Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

В природі зависла гнітуча сподіванка чогось страшного. І ось це страшне почалося!..

Раптом чиясь невидима рука черкнула розпа­леним до біла лезом по туго напнятому сталево-сірому шовку, і небесне шатро зашипіло, затрі­щало, а накінець рякнуло тисячепащеким го­лодним звірем. З жахом сахнулися хвилі на ріці й задудніли голі скелі Ітакватії. Скажений ві­тер десь зірвався з припони, налетів на човен і погнав його по воді, як пір'їнку по склі, просто на вистаючу скалу.

Данко вже більше не думав. Кинув пістоля і, як був одягнений, скочив у воду, щоб попереди­ти катастрофу, яка загрожувала від зудару чов­на з вистаючою скелею. Вчепившись човна зза­ду поруч Арасі, він напружив усі сили, щоб об­минути небезпечний для них виступ, що летів їм назустріч.

Ще десять метрів! П'ять! Три! Два!.. І човен при допомозі зусиль двох здорових юнаків щас­ливо обминув скелю, скрутив направо і відразу опинився у невеличкій, цілком спокійній затоці.

Данко, котрий уже був приготований розпро­щатися з життям, відчув несподівано під ногами тверде дно і радісно закричав:

— Готово, Арасі! Ми врятовані!.. — він вдарив по плечах зігнутого Арасі й кинувся наперед, щоб привести човен до берега.

Та індіянин, ще напівпритомний від виснаження, вже старався всунутися в човен, простя­гаючи руку до пістоля. На щастя, Данко помітив це, миттю перехилився через борт і, не випус­каючи з лівої руки ланцюга, правою вхопив зброю.

— Помалу, Арасі, помалу!.. — гукнув серди­то і відчув, як у грудях його знову обізвалася холодна ворожість до свого супутника. — Тепер мене тяжко перехитрити. Підтягай човен!..

Останній наказ покрив новий рев грому, а од­ночасно й виття вітру, вслід за яким тяжко заплюмкали олов'яні дощеві краплі.

Данко глянув туди й сюди і зауважив високо вгорі досить глибоку розколину в дивній скелі, де можна було цілком добре сховатися від не­годи.

— Арасі, — наказав знову, — бери з човна ре­чі й неси туди он нагору, бачиш?

Кожна хвилина часу була дорога, бо хмари спускалися ще нижче, а кожний новий порив вітру приносив зі собою все рясніші краплі дощу.

Вид близького сховища вернув індіянинові сили, і він, покірно слухаючи Данка, витягнув з човна два найбільших клунки, поліз з ними вго­ру. А Данко підтягнув човен якомога далі на сушу, закинув ланцюг на якийсь великий корч і заходився витягати решту речей.

Не минуло й п'яти хвилин, як обидва хлопці, вже під зливним дощем, дерлися з останніми па­кунками до сховища. Попереду ліз Арасі, а за ним Данко з кошиком в одній і з пістолем в дру­гій руці.

Коли, засапані й мокрі, стали в щілині, Данко побачив, що вона є тільки входом, який веде в порожнечу виповнену густою тьмою. Витягнув електричну ліхтарку і присвітив. На свою вели­ку радість побачив простору й суху печеру, яка вже, видно, не одному служила захистом, а мо­же й житлом. Свідчили про це купа попелу від вогнища та купа стовченої сухої трави, яка слу­жила за постіль.

Арасі, на цей раз не чекаючи ніяких наказів, почав заносити до печери залишені при вході речі, щоб їх не замочив дощ. Мовчали обоє, тіль­ки Данко сторожко слідкував за кожним рухом свого противника. А той, розв'язавши мішок, на­самперед витягнув з нього пачку свічок і сірни­ки. Засвітивши, прикріпив дві свічки до виступу в стіні, тоді видобув пляшку горілки, зробив кілька жадібних ковтків і передав пляшку Данкові. Але Данко відхилив її заперечливим ру­хом руки. Арасі потиснув плечима, заховав горілку назад, а натомість витягнув два сувої одежі. Один з них кинув Данкові, а коло другого заходився сам. В поданому згорткові Данко піз­нав власні речі, а в тому, що його Арасі поклав коло себе — батькові.

— То ти й одежу нашу покрав?! — обурився хлопець.

— А тобі ліпше було б тепер, коли б не мав у що переодягнутися? — бовкнув Арасі.

— Не смій татової одежі вбирати!

— Я змерз, — просто відповів індіянин і почав скидати мокрий одяг.

Коли скинув сорочку, Данко побачив у нього обв'язаний довкола пояса рушник, в якому був загорнений досить великий предмет. Данко піз­нав цей предмет і, не обзиваючись ні словом, тільки значучо подивився на Арасі й виразно поворушив пістолем. Арасі зрозумів і погляд і жест без слів. Мовчки розв'язав рушник, розгор­нув з нього шкіряний портфель, туго набитий грішми і з виглядом скрайньої недбалости кинув його Данкові до ніг. Після того почав одягатися в сухе.

