Ти ж не відмовиш, Платоша? – запитала вона брата.
— Прикольно! Я ж її на фронт не посилав. Якщо чесно, я сам на мілині. Ти ж знаєш, моє свинарство лопнуло як мильна кулька на сонці, а агробізнес я тільки засвоюю.
Платон виляв. Насправді він провіз повз митницю без малого сто тисяч
доларів. Але ж їх йому було жалко, бо за них він планував розкрутити новий бізнес у Німеччині! А як воно складеться в реальності? Тим не менш, під напруженим і трішечки презирливим поглядом сестри він не встояв і відрахував їй свій внесок прямо тут і зараз.
Невеличка катівня на околиці Донецька ховалася у приміщенні колишнього відділення комерційного банку, побудованого на початку дев'яностих років, коли в обігу ще панували купони. Їх звозили мішками, і для зберігання надмірної паперово-грошової маси у підвалі збудували спеціальний залізобетонний бункер-сейф з металевими дверима у сорок сантиметрів завтовшки. У тому "мішку", шість на чотири метри, наглядачі тримали до десятка особливо небезпечних бранців.
Комендант тієї гауптвахти щоп'ятниці вечеряв у ресторані, з'являвся звідти вночі і, протиснувшись сяк-так у заґратовані двері, похвалявся черговому персоналу: – "бухалово ещё никто не отменял. Да здравствует Россия!" А увійшовши до кабінету, хапався за потерту гармоньку і потрясав приміщення оглушливим великоднім співом.
"Смотрю на небо просветлённым взором.
С утра я на троих сообразил.
Я этот день люблю как День Шахтёра,
Как праздник наших Вооружённых Сил.
Все красят яйца в синие, зелёные,
А я их крашу только в красный цвет.
И пролетарии всех стран соединяйтесь
Под знамя наших пламенных побед!"
Й думки не мав бравий тюремник Зубцов, що невдовзі саме з його "писанками" у нього і виникнуть великі проблеми.
– "Гуцулку мне!" – волав він в усю глотку, охоронці слухняно заводили Соломію в кабінет, прив'язували до столу, і він робив з нею, що хотів, відступаючи лише, щоб хильнути чарку самогону і сходити до унітазу. Усе відбувалося швидко, грубо, так що бідолаха від жаху непритомніла і жодного разу не роздивилася обличчя кривдника. Але вона його запам'ятала. Вона назавжди запам'ятала ті цупкі руки з татуюваннями на жилавих зап'ястках. На лівому була наколота пташина клітка з розчахнутими дверцятами; на правому – пташка, яка щойно вилетіла з неї на волю.
Визволення відбулося під Авдіївкою, коли там ще точилися запеклі бої. Диверсійно-розвідувальна група підполковника Володимира Жарикова, вийшла в умовлене місце, він без проблем передав гроші і вивів бранку із зони бойових дій. У найближчому не окупованому селі на них вже очікував Іван на дідусевому "Форді". Хлопець ще не служив, але мав при собі довідку стосовно того, що вже уклав контракт з "Третьою штурмовою" і за тиждень прибуде до її навчального підрозділу. Завдяки цій довідці він без перешкод доставив Соломію до Одеси, де на неї вже чекали подружки – волонтерки. Попутно йому завантажили до гуманітарного центру пару стареньких, останніх зі спаленого вщент хутору, які прихватили з собою з десяток кинутих котів. Дівчина, мовчазно їхала поряд з водієм і виглядала геть виснаженою. Про свої муки вона відверто розповіла попутникам, а з ними і Іван почув те, про що йому можна було і б не знати.
Попри рясні сльози на змученому обличчі Соломія виглядала неймовірно красивою, і Іван закохався в неї своєю першою юнацькою любов'ю. Він дав собі слово неодмінно за неї помститися і вже приступивши до служби, знайшов можливість поділитися тою бідою з підполковником Жариковим, своїм хрещеним батьком.
– Допоможіть мені помститися, Володимире Олексійовичу. Я дізнався що начальник тієї катівні на прізвисько "Зуб" мешкає у центрі Донецька і щоп'ятниці напивається у ресторані "Русь". Я не маю фотографії, але Соломія описала його татуювання на руках.
— Щойно будемо працювати у тому районі, я щось придумаю, синку.
Володимиру Жарикову випало не просте дитинство. Його матуся Люба, маючи трьох дітей, не знала точно, хто з них від кого. Її чоловік у припадку небезпідставних ревнощів, випалив у неї з мисливської рушниці, а наступну кулю пустив собі у підборіддя. Після цього Люба залишилась інвалідкою і заміж більше не виходила. Вона не відвідувала батьківських зборів, не вносила гроші на ремонт школи, і її діти мали проблеми з успішністю. Тож, насправді, Володька зростав безбатченком. Добре, що він мав гарних друзів, які давали йому списувати і підгодовували на шкільних перервах. Вдома ж на нього чекала чоловіча робота і клопіт за мамою і двома молодшими сестричками. Так, завдяки цим труднощам, загартувався його характер, він виріс фізично міцним і вільним духом. До двадцяти років він виборов звання майстра спорту з акробатики і заслужив синій пояс з бразильського джиу джитсу.
