Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

В Санто Антоніо багато чоловіків, і навіть жінок, уміло поводитися з цією немудрою зброєю. Чому ж би не міг собі з нею дати ради Данко?

Відпочивши трохи та поперев'язувавши нано­во свої рани, Данко бадьоро рушив у дальшу до­рогу. Мав надію або знайти просмик[24] до Парани, або зустріти людей і в них прохати помочі.

Боки провалля то сходили ближче, то розбіга­лися далі, а права сторона все й далі лишалася неприступною. Тільки й того, що на зміну білим глиниськам прийшли жовті й червоні, або стрім­кі скелі, а ліс, як був похмурим і густим, таким і лишався. Ба, Данкові навіть видалось, що де­рева чим раз далі, то стають вищими, ніби рос­туть разом з висотою урвища. Зате другий бік аж манив, розступаючись час-до-часу широки­ми просмиками, за якими виднілися веселі, за­литі сонцем долини і дальші гори, вкриті лісом.

Данко, однак, не спокушався тими привабли­вими краєвидами і, щоб не збитися з дороги та не заблудити, вперто йшов тільки правим бере­гом потока все вгору і вгору.

Сонце вже опинилося по другому боці провал­ля, і там, де гори з західньої сторони підносилися вище, — в їхніх тінях родився вечір. Коли Дан­ко потрапляв у таку присмеркову смугу — його душу стискав смуток і неспокій.

— Ось і вечір незабаром, — думав він. — І що ж я робитиму тут сам вночі? Напевне доведеться таки завернути на захід і там пошукати безпеч­нішого місця на нічліг.

Так міркуючи і розмовляючи сам з собою вго­лос, хлопець вирішив іще дійти до великих ка­менів, що лежали трохи далі впоперек потока рядочком, і виглядали ніби хребти сивих буй­волів, які йшли чередою і зупинилися на водо­пій.

Скоро дійшов до мети, виліз на одну каменюку і відважно стрибнув з неї вниз. Але тут його об­няв ледовий жах: не далі, як у двох метрах від своїх ніг побачив велетенську гадюку-сукурі[25], згорнену в спіраль, яка зловісно шипіла і вже готувалася до скоку. Зопалу Данко метнув у неї своїм списом і, на щастя, попав гадюці у хвіст та пришив його до землі. Але тільки на одну се­кунду, бо сукурі відразу підскочила, обгорнула­ся довкола деревища, звалила його і визволила хвіст. Але Данко за той час успів уже отямитися. Блискавично перехопив палицю з лівої руки в праву і націлився на гадючу голову. І коли суку­рі збиралася скочити вдруге — її шия опинилася вже між вилками, притиснена зсуканим з паль­мового лика шнуром. Гадюка шарпнулася, зро­била невловимий для ока рух і, перше, ніж хло­пець вспів щось зрозуміти, обкрутилася довкола його тіла і здавила залізними обручами. Данкові відразу сперло віддих. Натягаючи щосили шну­рок, він з жахом дивився на злющі гадючині очі, на страшну плескату голову з отрутними зубами[26], які поволі зближалися до його грудей.

Гадюка мала коло трьох метрів довжини і була груба, як людська рука. То ж і не диво, що сво­єю силою могла легко потрощити Данкові ребра за кілька секунд, коли б їй не заважала палиця, між вилками якої опинилася її голова. Тому сукурі пружилася з усіх сил, стараючись зігнути хлопцеву руку і досягнути зубами свого ворога. А Данко також з усіх сил натягав шнурок і об­ливався холодним потом при думці, що шнурок ось-ось трісне, або що не витримають мускули напруженої руки, або що він попросту стратить притомність в тих залізних обіймах.

Обоє — людина й гадюка — дивилися зі смер­тельною ненавистю одне другому в очі, обоє бо­ялися одне одного, обоє розуміли, що згине той, хто на секунду раніше стратить силу.

