікуди не дінуться, з усіх боків яруга глибока, не перейдуть. Випасу навкруги – на ціле стадо хватило б. Єдина дорога, що ледь пробивається у траві двома піщаними стежками закрита у яру вільховими жердками на дубових кілках.

Життя – мов на острові...

Юхрим сидів біля хати, гріючи старе тіло на весняному сонці. По черзі підставляв то спину, то боки, мружився, коли піднімав високо голову.

– Бать, ви б шось зробили полєзного, чим так сидіти без діла. Взяли б держака до лопати вставили, то ж робота не важка, якраз для вас. Он грядку скопати тре під цибулю, – спробував відволікти батька від приємного заняття його старший син Пєтюля – високий, чорний чолов'яга, схожий, як усі Шургани на цигана.

– Сам і роби, як тобі треба. Я вже своє відішачив. Маю право на сонці посидіти. А вас ціла хата бездільників – чим будете займатися? Хоч би хто на роботу пішов… нє, бач… сидять сиднем і ждуть, коли манна з неба падати почне. Мені то хоч пенсію платять, а ви, якби не худоба – не мали б шо в рот укинути.

– Ваша пенсія, наче реп'ях на хвості у собаки – махне добре і сліду не останеться, ше й четверть теї вашої пенсії забирають за те, шо города маєте, тільки на три пляшки казьонки хватить. Найшли чим хвалитися.

Насправді Шургани лінтяями не були, сиднем не сиділи, держака буде кому вправити, то тільки так кололи-шпигали одне одного, щоб до праці ще більше спонукати. Жили не бідно, вміли заробляти. Ліс, поле, корови, птиця давали можливість мати копійку. В колгосп на роботу ніхто не ходив. Числилися за лісництвом, різноробочими. Заробітку там – кіт наплакав, однак працевлаштовані, трудові книжки заведені, аби за тунеядство в тюрму не попасти. Весною в лісі посадити щось, взимку зрізати-звезти, а так, щоб зранку до смерканку – то ні. Більше своїм хазяйством. Коли на себе, то й зиск маєш, і ніхто не понукає, не стоїть над душею, як в колгоспному селі або на місцевому склозаводі.

Три корови, зо три десятки курей, майже стільки ж гусей, качок, індиків давали і яйця, і м'ясо, і з чим на базар в Ірпінь, а часом аж в столицю. Хіба з таким треба ще якоїсь роботи? Тільки одне – справлятися потрібно вміти. Щось з колгоспного прихватити, щось з лісу привезти, коли добре смеркне, щось вчасно продати-купити…

Раніше такого господарства не було й близько. Юхрим з Лікорою щодня ходили на торфорозробки, там і пенсію невеличку заробили. Проте, одну на двох, бо Лікора не виробила потрібного стажу, не ходила на роботу, коли малих дітей гляділа. Вдома тоді тримали хіба курей трохи й собаку, на більше не спромогалися – і часу не мали, і кормів не знали де взяти, а ще боялися. З дитинства в голові надовго засіло розкуркулення. Коли тоді всякого, хто хоч щось мав, у вороги записували, з хати викидали.

А син Пєтюля вже страху не мав. Прийшов з армії і заявив:

– На заводи вкалувати не піду, хай там дурніших пошукають. Надоїло мені ще на службі, як командують, дихати вільно не дають. Начальники різні над тобою, наче п'явки. Правила їхні: туди не ступи, цього не бери. Звик я тут, на нашому хуторі, змалечку до свободи, більше запрягти себе не дам.

– Хе! Не піде він на заводи…Та тебе ж силою заставлять. У них все на учоті. Думаєш, проморгають? Не жди… Зараз участковий присуне по твою душу. Не встроїшся кудись – швидко сплетуть тобі лапті, – застерігав батько.

– Ну, то треба знайти десь прилаштуватися, аби не чіплялись, і шоб можна було не весь час, не цілий день, а так, для годиться.

– Де ж ти таке знайдеш? Хто тобі таке місце зготує? Нібито захтів, а воно вже й саме прибіжить. Треба покумекати, подумати, може шо й вийде… З лісником би перебалакати, у них там, кажуть, люди требуються на сезонні, чи то які там роботи, хто їх там знає, як пишеться, але шось таке наче є.

– Вам і карти в руки – перетріть з ним, будем надіятися – пофартить.

– Добре, спробую… Але, шо робити будеш, з чого жити?

– Хазяйство розведу, давно собі над цим маюся. Чогось мені здається – піде діло. З такими просторами навколо хати хіба не вийде?

– Ризиково… засічуть, що ми тут гроші робим – зведуть зі світу…

Лісникові Юхрим виставив добрий могорич, і з тої пори вся сім'я знайшла там ніби притулок, аби було все, як "положено".

Лікора з Юхримом мали крім старшого Пєтюлі, двоє менших – Гришу і найменшого – Колю. Ці ще до школи ходили, у восьмий та дев'ятий. Такі були "зірвиголови" – ради не можна було дати. Де не посій – там вродяться. Що не вчиниться в Бучі погане, що не накоїться, без них не обійдеться. Садки чужі обнести, бійку затіяти, з самопала в закинутому парку постріляти, озером на тонкому льоді шугати-провалюватися, з високої кручі пірнати – все брати Шургани. Скільки не намагалися вчителі на них управу знайти – та де там – хутірська свобода й анархія, схоже, сиділи у них в крові.

