Каміння під косою

Хлопець проскочив до почекальні, зайняв місце у найдальшому кутку, вмостився і тоді лишень огля­нувся за земляком. Та ні Клима, ні йото родини не побачив. Напевне їм таки пощастило сісти в поїзд.

В почекальні свистів протяг і було холодно. Та не­забаром люди наповнили приміщення, двері позакри­вали, і від того відразу стало тепліше. Принаймні, мусіло стати, але Андрій того не відчував. Насякле холодом тіло тепер, здавалося, випромінювало той холод зі себе і почало трястися знову, як у лихоманці.

Бігаючи і притупцьовуючи на хіднику, хлопець мав одиноке гаряче бажання: опинитися знову в почекальні, сісти в куточок і заснути, Заснути, щоб відпочити, забути про голод, який розжирав його нутро, і про розчарування, яких зазнав у вимріяному місті.

Та сон тепер кудись утік, у голову лізли безплідні думки, а впертий шлунок домагався чогось істотнішого від умовлянь і переконувань.

І все ж таки десь біля півночі хлопець заснув. Приснилася йому рідна хата і мати, що саме витягала лопатою з печі хліб. Андрій наче вхопив ножа, відрі­зав велику цілушку і почав їсти. Але, — дивне диво! — хліб, щойно витягнутий з печі, був холодний, а цілушка не мала ані запаху ані смаку. Хлопець саме хтів спитати матері, чому воно так, як довкола нього знову знялися крики та ворохобня.

— Ачістіть памєщеніє! Раз-ззайдісь! Давай, давай, паскарєє!..[20]

Хтось просить, хтось переконує, хтось плаче, хтось клене — і все марно. Люди, правда, виходять помалу й огризаючись, але все ж виходять. Андрій поплентався останнім. Був злий, такий злий, що не міг утриматися, і, проходячи повз молодого міліціонера у дверях, закляв:

— Холери на вас нема! Шкода вам цієї стайні, що лю­дям спокою не даєте?!

— Проходь, проходь! — сумирно озвався міліціонер. — Не розумієш, що наказ — наказ?

І додав пошепки:

— Через півгодини поїзд пропустимо — тоді верне­теся...

Що було новиною для Андрія, не було новиною для інших.

— Знову повезуть наш хлібець у Москву, то й повідганяли нас, щоб ми, бува, не побачили, — коментували люди.

— Еге ж, не дурний то вигадав, що "за моє жито, та й мене бито". Мало того, що пограбували до нитки, а те­пер ще й ганяють, як собак.

— А це влада дбає, щоб у нас часом слинка не потекла, як вагони з пшеничкою занюхаємо...

— Скажи, краще, щоб у нас чуприна не з'їжилася, — озвався ще один голос. — Он у Мерефі вже два дні етапний поїзд стоїть, людей у вагонах, як оселедців у бочці, а плачу та прокльонів — аж сумно!

— Хто вам казав?

— Ніхто не казав — сам бачив і чув. Учора був у Мерефі.

— Ох, Боже ти наш! — зітхає якась жінка. — Вже й нам так гірко, що наче гіркіше й бути не може, але, як послухаєш та подивишся, то, виходить, багато є ще й таких, які й нам позаздрити можуть.

— А ви думали! Ми ось тут плачемося, що нас ганяють, а ті нещасні етапники і раді були би побігати, та не можуть.

— Чув я, — підступив ще один співрозмовник, — що ті етапники з Вовчого. Ніби бунт підняли, голову сільради і представника з обкому вбили. За це на село наскочило ҐПУ, привідців вистріляло на місці, село спалили і прапор чорний вивісили. А тих, що живі осталися, у вагони позаганяло і — в Сибір!

— Та воно хіба ж тільки у Вовчому? — вмішалася в розмову висока худа молодиця з дитиною, загорненою в полу свити. — Люди скрізь бунтуються. Допекло вже до живого!

