Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Звідти пішли пішки, щоб трохи оглянути місто і дещо купити.

Перед самим вечором сиділи всі в електрич­ному поїзді, що за ніч мав їх привезти до Санто Павло.

Залізниця спочатку йшла просто через міс­то, і Данко мав можливість краще придивити­ся до столиці країни, про яку стільки намріяв­ся. З вікна ваґону зовсім добре було видно і величезні будинки, і широкі вулиці, і навіть розкішні вітрини, на яких були виставлені, зда­валося, всі багатства світу. Все блищало роз­кішшю і достатками, котрих не було видно в щойно покинутій, зруйнованій війною Европі.

Але от поїзд завернув за якусь високу гору, і тут показалася зворотна сторона столиці. Вся та висока гора була порита, немов крілячими норами, примітивними землянками і нужден­ними халупами, збудованими з почорнілих до­щок, сяк-так покритими кусниками бляхи, най­більше з розпростаних великих бляшанок. Ко­ло цих халуп і землянок ходили і сиділи об­дерті, босі діти і дорослі, а на розтягнених шнурках сохла пірвана білизна, правильніше сказати, якісь залишки білизни, що вже стра­тили колір і форму.

Та через кілька хвилин поїзд, обминувши гору, знову виїхав, ніби в інший світ, в багаті дільниці, де жваво бігали новенькі авта і йшла жива торгівля у великих склепах.

Нарешті поїзд вирвався за місто. Данко спо­дівався і тут побачити щось надзвичайне, але помилився. Тільки земля була червона і жов­та, а позатим, от як звичайно: гори, ліси, до­лини. Коли б не пальми й банани, що росли тут і там, то і не сказав би, що їде через Бра­зилію.

Данко вже зовсім освоївся з Ґроссбахом і го­ворив з ним, як зі своїм старим приятелем. Зі свого боку товариський і говіркий німець про­являв до хлопця велику, чисто батьківську прихильність.

— Ви давно приїхали до Бразилії? — питав Данко.

— Я тут народився, хлопче.

— А як навчилися говорити по-німецьки?

— Від батьків, звичайно. Зрештою, не тіль­ки від батьків. У нас в Санта Катарині є більше німців, як бразилійців, і там навіть мурини говорять по-німецьки.

— Що це — Санта Катаріна?

— Провінція, яка лежить на південь від про­вінції Парана. Санта Катаріну називають на­віть Малою Німеччиною, бо німці, які там живуть, вибудували міста, цілком подібні до ні­мецьких міст, а хлібороби ведуть господарку на німецький зразок.

— А по-бразилійськи ви вмієте також гово­рити?

— Ну, а якже? Я ж тут і університет скін­чив.

— А це правда, що в Бразилії говорять по-портуґальськи? ,

— Та майже правда. Між портуґальською і бразильською мовами е різниця, але невелика.

— А я от, — задумано сказав Данко, — вмію по-німецьки і по-українськи, а по-бразилійськи не вмію нічого. Це, мабуть, дуже тяжко...

— О, зовсім ні! — заперечив Ґроссбах і жар­том додав: — Ти, коли хочеш, можеш навіть вже говорити.

— Я? — здивувався Данко. — Але як же я буду говорити, коли не вмію?! .

— Чому не вмієш? От, перш усього, якнай­частіше кажи: "Сі, сеньор", або: "Сі, сеньора".

— І що це означає?

— Це означає: "Так, пане" і "так, пані", але бразилійці вживають цього виразу на кожному кроці, і ти роби так само. Хто б тобі що не го­ворив, а ти все відповідай: "Сі, сеньор", "сі, сеньора", хоч і не розумієш. На десять "сі, се­ньор", можеш раз сказати: "Но, сеньор", себто, "ні, пане", але тим не слід надуживати. Ліпше кажи: "Сі, сеньор", бо так ніколи не по­милишся. Окрім того, коли здивуєшся, кажи: "Пушшя!", коли тобі хтось говоритиме дурниці, кажи: "Вай на онда"*, себто: "Іди по хвилі!" А коли тобі щось дуже сподобається, то нічого не кажи, тільки візьми себе за нижній кінчик вуха отак-о — і тебе вважатимуть справжнім бразилійцем.

