Гриць, що воював кулеметником, хвалився, скільки він поклав ворогів і підірвав їхніх танків, а Петро, який мав бронь і не воював, признався: – "А я вночі, під комендантський час, наваляв чималу купу під пам'ятник Пушкіну на Приморському бульварі, ще й з душком. Хіба це не ризик?" "А мені Пушкін насправді подобається. Візьми хоча б його повчальну казку про Золоту рибку. Хіба хтось інший спромігся так правдиво розкрити жіночу натуру? Он, наприклад, моя: скільки не принеси, усе їй мало й мало. А як зателефонує на позицію, перше питання – що вам дають і скільки платять?" – поскаржився Гриць.
На Привозі Ваня поділився з чарівною супутницею спогадами дідуся, як той у студентські роки дурив торговок на в'ялену рибу під пиво: "Підвалюємо удвох до прилавку; я обмацую кілька рибин одну за одною, і передаю напарнику; той їх обнюхує і кладе назад на прилавок. Опісля кількох повторів він непомітно закидає одну собі в пазуху. Крамарка, що захоплено теревенить з сусідкою, і оком не блимне".
— Ти ж не станеш йому наслідувати при мені? – попросила Соломія.
За п'ять днів пара встигла погуляти Дерибасівською і Приморським бульваром, піднятися Потьомкінськими сходами до Дюка, обкладеного мішками з піском, і проїхатись вісімнадцятим трамваєм від першої станції Великого Фонтану до шістнадцятої. Звісно, відвідали вистави в Оперному театрі і театрі Музичної комедії. Попри офіційну заборону, поніжилися під бархатним квітневим сонечком в Аркадії на пляжі, заповненому відпочивальниками поблизьких санаторіїв та студентами недальніх гуртожитків, які безжурно грали у волейбол і плавали у морі поміж сміттям і мінами.
— А на цьому пірсі рибачка Соня познайомилась з Костем-моряком, коли той причалив до нього свою шаланду, повну кефалі, – правдиво збрехав Іван.
— О! я знаю ту мелодію.
Вони гуляли, забувши про усе на світі. Соломія трималася впевнено, начебто усе, що з нею сталося було їй байдуже. У музичному магазині на вулиці Преображенській вона купила гуцульську сопілку і скоро підібрала на ній улюблені мелодії. Так що і подружки, і персонал санаторію скоро зачарувалися і репертуаром, і майстерністю виконання.
IV
Восени 2023 року до Конотопу раптово навідалась голлівудська зірка Lucy Restless, у Конотопі більш відома як Люська Крутько. Нещодавно свекруха – матір її першого чоловіка Гаррі – отримала неофіційне повідомлення про зникнення в Україні безвісти її молодшого онука Джека, який з березня 2022 року разом з старшим братом Майклом воював там у складі Інтернаціональної бригади. Ця звістка надійшла до Людмили край недоречно: вона якраз беззастережно закохалася в партнера по зйомці, індуса, який був молодший від неї на двадцять років і виглядав найвродливішім від усіх чоловіків, яких вона коли небудь бачила. Індус відповів зірці взаємністю, і на момент отримання нею скорботної звістки вони тільки-но з'їхались у затишному будиночку в горах понад струмком. Для Люсі таке щастя, коли вона не бажала від партнера нічого більше як любові, трапилось уперше, і їй хотілося, щоб воно продовжувалося вічно. Але треба було їхати. Жодних родичів в Конотопі вона вже не мала, тож зупинилась у тата свого шкільного друга Платоши Шелестовича, який на той час дав дьору до Німеччини.
Більше місяця Людмила очікувала на старшого сина і за цей час встигла спорудити татові з мамою гранітний пам'ятник на двох з хрестом і двома янголятками. Майкл зміг вирватись тільки на три дні, бо замінити його на позиції було ніким. Він розповів, що в кінці вересня ворог штурмував рубіж батальйону, в складі якого воював Джек. Поки його напарник, поляк, косив з кулемета піхоту, брат підбив два танки, а третій зайшов посадкою ззаду і зблизька, прямою наводкою, вгатив в їхній шанець 122-міліметровим фугасом. Окоп не мав ззаду брустверу, тож хлопців не закидало піском, як вже бувало, а натомість розірвало на шмаття. Сержант з сусіднього окопу розповів, що фрагменти зависнули на деревах і, тікаючи, у нього не було можливості дістатися документів. Тому у перших рапортах командири вказали загиблих зниклими безвісти. Нещодавно інформацію уточнили і обох нагородили орденами "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
— Я хочу туди. На "передок", як ви кажете, – заявила Люся.
— Це неможливо. Ми вже відкотились від Авдіївки кілометрів на тридцять. Коли були ще близенько, ми з тим сержантом, сходили до покинутої позиції і принесли з собою торбу для ДНК-аналізу, – заспокоїв син.
— Я приїхала забрати тебе звідти, Михайле. Хіба Яшки не досить?
— Зараз це не можливо: позиція залишиться голою.
— Що мені до ваших "позицій"? Ти в мене останній син. Проте, я згодна трішечки зачекати, допоки твоя "позиція" заповниться.