— Ба, коли б же то скрізь! — із'явився раптом якийсь дідок у величезних полатаних валянках. — В тому то й біда, що не скрізь. Як би всі разом повстали, то воно інакше було б...

— Вам, діду, життя надоїло, що таке говорите? — спитав із гурту голос. — От підслухає хтось...

Дід живо обернувся.

— А що б знав, що надоїло! — відповів різко. — Коли між нами крутиться якийсь Юда Іскаріотський, хай підслухає і донесе. "Життя надоїло"! Хіба ж це життя? Бездомному собаці колись краще жилося, як оце нам тепер!

— А ви поговоріть більше, то воно покращає... — глузливо докинув ще хтось.

— З говоріння не покращає, звичайно, — зовсім не образився дід, — але коли б за діло взятися... Он подейкують люди, що якісь комітети Самооборони по­стають, як ото в революцію було.

— Так чого ж ви отут стоїте? — продовжував той самий глумливий голос. — Біжіть мерщій! Там якраз таких потрібно...

— Там усяких потрібно! — огризнувся дід. — У двадцять первому[21], як ото "продразвьорстку" викачували, то в нас на отряд[22] "Червоної Мітли" і .баби з кочергами рушили і діти з-за плотів грудками шпур­ляли. Тікала тоді "Червона Мітла", аж дорога за нею курилася! Проти вил та кіс та бабських інструментів і зброя не помогла.

— Яка там тоді зброя була! Рушниці без патронів та нагайки. Спробуйте тепер кочергами воювати!..

— А звісно! — огризнувся дід. — Тепер найкраще без бійки здихати. Як той казав: "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно". Гинемо смирніше, ніж отара овець, яку на заріз ведуть.

Андрій уважно ловив кожне слово, але розмова на тому скінчилася. Які там балачки, коли виголоднілі люди примушені стрибати на морозі, щоб не задубіти на смерть від холоду! А стрибати і пританцьовувати дове­лося не півгодини, як обіцяв міліціонер, а більше години.

Та врешті поїзд пройшов. Навіть не зупинився на станції, лишень трохи сповільнив хід, а потім знову поспішив і погуркотів далі, виспівуючи свою однома­нітну залізну пісню і відміряючи такт на стиках рейок. Чи віз пшеницю, а чи засланців у Сибір — ніхто вже не домірковувався, бо всім було спішно — проскочити назад у почекальню і зайняти вигідніше місце.

Андрій знову ввірвався один з перших, а за ним і дідок у латаних валянках. Обидва поспішили в кутик і посідали поруч.

— Ну, от ми і знову вдома! — пожартував дід і витягнув капшука з махоркою.

— А ви давно тут? — спитав Андрій, осмілений поведінкою сусіда.

— Та це як сказати?.. — відповів дід. — Давно-недавно, а вже, мабуть, зо три тижні.

— Усе за квитком?

— Та за яким квитком! — зідхнув дід і почав скру­чувати цигарку. — Ночувати приходжу, а вдень шля­юся по місті.

— Роботи шукаєте?

— Та й роботи шукаю, а більше по чергах та по ба­зарах промишляю. Де люди — там і я.

Хоч у почекальні було темнувато, але Андрій усе ж помітив, що його новий знайомий має розумне обличчя й темні допитливі очі.

— Як же ви промишляєте? — спитав знову.

— Різно. Приміром, учора постояв у черзі з ночі, вистояв дамські калоші, на базарі з-під поли продав, кілограм хліба купив, а решту в кишеню поклав. Ча­сом батонів[23] дістану, часом оселедців, а то таки на базарі щось в одного куплю, а другому продам. А но­чувати тут доводиться. Раз, що не приписаний, а дру­гий — що живих людей бачу, і мені якось відрадніше на душі стає. Стогнуть вони і гризуться між собою, ну, та все ж іще чогось добиваються. Не так, як оті, що по вулицях з простягненими руками сидять і мруть, наче мухи в Пилипівку. До чого народ дійшов — ко­ли би власними очима не побачив — не повірив би!