Данко бачив, що Ґроссбах жартує, і вже хо­тів йому сказати: "Вай на онда!", але своєчасно роздумався і тільки посміхнувся.

— А що означає "пушшя"? — спитав він.

— Нічого не означає. "Пушшя" значить: "тягне". Але при здивованні ніхто не думає про якесь тягнення. "Пушшя!" є просто "пушшя!" і більш нічого.

— А чому треба братися за кінчик вуха, коли щось подобається?

— О, це має свою історію... Дикі індіяни, людожери, вважають, що в людини найсмачні­шою частиною є кінчик вуха. Бразилійці перей­няли цей жест і ним висловлюють високу оцін­ку не тільки на страви, але взагалі на все, що є гарне.

— Індіяни?.. А ви вмієте також по-індіянськи?

— Ні, не вмію. Знаю тільки кільканадцять слів.

— А які?

— Які?.. Ну, от, наприклад: жассі — мі­сяць, коарасі — сонце, а расі — світанок, коема — ранок, іботіра — квітка, пара­на — море, або велика вода, ока — хата, ка­ріока — дім білої людини, іта — камінь, ітажуба — камінь жовтий, себто, золото. Ти­ми самими словами індіяни називають своїх дітей, а тому їхні імена бувають нераз дуже чудні. От хоч би взяти ім'я Ітапіра — це озна­чає Кам'яна Риба.

— І ще?

— Та я, Данку, не знаю багато. Можу, тобі лише сказати, що більшість географічних назв у Бразилії взяті з індіянської мови. Столиця провінції Парана — Куритиба означає "ба­гато піньорів": "курі тіба". Ти ще не бачив піньорів, але в Парані їх є маса. Парану тут називають "Терра дос Пінєрайс" — "Земля Піньорів". Молоденькі дерева піньорів цілком подібні до ялинок, і їх прибирають на Різдво. Горіхи піньорів е дуже смачні, коли їх зварити, або спекти, і діти їх дуже люблять.

— А ще?

— Що ще?

— Що ви ще знаєте по-індіянськи?

— Данку, — вмішався в розмову Сокіл, — але ж не надокучай панові Ґроссбахові своїми питаннями!..

— О, ні! — жваво відгукнувся німець. — Ли­шіть. Це дуже добре, що хлопець усім цікавить­ся: адже він опинився в цілком іншому світі і мусить щось про нього знати... Питай, Данку, питай про все. Тільки залиши індіянську мову, бо посоромиш мене цілком. Я по-індіянськи знаю не набагато більше, як ти по-портуґальськи.

І Данко розпитував, розпитував, без кінця.

— Що це за такі огидні великі чорні птахи?

— Оці? Це — корви, або урубу. Огидні во­ни на вигляд, це правда, але дуже корисні, а тому є навіть закон, який забороняє їх убивати. Корви живляться виключно падлиною і поз­бавляють людей необхідности вишукувати і за­копувати трупи тварин. Коли на пасовиськах загине яка худобина, то ці корви, чи урубу злі­таються сотнями і через кілька годин залишають самий чистий кістяк. Тут також повинна десь бути падлина, бо ми проїжджаємо коло пасовиська, і тому вони зібралися.

— Де ж те пасовисько?

— Та тут же. Бачиш, цю дротяну загороду? Це ж і є пасовисько. Тільки воно дуже велике, і худоба є десь далі.

На одній зі станцій Ґроссбах закликав чорно­го, немов вимоченого в смолі, продавця у сніж­но-білому халаті і замовив охолоджуючі напої. Мурин почав їх розливати в шклянки і при тому незручним рухом обілляв Соколові коліна.

— Еп-па, портуґез!.. — докірливо скрикнув німець.

Засоромлений продавець дуже перепрошував за спричинену прикрість, а, коли він вийшов з переділу, Данко спитав:

— Сеньор Алфредо, чому ви сказали йому "портуґез"? Адже він мурин.

Ґроссбах посміхнувся:

— В Бразилії, — сказав він, — кожного не­зграбного або глупого чоловіка називають портуґезом, бо портуґальців тут страшно не люблять.