Данкове серце, здавлене в грудній клітці жи­вою спіраллю, переставало битися, у вухах дзво­нило, в очах розстелився червоний туман, який затьмарив цілий світ.

— Кінець! — подумав хлопець уже за звич­кою.

Але в тій же хвилині тісні обручі, ніби трісли, обсунулися по ньому і безвладно опали до стіп: сукурі не витримала.

Вискочивши з огидних кілець, Данко з силою шпурнув від себе мертве гадюче тіло, підхопив свого списа і кинувся по каміннях на другий бік потока. Як він не поламав ніг, роблячи гігантичні стрибки по нерівних спинах камінних потвор, — не міг собі пізніше пояснити. Рвав, як шалений, аж йому вітер у вухах свистів, і тікав усе далі від страшного місця.

— Геть, геть звідси! — підганяв сам себе на бі­гу. — Туди, на захід, де ще світить сонце!.. Геть з цієї похмурої прірви!..

Якраз проти нього, ніби навмисне, лежав ши­рокий, вистелений низенькою травою просмик на захід, а за ним відкривалася розложиста долина з широкою рікою.

Вже вибігши на рівне місце, Данко впав на траву, щоб трохи віддихатися і опам'ятатися. Серце його тріскало від надмірних зусиль і нер­вового потрясіння, тіло купалося в рясних по­токах поту, а уста механічно шептали:

— Я від баби утік, я від діда утік, я від зайчи­ка втік і від вовка утік!.. Тьху! Які дурниці мені в голову лізуть!.. Я від баби утік, я від діда утік... Брр!.. Як же це огидно — потрапи­ти в холодні обійми такої погані! — здригався хлопець, обтираючи рукавом рясний піт з чола. ^;— Тепер уже не піду в ту сторону нізащо в сві­ті!..

Отрясшись трохи з переляку і відсапнувши, Данко встав і повів очима довкруги. Сонце вже хилилося до м'яких верховіть далекого виднокругу, фарбуючи небесне склепіння в ніжні ко­льори всіх відтінків веселки. Горбкувата долина, оторочена з усіх сторін лісом, виповнена дрімот­ним спокоєм і тишею, вже, здавалося, починала засипляти під ласкавий журкіт ріки, що перері­зувала її якраз посередині. Десь так може метрів зі сто від Данка, якраз на половині відстані між ним і рікою, росло самотнє дерево у товаристві купки густих корчів. Хлопець подумав собі, що коло того дерева може бути найліпше місце для нічлігу, і пішов до нього, щоб роздивитись кра­ще. І раптом побачив він щось таке, від чого його хода перейшла в скорий біг: недалеко від дерева виднілася чорна пропалина вогнища, а довкола валялися пообгризані кості. Це Данка дуже схви­лювало. Але ще більше схвилювався він, коли запхав руку в попіл і виявив, що попіл теплий! Значить, тут недавно була людина!

Данко став на повний зріст, запхав пальці в уста і свиснув на цілі груди.

Свист розкотився широкою луною і озвався далеко в лісі.

— Ге-е-е-й!!! — крикнув хлопець навдогінці за свистом і почав прислухатися.

— Ге-е-е-й! — відгукнувся хтось здалека.

Серце хлопця застрибало від надзвичайної радости.

— Ге-е-е-й! — крикнув він ще раз.

— Ге-е-ей! Ге-е-е-й! Ге-е-е-й — відповіло йо­му нараз кілька голосів з різних сторін.

— Боже, є люди! — мало не плакав з радости Данко. — Нарешті я знайшов людей!

І він ще з більшою силою закричав:

— Рятунку!!!

— Рятунку!!! Рятунку!!! Рятунку!!! — озвалися голоси з лісу.

В Данка упали руки.

— Луна, — подумав він з розпукою. — Тільки луна — і більше нічого...

