Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Напевне вона хвора. Треба ось тільки забезпе­чити вогонь, і тоді побіжу подивлюся, що з нею.

Накидавши досить палива, хлопець вхопив свого списа і бігом пустився до ріки. Та, поки він добіг, анта вже лежала у воді і якось дивно во­рушилася. Хоч на землю спускався присмерк, однак Данко помітив, що довкола анти хвилю­ється вода, а в ній то поринає то випливає щось подібне до уламка рапавої кори.

— Крокодили! — здогадався хлопець і кинув­ся тікати.

Але, відбігши кількадесять кроків від берега, зупинився.

— Чого ж я тікаю, — спитав. — Адже кроко­дили не наважуються нападати на суші, хіба у воді, або при самому березі. От і анту той кроко­дил піймав за морду, втопив, а тепер щойно поч­не їсти. Гм!.. Ну, й мені не пошкодило б також з'їсти кусник тієї анти, тим більше, що я й во­гонь маю... Ану, спробую в того ненажери видерти якусь частку...

Данко знову наблизився до води і почав кида­ти камінням, а одночасно вхопив анту за задні ноги і потягнув до себе. Та крокодил не мав ве­ликої охоти пускати своєї здобичі і тягнув її в ріку. І лише тоді, коли Данко поцілив його вели­кою каменюкою просто межи очі — підскочив, тріпнув хвостом і втік. Не тратячи часу, хлопець відтягнув тварину далі від води, розмонтував свого списа, з великою бідою викроїв стегно і побіг з ним до вогнища.

Чи несолена печеня була й справді така смач­на, чи ні — дискутувати не будемо. Але Данко так накинувся на неї, як вовк, і з'їв аж так ба­гато, що йому зашкодило. Не дивлячись на вто­му, не міг спати, а спрага палила його чи не така сама, як в печері Ітакватії. Хлопець облизував сухі уста і заздрісно прислуховувався до недалекого плюскоту ріки, але не важився ані підійти до неї вночі, як рівно ж боявся відійти далі від вогнища, щоб пошукати якогось джерела. Так і прокуняв цілу ніч, постогнуючи і нарікаючи на свою нерозважність та обіцяючи собі на другий раз ніколи більше не ночувати далеко від води.

Правда, в цьому прикрому випадку, як і в кож­ному іншому, була та своя позитивна сторона, що до самого ранку вогонь горів і відстрашував лісних хижаків. Але й хлопець так змучився, що відчував себе напівмертвим і від спраги, і від втоми, і від їдкого диму, якого він наковтався подостатком.

І коли тільки заблисло сонце, перше. що зро­бив Данко, — знайшов джерело, напився, потім дбайливо згорнув жар і ліг спати. Думав лише відпочинути годину, або дві, щоб мати силу на дальшу мандрівку. Та, коли прокинувся — сонце вже стояло з полудня, а вогнище так вичахло, що треба було докласти чимало зусиль, аби його роздмухати знову. Хлопець добре розумів, що в теперішній ситуації вогонь є його найбільшим приятелем і найсильнішою зброєю, а тому, поки не розпалив наново великого багаття, ні про що інше не думав.

Коли ж полум'я жадібно вгризалося в грубі гіл­ляки, а вітер почав котити по долині клубами диму, пригадав собі, що вечором застромив на дереві шматок припеченого м'яса, і вирішив по­обідати. Та яке ж велике було його огірчиння, коли, замість сподіваного кусника печені, поба­чив перед собою сточений недогризок, що його й далі об'їдали запопадливі червоноголові мурахи-злодії!..

Данко тільки зітхнув і тихо вилаявся:

— Бодай ви подохли всі до одного! Ніби вам мало поживи в лісі, ще ви мене з останнього обі­крали!..

Справді, це було останнє, бо від анти залише­ної на березі й сліду не стало: крокодил таки сво­го не подарував і затягнув її вночі назад в ріку.

Данко зітхнув ще раз і поплівся в ліс по якісь овочі. Нарвав бананів, апепу, а навіть знайшов, на свою велику радість, мамонове дерево[29] з цілою китицею великих, стиглих овочів.

Вернувся назад до вогнища, з'їв відразу два мамони, для різноманітности припік банани і також з'їв, але голоду не вдоволив. Хотілося та­ки м'яса, або, принаймні, риби.

Хлопець, пригадуючи собі вчорашню сцену з антою, довго вагався, але потім таки взяв списа і пішов до ріки.

Уважно вибрав місце, де берег півметровою східкою спадав у ріку і де не було небезпеки нападу від крокодила, і подивився пильно у во­ду. Дійсно, крокодилів не бачив. Натомість попід самим верхом води аж рясніло від сірих рухли­вих клинків риб'ячих спин різного розміру.

Данко вибрав зручний момент і з силою метнув списом в одну велику рибу. Але, на жаль, не по­пав, тільки сполохав річкових мешканців і розіг­нав їх у різні сторони. Довелося потім довгенько чекати, поки заспокоїлася схвильована вода, а в ній знову зарябіли густі низки сірих клинків.

Після кількох невдалих спроб, при яких мало не втратив і списа, Данкові пощастило два рази підряд: дві великі риби, кожна вагою понад два кілограми, потрапили на спис і полетіли далеко від ріки в траву. Правду сказавши, цього було досить, але Данка так захопила та забава, що він забув про все на світі. Він би отак стояв Бог-зна скільки і ціляв би з насолодою в сірі риб'ячі спини.