— А говорять по-портуґальськи! — здиву­вався Данко. — Чому ж то так?

— О, про це довго говорити, а ти вже, на­певне, хочеш спати.

— Ні, ні, сеньор Алфредо! — горяче запро­тестував Данко. — Адже ще видно, і я зовсім не хочу спати!..

— Але ж бо, Данку! — вмішався в розмову батько. — Ти вже замучив пана Ґроссбаха сво­їми питаннями! Може пан Ґроссбах хоче від­почити?

— Я — ні! — і собі відізвався Ґроссбах, — Коли Данко не втомлений і хоче говорити, ми можемо говорити і до півночі.

— Ну, коли ви тільки погодитесь з моїм си­ном говорити, то він вам не дасть спати і дві ночі підряд. Мій Данко є дуже надокучливий і готовий не їсти і не спати, аби тільки слухати.

— Добра ознака! — похвалив Ґроссбах. — Мої діти такі самі. Той, хто змалку нічим не цікавиться, нічим і не буде у своєму житті. Та й з одною дитиною ще легко говорити. А от колись поїдете до мене в гості і побачите, як то говорити з п'ятьма відразу!.. Я їх дуже люб­лю і взагалі люблю дітей, але, як після своїх постійних мандрівок приїду додому, то в мене, — вірите? — аж в голові гуде. Ага!.. Подивіть­ся он через вікно: тут побачите таких, котрі нічим не цікавляться...

Всі виглянули у вікно і побачили самотню халупу, що вже закутувалася вечірньою ім­лою. Через відкриті двері видно було розложене посередині халупи вогнище, довкола яко­го сиділо з десятеро дітей різного віку і диви­лося у вогонь, над яким висів на ланцюгу ко­тел з якоюсь, як можна було догадатися, стра­вою. Всі були майже голі, не стрижені і не че­сані. Дехто з них ліниво повернув голову в сторону поїзду, а решта навіть не ворухнулася. Довкола халупи жовтіла витоптана земля, а далі розстилився дикий пустир, що тікав у густий ліс. Ні грядки обробленої землі, ні сліду ніяких доріг, ні знаку якоїсь іншої оселі поблизу — нічого не було видно. Соколові стало трохи мо­торошно.

— Що ці люди тут роблять? — спитав він.

Ґроссбах потиснув плечима:

— Живуть...

— Але з чого живуть? Де беруть харчі до того свого котла?

— Того ніхто не знає. Вони нічим не цікав­ляться, і ними ніхто не цікавиться. Таких в Бразилії є десятки тисяч.

— І уряд не опікується ними?

— Навіщо? Вони щасливіші, ніж ми з вами, і ні від кого нічого не бажають... Приходять на світ і відходять з нього, ніким не помічені. Потреби їхні такі маленькі, що ліс їх задо­вольняє цілком. Часом, правда, такий мешка­нець назбирає кільканадцять кілограмів цінної кори з дерева, зв'яже з неї в'язанку, поставить її на голову і йде два-три дні до якогось населе­ного пункту, де є склеп. Там продасть кору, ку­пить пляшку кашаси, себто, горілки, вип'є її і ляже п'яний під склепом спати. Проспиться ніч, візьме ще одну пляшку, трохи соли, сір­ників, тютюну і вертає додому. Через пару тижнів знову збирає кору і йде до містечка. І так живуть...

Сокіл ще довго дивився на халупу, як вона тікала від поїзду все далі й далі назад, поки, нарешті, не зникла за закрутом залізниці.

— Данку, хочеш помаранчі? — спитав Ґроссбах. — Чекай, я тобі обчищу, а тоді будемо знову говорити...

Сокіл був у душі радий, що Данко зайнявся розмовою з Альфредом і не чіпляється до ньо­го з різними питаннями, а тому вдав, що ди­виться у вікно, хоч не бачив нічого поза своїми сумними думками.

— Ну, — спитав Ґроссбах, коли Данко вмо­стився ближче коло нього з обчищеною пома­ранчею, — що ти хочеш ще знати?

— Ви обіцяли мені розказати, чому в Брази­лії не люблять портуґальців...

— Ага...