Сам начальник "совбеза" додому прийшов, записує-занотовує, кажи-проси, що хочеш. Оце стала рідна партія турбуватись за народ! І це в умовах повного дефіциту на товари, коли в магазинах пусті полички світяться. Пішов народ фантазувати – встигай записувати. Давай їм шифер, цеглу, цемент, дошки, одяг, взуття, їжу, пральні машини, телевізори. Найбільш зухвалі просили автомобілі, мотоцикли, імпортні меблі.
Опитали-записали. На цьому програма закінчилася, якимось одиницям щось куце виділили, а далі як було по блату й з під прилавка, так і залишилось. Товару ж нема, чим будеш ощасливлювати?
Йдуть інваліди-учасники в "совбез" на прийом.
– Начальнику, де ж той шифер і цегла, шо ти обіцяв?
– Немає в мене такого й ніколи не було, шо ви не бачите з ким діло маєте?
– А нашо ж записував, чого приходив, голову морочив?
– Вибачайте, люди добрі, робота така, заставили ходити-записувати, я й виконував, а тепер не знаю, шо сказати вам.
Час від часу приходив у райсоцзабез місцевий співробітник КДБ, брав під розписку пенсійні справи, кілька днів вивчав їх, а потім повертав. Загалом виходило, що зловісна контора цікавилась сотнями пенсіонерів району. Я з цього робив свої висновки й дивувався: яка величезна маса людей знаходиться під надзором КДБ, навіть у похилому віці, коли, здавалося, людина вже не може активно впливати на суспільні процеси. І це ж тільки серед пенсіонерів, які займають близько двадцяти відсотків населення.
В кінці восьмидесятих, на початку дев'яностих років радянська країна кардинально міняється. Все те, що було раніше, летить шкереберть. Шахтарі Кузбасу провели перший страйк. Раніше за таке розстрілювали.
Я рішив не пасти задніх, теж бастувати, оскільки вже надумав розпрощатися з роботою в райсоцзабезі й хотів на прощання зробити щось добре для своїх працівників. В органах влади, думаю, такого ще ніхто не робив. Тут, як мені здається, працювали люди найбільш законопослушні. А мій "совбез" формально належав до владних радянських органів, адже був відділом райвиконкому.
Мене давно діставало те, що до працівників нашого відділу відносяться в райвиконкомі, мов до чужих. Нам ніколи не виділяли ні продуктових пайків, ні дефіцитних товарів, ні путівок на курорти, як це мало місце для інших райвиконкомівців. Ми навіть і не чекали на таке, знали, що працюємо в совбезі – найменш авторитетній радянській установі. Наші молоді спеціалісти десятками років чекали на житло, хоча мали право на першочергове забезпечення квартирами, хоча роботою були завалені так, як ніхто. Приймати в день по тридцять-п'ятдесят чоловік відвідувачів, які весь час стоять прямо над головою – це не просто. Не кожному під силу. Та ще й зарплата мізерна, двірник стільки ж отримував.
Коли я заявив, що наш колектив оголошує страйк та припиняє роботу, сполошилися всі. І в районі, і в області, і в міністерстві. Там розуміли, якщо багато сотень пенсіонерів, які прийдуть в один день на прийом, залишаться невдоволеними й розійдуться зі скаргами по всіх київських начальниках, то галас підніметься на всю країну.
Своїх представників для переговорів з нами прислали всі інстанції: район, область, міністерство. Переговори з ними вів я, оскільки фактично це був мій страйк. Дівчата, які вже близько десяти років жили в гуртожитках, деякі мали сім'ї, дітей, просто згодилися на моє вмовляння, повірили, що так треба і що нічого їм за це не буде.
Тепер розумію, що, ой як могло бути. Ще був Радянський Союз, КПРС, КГБ. І ми, та перш за все, я, могли отримати по-повній.
Повезло. Дуже повезло, бо обійшлося. Начальство виявилось розуміючими, добрими й порядними людьми, ніхто не дав ходу справі, не зробив заяву до правоохоронних органів, які могли почати кримінальне переслідування щодо мене, ще й за політичною статтею. Це була велика дурниця, велика авантюра. Бунт закінчився невеликим компромісом. Здебільшого обіцянками.