Високо піднісши списа, стояв напоготові і чекав на нову жертву, а сам аж тремтів з нетер­плячки. Риба чомусь довго не з'являлася, і це ще більше розпалювало хлопця. Аж ось щось мелькнуло під водою!.. Данко скупчив усю свою увагу і напружився, як струна. Ще мить — і він мав ударити списом. Та, замість риби, по­бачив плескату і зубату голову, на якій стреміли скляними опуклими ґудзиками безтямні очі річ­ного хижака. Данко підскочив і відразу опам'я­тався. Щоб не зломити лезо ножика, обернув свій спис другим боком і з повного розмаху тріснув крокодила по голові. Той миттю пірнув у воду, а Данко підняв живі ще риби, що кидалися по траві, і бігом погнав до забутого вогнища, яке те­пер заступало йому і зброю і хату.

Цілу ніч і зараз, обчищуючи рибу, Данко ду­мав над тим, хто тут раніше міг бути, хто палив вогнище і куди той "хто" міг подітися? Сотні різ­них здогадок снували в його голові, але це спра­ви не розв'язувало. Тільки по кількости порозкидуваних костей він знав, що м'яса з них не могла з'їсти одна людина. Крім того, всі кості були однакової свіжости, трава довкола не по­м'ята — і це вказувало, що люди тут затрима­лись недовго: розложили вогнище, спекли м'ясо і пішли. Куди пішли? Данка розбирала досада, що він не потрапив сюди на кілька годин раніше. Можливо, що знайшов би тут поміч.

Спікши обидві риби на камінцях, Данко одну з'їв, а другу лишив на вечерю. Однак, тепер уже був обачнішим; поклав, рибу на камінь, а довко­ла неї кільцем розсипав жар і гарячий попіл. Вогнище згорнув, приклав сирими гілляками і після того пішов подивитися, чи не знайде якоїсь дороги.

Пройшов берегом ріки вгору, потім вернувся назад і зазнав глибокого розчарування. Вияви­лося, що долина, де він тепер опинився, кінчала­ся по обох боках густим лісом, котрий припирав щільно до ріки. В ріці були крокодили, а через ліс хлопець не міг іти. Залишався тільки одино­кий вихід: вернутися назад. Але з огляду на піз­ній час Данко рішив переночувати ще одну ніч на місці і щойно на другий день ранком пустити­ся в дорогу.

Для того, щоб не розлучатися з вогнем, вина­хідливий хлопець придумав просту штуку: на­різав гнучких гіллячок, сплів з них кошичка, ста­ранно обмазав його з обох сторін глиною і поклав біля вогнища сушити. При тій роботі пригадав собі Коарасіабу, котрий нераз цілими годинами проводив у розмові з Данком в той час, коли йо­го руки вправно виплітали різні речі з прутиків, або трави. Сам Данко ніколи того не вчився, тільки сидів і придивлявся. А от тепер і це при­далося.

На другу ніч, щоб бути ще більше безпечним, Данко розложив довкола себе аж три вогнища і ще за сонця подбав про достатній запас дров. Коли ж стемніло, помолився, ліг просто на зем­лі і досить добре спав до самого ранку.

Суперечні обов'язки

Більше години розмовляли пошепки між собою о. Вісенте і Сокіл. Обоє були надзвичайно схви­льовані й розчулені, а Сокіл часто навіть стирав непокірні сльози, що виступали у нього з очей і по скронях стікали на подушку.

— І ви переконані, пане Іване, що Данко ніяк не міг врятуватися? — спитав падре Вісенте.

— На жаль, переконаний, отче, — тихо відпо­вів Сокіл, і по обличчі у нього пробігла судорога глибокого болю. — Він втопився або в самій пе­чері, або загинув пізніше, коли його через виса­джені двері винесло під водоспад.

— Дивне, дивне все те, що ви оповідаєте... Правду сказавши, коли б не цей портфель з грішми, то я готов би був подумати, що ваше опо­відання — тільки витвір хворої уяви... .

Сокіл зітхнув:

— Мені й самому тепер здається, що то був сон. Страшний сон!.. А однак я пам'ятаю в найдокладніших подробицях і печеру, і кривавий запис в євангелії, і той довгий хід під водоспад, і виламані двері, що трималися лише на одній завісі... Страшно, отче!..

— Так, це страшно... Дивуюся навіть, як у вас вистачило сили й притомности по всьому пе­режитому ще й завалювати хід в печеру...

Сокіл знову зітхнув:

— А що ж я мав робити? На острові постійно бувають різні люди, і напевне мало знайшлось би таких, які б встояли перед спокусою заволо­діти такими нечуваними багатствами... Зреш­тою, то зовсім не було тяжко, бо підрита водою скиба землі ледве-ледве трималася.

— Але все ж...

— Ах, отче, я вам уже сказав, що не можу до­пустити, аби хтось використав для себе таємни­цю, за котру мій син заплатив життям... Бідний мій Даночко!.. Горда, золота душа!.. Як я горджуся і як болію за тебе!..

Нові сльози витиснулися на батькові очі й по­бігли по скронях.

— Так, — сказав священик, — таким сином можна гордитися. Він був твердим і послідовним у своїх вчинках, як стара людина, до самого кін­ця. Герой!..

В кімнаті запанувала мовчанка.

— Ви втомлені, пане Іване, — чуло сказав священик. — Тепер відпочиньте трохи...

— Ні, ні, отче. Я зовсім не втомлений і сьогод­ні взагалі не почуваю себе хворим. Тільки ота ослабленість не дозволяє мені звестися на ноги... Але, отче парох, скажіть, що тепер робити далі?

— Що ж ви хочете робити?

— Я хочу насамперед якось позбутися того поручника.

— Це неможливе, пане Іване. Він не вступить­ся звідси так довго, поки не дослідить всієї спра­ви.

— Я, власне, того боюся. Хоч печера і засипана, але тепер її легко відкрити. Досить сильного дощу — і вода знову прорве хід.