Порішивши з роботою, не відклав у довгий ящик Пєтюля й женитьби. Взявся до цього з підходом, із задумкою і хорошу, і працьовиту знайти, щоб разом до діла братися. Недільними вечорами сідав на велосипед, їздив в Бучу, Мироцьке, Немішаєве. Там у клубах кіно, танці, дівчат гарних, неначе грибів у осінньому лісі. Яких хоч вибирай – чорнявих, білявих, високих і не вельми. На Пєтюлю одразу западали, циганська врода так і манила. Хлопець же дівчат не сторонився, легким був до цього – не одну провів додому, не з одною палку ніч провів, проте своєї ніяк не знаходив.

Нарешті впала Пєтюлі в очі така собі, неприглядна, непоказна, однак то здалека, а ближче – відірватися не можна. Йшло від неї якесь тепло чи що, не знати, але дуже вже притягувало хлопця. Запросив до танцю, обійняв за стан, доторкнувся до рук, волосся і немовби втонув. Відразу схватило-проникло: моя!

Виявилось, приїхала в гості до тітки в Мироцьке, десь з-під Таращі. Давно відомо, до всякої чужої хлопці ласі – новизна, загадка.

– Ти звідки така знайшлася в наших краях? – приступив до дівчини Пєтюля.

– Звідти, де вже таких більше нема.

– Шо, всі повиїжджали? Ніхто не встався?

– Порожнє село… Чого це тебе так волнує?

– Та от думаю, як тебе хтось підхватить-закадрить, то де мені ше таку знайти?

– А нащо?

– Нравишся мені… В нас таких немає… Гарна.

Пєтюлі набили морду після першого проводу дівчини додому, аби не ліз, куди не просять, не зазіхав на новеньких, на таких і своїх хватає. Приїжджає не знати звідки, з якогось хутора забитого, ще й дівчат відбиває.

Проте хутірський кавалер був не з лякливих. Проходив вдома тиждень, не показуючись нікому, з "фанарями" під очима, потім підстеріг тих, хто бив гуртом і наодинці добре оддячив, щоб знали. Так, аби не мали більше охоти нападати. Після цього став не боячись ходити до таращанської Галі щовечора.

Спочатку вона наче сторонилася хлопця, його чорних жагучих очей, напору нахабного, відчайдушності, з якою пішов проти гурту місцевих, однак скоро відчула – до неї він з іншим. Тонко, м'яко, так мовби пухом стелиться-обвиває, неначе боїться щось крихке розбити. За руки тримає, мов пташенятко мале гріє. Як тут не розтанути? Як мимоволі не прихилитися?

Стали встрічатися, простоювати щоночі майже до ранку під тітчиною розлогою шовковицею. Не зчулися – а вже й не можуть одне без другого. День стає таким довгим – дочекатися сили немає, коли звечоріє, коли можна впасти в такі обійми, в яких про все на світі забуваєш, в яких дихаєш немов одними на двох грудьми, єднаєшся-сплетаєшся в одне тіло, коли шепіт стає найкращою музикою, а погляд – чарами-гіпнозом.

А там, дивись, і оженились.

Весілля справляли у молодої. Господарство стерегти й доглядати залишили менших. Старші подалися зі сватами знайомитись, молодого супроводжувати.

Цілий тиждень пили-гуляли-веселились. Возили селом на візку свекра зі свахою, рубали сокирою хвоста мотузяного, а там і штани на тестю, аби світив голяка, не гордився перед зятем, мили тещі ноги в ночвах, переносили її через багаття, щоб з димом злий дух вийшов, бояри вносили в хату молодої ялинове гільце з круглим калачем на вершечку, а місцеві хлопці старалися його одібрати й зламати, викрадали молоду, садили її на кожуха, роздягали до ночі з молодим, знімали вінок і в'язали хустку після такої ночі, вже не дівчині, а молодиці, збирали перепій, кричали "гірко", сходилися "на кури" на п'ятий чи шостий день по весіллю, співали пісень "до хрипоти": молоді – і старих і нових, радянських, а старші своїх, часом столітніх, танцювали "до упаду", билися, цілувалися, тягли під руки п'яних додому, наїдалися до гикавки, заливалися самогоном…

Ну, словом, все, як в людей, як на весіллі.

Гриша й Коля ніколи не сиділи на шиї в батьків. На свої потреби знали, де гроші знайти. Мабуть дуже сприяла до цього хутірська вольниця. Літом їхні однокласники в піонерські табори марширувати, строєм ходити, пісні піонерські розучувати, а хлопці ягоди, гриби в лісі збирають, продають аби свою копійку мати. Вдалися й до хитрощів, на які мало хто здатен, мало хто додуматися зміг би. Коля зметикував:

– А давай будем вужів продавати, он їх скільки в лісі.

– Хто ж купить, де такі дурні знайдуться?

– Знаєш, що я придумав: якщо голови повідрубувати, на палку нанизати і добре підсмажити-закоптити – за вугрів підуть. Курортники у Ворзелі купуватимуть. Думаєш розберуться? Про вугрів чути-чули, а які вони ніхто й не пробував, може хіба один-два знайдеться, то тих обминати будем… і всього то.

Як здавалося б не дивно, а таки купляли. Хтось з цікавості, а комусь до випивки якраз не хватало. Малим продавцям же, дивись – і за день карбованець, а часом то й зо два.

– Грошенят заробили – тепер шиканем-погуляєм, – пообіцяв Гришка. – В Київ поїдем, там фільмець класний іде, французький, мені хлопці казали, про якогось Фантамаса. Таке показують – нашим і не снилося.

– Давай, – загорівся Коля. – І морозива купим, і пиріжків з лівером, я такі люблю, колись мати привозила.

1 2 3