Як тільки в районі відійшли від мого страйкування, я зробив новий випад проти системи. В нашому відділі працювало декілька дівчат активісток-комсомолок. Гарні з виду, симпатичні дівчата. Грамотні, розумні, активні. В райкомі комсомолу хтось поклав на них око. Там якраз таких і треба було.
Дівчат вибрали в бюро райкому комсомолу. Це означало, що вони повинні були час від часу ходити на засідання цього бюро та брати іншу участь у роботі райкому. І все це в робочий час.
Я не відпускав їх на ці засідання. Почався конфлікт між мною та районними комсомольськими керівниками. Ні з чим подібним вони ще ніколи не стикалися. Це було для них ніби святотатство, ніби політичний дебош з моєї сторони. Вони пробували по телефону поставити мене на місце, але я зайняв непохитну позицію:
– Хочете, щоб мої працівниці ходили до вас на зібрання в робочий час, то нехай хтось із ваших іде та приймає моїх пенсіонерів. У нас і так, як у дурдомі. А коли не буде на роботі одразу кількох інспекторів, то настане колапс. Як собі хочете, а дівчат відпустити не можу. Проводьте бюро ввечері, коли робочий день закінчиться.
– Що ви собі дозволяєте? Ви розумієте чим це може для вас закінчитися? – пробували налякати мене райкомівці.
Але я вже вмів говорити на зрозумілій для них мові, знав яких аргументів вони бояться:
– Розумію, але я вас теж попереджую, що будете нести відповідальність за зрив роботи державного органу – райсоцзабезу.
Комсомольці змушені були відступити, проте пообіцяли, що обов'язково зі мною розберуться і що так просто мені все це не пройде.
Через багато років мені розповіли, що один з тодішніх керівників обласного комсомолу став на чолі комерційного банку, відкрито тримав у ньому гарем з молодих гарненьких дівчат. Приймав їх на спеціально виділені посади, на яких не треба було нічого робити, платив добру зарплату. Може і в комсомолі таке робив, тільки "втихаря".
Інколи мій язик неначе існує сам по собі, так буває часом в людей. Хтось щось завжди меле таке, яке й до глухої стіни не притулиш. Я в такім разі – жартую, або зло-насміхаюся, буває вдало, буває й невдало. Вдача така, нічого зробити з собою не можу. Добре, коли в компанії підходящій, де зрозуміють і оцінять. Одного разу не оцінили. Йшла в райвиконкомі невеличка нарада, всі перші-головні присутні, мене для чогось запросили, мабуть, якесь доручення мали дати. У когось питання виникло:
– А де це нова секретарка з приймальні поділася?
– У декрет пішла.
– Та вона ж і року не проробила. Шо ті секретарки так часто міняються, і все в декрет чомусь…
Пауза. Всі мовчки листають папери. Ніхто не знає, що сказати. Аж тут знаходжу себе я:
– То, мабуть, напасть якась у цій приймальні, може, як у тій пісні – від сонця заражаються молоді дівчата, а може пошесть якась – треба санітарну службу викликати, нехай оброблять приймальню від незрозумілої інфекції, а то ше на всіх керівних жінок перекинеться, будем мати клопоту.
Секретар райкому, гостроока, повнотіла жінка, середнього віку стиснула міцно губи, різко піднімає на мене грізний погляд і аж шаленіє від нечуваного мого зухвальства, але мовчить аби не продовжувати небезпечної теми. Всі інші учасники наради перехоплюють її погляд, потім зиркають на мене, немов я тільки що Кремль підпалив. Жарт не вдався.
Після таких авантюрних випадів, чекати поки мене звільнять "по статті" чи підставлять, було нерозумно. Не дождавшись квартири, своєї найбільшої мети-мрії, я звільнився із "совбеза". Більше на державних посадах ніколи не працював. Інколи думаю: "А хтось же в цей час продовжує обслуговувати пенсіонерів, вислуховує їхні скарги й нарікання, їхній біль, нетерпимість, невдоволення бюрократією, безпорадність перед незрозумілим, громіздким законодавством, при малій зарплаті, щоденно перекидаючи купи паперів, трохи вмішуючись, по-своєму, у людські долі … Хтось, але вже не я". Часом жалію цьому, адже в "совбезі", попри все, чи не найбільше в своєму житті, я служив людям, був їм корисним, відчував суспільну значимість своєї роботи.