Однак, ще не вірячи, собі, кричав і свистав далі та просив помочі. Надармо! Відбивши свист і крики назад, ліс стояв далі безлюдний і нерухо­мий.

Зневірений хлопець присів на землю і спустив голову на груди. Почував себе тепер ще більше самотнім і забутим Богом і людьми. Зла доля в останні дні кпить собі з нього немилосердно.

Невідомо, скільки сидів би хлопець у непоруш­ності, коли б його не вернув до притомности сер­дитий шлунок. Він знову забурчав, і Данкові ви­далося, що його хтось зсередини потягнув нетер­пеливою рукою.

— Ах! — звівся він на ноги. — Ну, що ж — не пощастило і цей раз, але й страти нема. Піду до ріки — може поцілю списом яку рибу. Спро­бую їсти сиру. Це навіть далеко корисніше, як їсти смажену, чи варену...

Він уже ступив був кілька кроків, але потім роздумався і вернувся до погаслого вогнища. Роз­гріб ледве теплий попіл, витягнув з-під нього чо­тири маленькі чорні вуглики і почав на них ду­ти. І — о, радість! — на вуглинках з'явилися живі червоні цяпочки[27]! Данко мав охоту пусти­тися в танець від радости, але від цього стриму­вав його страх, що слабеньке тепло без помочі може скоро вмерти. Не перестаючи дмухати, Данко напомацки збирав довкола себе тендітні стебельця сухої трави, обережно прикладав їх до жаринок і дмухав, дмухав, аж йому в горлі пересохло і перехопило віддих.

Трава починала тліти, але не загорялася, а вуг­линки також тліли і маліли на очах. Данко з відчаєм розглянувся і тут помітив на гілляці кор­ча цілий віхоть якогось засохлого паразита, що зовнішнім виглядом цілком нагадував конопля­не клоччя. Не перестаючи дути, сягнув рукою по цей віхоть, розправив його, перекинув до нього вже вмираючі жаринки і почав розмахувати ним рукою то в один, то в другий бік. Волокно затрі­щало, задиміло і посипало іскрами, а потім взя­лося полум'ям. Тоді Данко обережно положив його на землю і кинувся збирати щонайдрібніші сухі галузки та підсичувати ними слабенький вогонь.

Спочатку вогняні язички помаленьку й нері­шучо тільки лизали сухий корм, а далі все смі­ліше п'ялися по чорних трісочках, весело пере­моргувались і накінець затанцювали, розцвівши соняшною квіткою.

Данко звивався, як дзиґа. Він все відскакував до корчів і приносив за кожним разом грубші гіллячки, радіючи несказанно, що має тепер та­кий великий скарб — вогонь!

Мимоволі сковзнув поглядом до ріки і побачив молоду анту[28], яка підійшла сторожко до берега і, ступивши передніми ногами у воду, почала пи­ти.

Данко тільки зітхнув: ех, йому б оце зараз придався б кусок м'яса! Але що ж — навіть коли б схотів спробувати щастя зі списом — то анта втекла б. Окрім того, кишеньковий ножик мав дуже слабеньке лезо і смертельного удару напев­не не наніс би. А тим часом тільки поранена анта могла втекти і затягнути з собою і списа. Ні, ліпше навіть не ризикувати.

І хлопець, тільки скоса поглядаючи на спокус­ливу анту, ламав на коліні галузки і без перестанку підкидав їх до вогнища. Втім, помітив щось надзвичайне: анта якось дивно шарпну­лася, вперлася ногами і стала тягтися усім тілом назад, а голова її в той самий час все більше по­ринала в воду. Данко стояв здивований і не знав, що це все має означати. Чим більше приглядав­ся, тим більше переконувався, що з антою дієть­ся щось страшне. Бідна тварина тупцювала, рва­лася назад, падала у воду і знову схоплювалася на ноги, а голова її й далі лишалася зануреною в ріку.

— Бідна тварина! — з жалем зітхнув Данко.