Він випустив дим і заплющив очі, наче зажурився.

— Діду, — прихилився ближче до нього Андрій, — ви були згадували про якісь комітети... Правда це?

Дід підвів голову й уважно подивився на хлопця.

— А тобі навіщо? — спитав також.

— Та бо... — хлопець неспокійно зайорзав на місці і ще ближче прихилився до співрозмовника, — коли б я дорогу до них знав...

— Молодий ти ще! — увірвав йому дід.

— А з голоду вмерти — не молодий? — звів до купи брови Андрій і сердито подивився на діда. — А не казали ви, що там усяких потрібно?

— Отож бо то і є, що там потрібно, але не тут, — багатозначно сказав дід, вдивляючись пильним погля­дом в обличчя хлопця. — Тут, у місті тобто, зібралися самі такі, що вже всього виреклися за надію дістати шкоринку хліба. Та по селах залишилося ще багато таких, які прадідівської землі кліщами тримаються. Бороняться, як можуть, навіть умирають, але вмирають на власних порогах! З тих і комітети постають, що по­їзди з хлібом вивертають і мішки зерна ховають, вони й летючки розкидають, закликаючи до спільного пов­стання.

— Справді? — здивувався і схвилювався Андрій.

— А ти й не чув? — з докоризною спитав дід. — Ось піди в Ізюм — там довідаєшся...

— В Ізюм!.. — зідхнув хлопець з жалем. — Я — з-під Охтирки — це в другий бік...

— Під Охтиркою також люди живуть, і біда така сама, як і під Ізюмом і скрізь.

Щось думав і все приглядався до Андрія, наче хтів проглянути його наскрізь.

— Ну, гаразд, хлопче! — сказав урешті, видимо, вдоволений підсумками. — Давай будемо спати. Я оце перекуняю яку годину, а там піду по місті за яким ділом нюхати. Як хочеш, то й тебе візьму зі собою. Покажу, що і як треба робити...

Ліг, скоцюрбившись удвоє, насунув стару бара­нячу шапку на очі і підклав під голову кулаки. Андрій, усе ще схвильований, постарався наслідувати його при­клад, але знав, що не засне так легко. А втім, напевно й дід не вспів задрімати, бо надворі вчинилася якась колотнеча, забахкали постріли, залунали викрики, двері почекальні від перону відчинилися і в них проскочило двоє обірванців. Гураганом перескакуючи тіла й клун­ки, вони перелетіли приміщення, мало не вивалили дверей від вулиці і щезли. Їм по п'ятах гнало троє мілі­ціонерів з рушницями в руках. Ці рушниці гальмували скорість і позбавляли рівноваги, а тому, поки міліціо­нери продерлися крізь переляканий натовп, утікачі, видимо, були вже далеко. Переслідувачі вернулися з ні­чим і злість невдачі зігнали на голодуючих.

— Асвабадіть памєщєніє! — заревіли вони. — Вийти всім до одного! Замикаємо і до ранку не пустимо нікого! Скоро!

Втретє повторюється той самий образ: люди про­сяться, переконують, нарікають і лаються. Десь вере­щить, аж заходиться, потоптана дитина, до її криків долучаються стогони і погрози дорослих, поранених кованими чобітьми, але все це нічого не помагає. Мілі­ціонери зганяють усіх з місць, підштовхують у крижі і потилиці прикладами рушниць і скеровують у напрямі тих дверей, що виходять на вулицю. Людей біля двох-трьох сотень, і процедура затягається.

— Сьогодні, мабуть, Діла не буде, — каже Андрієві дід. — Краще вже йти до міста і шукати якоїсь черги.

— Навіщо мені черга, коли я при собі й дірявої ко­пійки не маю! — сердито відповідає хлопець, якому у ту мить нараз схотілося спати.

— Нічого, — потішає дід, я тобі пару рублів позичу.