За Майклом заїхав посічений БТР з лисими шинами, а невдовзі потягом Київ-Суми до Конотопу прибули Іван і Соломія. Опісля реабілітації дівчина пройшла спеціальний курс і вже рік воювала санітаркою у складі піхотного батальйону. Вона майстерно пересувалася зоною бойових дій, надавала первинну допомогу пораненим і витягла на собі до безпечного місця не один десяток побратимів. А ще вона призвичаїлась до автомата і власноруч підстрелила з десяток ворожих солдатів. І кожного разу, прицілюючись, вона бачила в мушку незграбну довгоруку фігуру коменданта Зубцова. У затишні моменти служби, коли роту відводили на короткий відпочинок, Соломія виймала з рюкзака свою коротеньку гуцульську сопілочку, куплену в Одесі – точнісінько таку, які вирізав тато з карпатської ліщини, – і награвала бійцям улюблені мелодії. Вона знала колядки і щедрики, "Червону руту" і "Самотній пастух", взагалі море-океан пісень: будь-яку мелодію, яку їй могли наспівати, або ту, яку вона хоч раз чула. А на закінчення виступу вона традиційно висвистувала "Запорожський марш". Іван, який воював у підрозділі підполковника Жарикова, при першій-ліпшій можливості навідував відважну медсестру на її позиції. Насправді він закохався в неї, ще коли під муркотіння котів віз на дідусевому "Форді" до Одеси. Тож, діждавшись її тижневої відпустки, Іван також відпросився на три дні і умовив її відвідати своїх у Конотопі. Під час вечері Соломія поділилася з акторкою своєю історією. Вислухавши ту печальну розповідь, та змінилася в лиці.
— Здається, Ваня в тебе дуже закоханий? – запитала вона. Почувши це, Віра Михайлівна дещо насторожилась, – а ти?
— У нас чисто бойова дружба. Він мене врятував. Він мені подобається, але я себе стримую. Він молодший і ще зустріне кращу. Чисту, не зурочену.
— Чистими бувають лише почуття, – зауважила Люся, а Віра Михайлівна полегшено зітхнула: хоч як вона співчувала дівчині, але синові бажала безневинну.
— Тіло мене ще не пробачило, хоч я і вичистила із себе усе, що змогла. А з душею складніше. Переслідує мене той кат ночами, хоч і маю докази, що він своє вже знайшов.
— Ну, усе! Іду на фронт. Я їх порву. І за сина, і за тебе, – скипіла американка.
Їй вистачило два тижні щоб уладнати справу: там де рішення приймали чоловіки, Люся проходила безборонно. Військову форму вона придбала у сусіда Толі. Колись, у дев'яності, той служив прапорщиком при речовому складі, але попався на гарячому і його відсторонили від служби. Проте з армії не вигнали. Командир залишив його у списку частини на умовах, що на службу він не ходитиме, платню не отримуватиме, але стаж для майбутнього виходу на пенсію за ним зберігатиметься. За час служби Толя не оволодів жодною цивільною спеціальністю, а до навчання ставився як до кари небесної. Тож, влаштуватися на гідну роботу не спромігся і, зрештою, влаштувався землекопом у фірму ритуальних послуг. Він залюбки наймався до сусідів саджати декоративні рослини, стригти газони і прибирати сніг, але усіх тих заробітків усе одно не вистачало для більш-менш пристойного життя. Усе змінилося на третій рік великої війни: Толю запросили на посаду старшини роти у іншій частині, розквартированій на території конотопської громади. Надали шістдесят тисяч окладу, довірили матеріальні цінності і дозволили ночувати вдома. Анатолій враз розквітнув: елегантно схуднув, перевдягнувся у військове і без важких пакунків додому зі служби не повертався. Досвідчений служака швидко відновив навички спілкування з постачальниками і міг здобути з військових складів що завгодно. На вимогу американки Анатолій виклопотав комплект найновішого жіночого крою з американського матеріалу, з вже нашитими знаками і в цій формі красуня предстала ще карколомнішою ніж у будь-якому цивільному вбранні. За нею заїхав той самий БТР з лисими шинами, і вона негайно відбула до навчального підрозділу бойової бригади.
Акторку вивчили на кулеметницю. Вона сама вибрала собі кулемет ДШК калібром 12,7 мм схожий на той, з яким вона знімалася в одному з бойовиків режисера Майнгеймера. Той кулемет важив майже тридцять кілограмів, а його іноді доводилось тримати напереваги подібно Рембо. Ще той сучий син Майнгеймер вирядив її у майку з довгими вузенькими бретельками, щоб оператор мав змогу щоразу висвітлювати крайки її грудей, і змусив знятися у сорока дублях.
Своїм вибором військової спеціальності Людмила, якій приліпили позивний "Мері", неабияк здивувала українців: того фільму вони не бачили. Тим не менш тут, в Україні, їй довірили скоростріл, встановлений в окопі стаціонарно, і з нього вона відправила в пекло не один десяток ворожих душ. Оцінивши неабиякий талант, командування усадило її на японський пікап, обладнаний під мобільний вогневий комплекс з кулеметом "Браунінг" калібром 13,2 мм і довірило перехват ворожих безпілотників. Ця робота сподобалась їй ще більше. Кожного разу, ловлячи в приціл небажаного птаха, перед натисненням на гашетку, Люся виспівувала любий куплет: "В небі канареєчка літає…" Тра-тата-та-та: – говорив кулемет. Знову мимо, твою мать! – лаялась кулеметниця, – і співає прямо в горизонт"… Ту-туту-ту-ту: – злостував кулемет. Йєс! – тріумфувала "Мері". Злившись тілом і душею з кулеметом, вона відчувала влучання усім своїм єством: саме вірна куля найжорсткіше віддавала їй у плечі.
У цій ролі Людмила провоювала шість місяців, до поранення. Того злого дня над батальйоном кружляв цілий рій "шахедів", і один спікірував на її "Тойоту".