З Платоном і Людмилою Володимир товаришував з першого класу. Точніше вони товаришували трійцею, головування в якій виборола дівчина. За Платоном закріпилося призначення скарбничого, а Володимиру дісталася роль захисника-охоронця. Після школи він деякий час подвизався бізнес-партнером Платона, але, коли той занурився у свинарство, вибрав собі кар'єру прапорщика, а у 2014 воював командиром піхотного взводу. Пройшов аеропорт, ковтнув Іловайська, двічі поранений. Під шумок Мінських домовленостей отримав вищу освіту. На позицію його батальйону в зоні АТО навідувались байкери з Києва – аспіранти престижного університету і любителі постріляти по людях. Привозили з собою снайперські гвинтівки і папірець від Генерального штабу, в якому приписувалось всіляко сприяти їм у вдосконаленні навичок стрільби в умовах, наближених до бойових. Він надавав стрільцям місце в захищеному окопі і вони за тиждень мочили двійку-трійку сепаратистів. Хлопці приїздили кілька разів і на подяку за унікальну послугу зачислили командира в університет заочно. Так капітан Жариков екстерном отримав диплом бакалавра, а маючи його, пройшов відбір на восьмимісячне стажування у Великій Британії. Потім була Академія ЗСУ. Повномасштабне російське вторгнення Володимир Олексійович зустрів підполковником, командиром підрозділу спеціальних операцій.
Свою дружину Галю і двох доньок, Марійку і Світланку, він заздалегідь відправив до Німеччини, де їх мав зустріти Платон, але сталося нещастя: автобус, у якому вони їхали, потрапив у страшне ДТП неподалік Кракова, і усі пасажири загинули. З тої пори Володимир не упускав можливості взяти особисту участь в будь-якій операції свого підрозділу, де очікувалися рукопашні сутички. Він скручував ворогам в'язи, відтинав їм голови, або просто душив голими руками.
Завдяки своїй вдачі він врятував Соломію і надалі опікувався її долею, так само як і свого хресника Івана та синів незрівняної подруги Люсі. А коли й вона особисто приєдналася до війська, то й за неї. І хоча усі вони воювали на різних ділянках і у різних підрозділах, Володимир Олексійович, наче той Ангел-Хранитель, завжди встигав до них з допомогою.
— Хочеш я заберу тебе до свого підрозділу? Загинути можна будь-де, але так ти будеш у мене хоч під якимось захистом, – запропонував він Івану, і той погодився.
Десь, місяці за три потому, темної мокрої ночі, після виконання основного завдання, група підстерегла тюремника Зубцова неподалік ресторану, і командир без роздуму чикнув йому по глотці своїм легендарним ножом, кованим приватним майстром уручну з дванадцяти шарової дамаської сталі і заточеним до різання паперу на вітру. Присвітив ліхтариком руки і, переконавшись, що усе співпадає, відтяв у гада обидві долоні – кісточки навіть не хруснули. Передав ніж Івану:
— Це для ідентифікації, а для помсти, синку, каструй його тут на місці. Тільки ж сам не поріжся.
Невдовзі речник сухопутних сил ЗСУ повідомив Україну про вдалу витівку Сил спеціальних операцій під Донецьком: підірвано великий склад боєприпасів і знешкоджені з десяток офіцерів. А стосовно того, що тієї ж ночі на центральній вулиці знайшли мертвим, з відтятими руками і головою, начальника однієї з місцевих каталажок він змовчав, бо не мав на те офіційного підтвердження.
Речові докази до реабілітаційного центру в Одесі доставив особисто Іван. Він вручив Соломії трилітрову банку, з напханими потрохами і двома жилавими долонями: на лівій була наколота пташина клітка з розчахнутими дверцятами, а на правій – пташка, яка щойно вилетіла з неї на волю.
— Це задля ідентифікації. Дідусь підказав, що подібні наколки були модними серед офіцерів СС. Хлопці залили м'ясо горілкою, щоб малюнки не вилиняли, – виправдався Іван.
— Викиньте, будь ласка, цю мерзоту на смітник поза санаторієм, – попросила
Соломія, нашвидку заглянувши в банку.
Іван поселився у готелі "Аркадія", навпроти санаторію, де волонтери
утримували реабілітаційне відділення, і щоранку підходив до входу, аби разом з Соломією провести день до вечора. Дівчина трішечки його соромилася, хоча Іван ні чим не нагадував їй Платона. Він видався їй соромливим і делікатним: жодного разу не спитав, як вона себе почувається після пережитого. На відміну від лікаря-психіатра, який усе допитувався, що да як. Ото запитає, а сам встромить око їй під шию: видно переживає.
Соломія узялася показувати хлопцю Одесу, з якою її саму нещодавно познайомили подружки, і була приємно здивована, коли хлопець, гуляючи містом, узявся переповідати їй історії биндюжника Менделя Крика і його сина, короля Молдаванки Бені. Наслухавшись дідусевих розказнів і начитавшись з його подачі Паустовського, Катаєва, Бабеля, Купріна, Ільфа з Петровим, Іван знав про стару Одесу не менше за обізнаного гіда. У пивному барі Гамбрінус він розповів Соломії про віртуоза-скрипаля Сашка, який багато років розважав відвідувачів темпераментною грою, допоки йому під час єврейського погрому не пошкодили ліву руку. Але він не здався і продовжив звеселяти публіку грою на губній гармошці. Соломію неабияк зворушила ця історія, бо вона почула з неї корисний для себе зміст.
Як і за часів Куприна, підземелля було уставлене довгими дерев'яними столами, за кожним з котрих на лавах вміщалося більше десяти бражників. Там панувала щира приязнь і зав'язувались знайомства. Навпроти молодят двоє чоловіків, Гриць і Петро, вели дружню бесіду.