Данко пішов за його прикладом, але одночасно і самого себе і зброю тримав весь час напоготові. Та ця настороженість видавалася цілком зай­вою, бо Арасі, правда, насуплений і мовчазний, навіть не дивився в його бік, а пильно зайнявся господаркою. Позбирав дрібненькі тріски в пе­чері, розпалив вогнище, а тоді натягнув на себе таки Данковий гумовий плащ і вийшов з пече­ри. Незабаром повернувся з цілим оберемком гілляччя, яке вже, правда, трохи обмокло на дощі, але було сухе всередині.

— На, — звернувся до Данка, — ламай і під­кладай до вогню, а я ще піду принесу води...

Пошпортався трохи в клунках, дістав два ча­вунні казанки і вийшов знову.

Надворі діялося щось неймовірне. Оглушливі громи рокотіли майже без перерви, а печера щоразу розсвітлювалася всередині сліпучим зе­ленавим світлом блискавок, що продиралися крізь густу дощеву імлу. Вітер свистів і завивав дикими голосами, протискаючись поміж суціль­ними потоками води, що, як стіни, стояли між небом і землею.

Печера, де світилися свічки і розгарялося багаття, видавалася тепер дуже затишною і теп­лою. Зрештою, в ній було дійсно тепло, бо розі­гріте за день каміння ще не вспіло охолонути і випромінювало всередину приємне тепло.

Арасі вовтузився над прилагодженням пізньо­го обіду. І Данко, хоч який був на нього злий за всю ту пригоду, не міг однак не признати, що індіянин добре обдумав усе наперед, вибираючись у подорож. В клунках було напаковано досить всього: хліб, ковбаса, фарофа[25], сіль, цукор, кава, горілка, необхідне начиння, а навіть загор­нене в бананове листя вже приправлене, лиш сире, шураско[26].

Данко дивився на те все і відчував дошкуль­ний голод. Окрім того недавно пережиті нервові потрясення і холодний купіль давали тепер себе відчути, і Данко дзвонив зубами, помимо того, що був одягнений в сухе і що від вогнища па­шіло горяччю. Він ковтав слинку і з нетерпляч­кою дивився на Арасі, котрий смажив над вогнем два великих кусники шураско, а одночасно мішав у казанку вже прирум'янену на смальці фарофу.

Громи били рідше і не так сильно, але злива продовжувалася. Прибула Парана вийшла з бе­регів, і її гнівний рев доходив аж до печери в ті хвилини, коли стихав шум дощу.

Попоївши добре та напившись кави, Данко сів навпроти вогню і почав думати. Перед ним сто­яло кілька дуже важливих і тяжких питань, які треба було розв'язати. Насамперед, коли і яким способом повернутися до Санто Антоніо? Коли б не та буря, то він би постарався зробити якусь подобу весла і спробував би вернутися назад рі­кою ще сьогодні. Але після такої зливи годі було довіряти Парані, навіть якби дощ припинився. Треба чекати принаймні до завтра. А коли непо­года затягнеться? Що тоді? Йти сушею вздовж берега? Це було дуже небезпечно, особливо ма­ючи зі собою гроші. І, нарешті, що зробити з Арасі? Данко з ним не говорив, але весь час чуй­но слідкував за ним, не розстаючись зі зброєю. Та скільки часу можна так витримати, коли вже й тепер у нього очі злипалися, а долоня пашіла від шаршавої рукояті?.. А індіянин напевне поводився так спокійно лише тому, що чигав на зручний момент, коли без труду зможе знову заволодіти і пістолею, і грішми і життям Данка. По всьому було видно, що він не розкаявся і сво­їх намірів не змінив. Отже, боротьба не скінчи­лася, лиш прийняла інакшу форму.

Арасі був у далеко щасливішому положенні, як Данко. Він не турбувався тим, що його хтось чекатиме вдома, не мав потреби оберігати гроші й не боявся нападу на свою особу. Тому, позби­равши рештки їди і поскладавши всі речі на міс­це, підійшов до розстеленої трави і з приємністю розтягнувся на ній у повний зріст. Та по хвилині схопився, взяв свічку і, присвічуючи нею, почав відгортати від стіни траву.

— Данку! — крикнув перелякано. — Бий! Бий!..

— Що там таке?

— Тарантули[27]! Бий кажу!..

Данко кинувся мерщій до Арасі й справді по­бачив двох величезних чорних тарантулів, що причаїлися в тріщині між камінням. Кожний з них мав тулуб завбільшки курячого яйця, а ла­пи, волохаті й лискучі, грубі, як дитячі пальці, мали 8-10 сантиметрів довжини. Недовго думаю­чи, Данко щасливо вдарив носком чобота в шкалубину й одного тарантула роздушив на місці. Але другий зробив блискавичний стрибок понад головами хлопців і щез. Печера була повна трі­щин, крізь які пробивалися коріння дерев і кор­чів, то ж павучиськові сховатися було легко.

— Тепер або мусимо його знайти, або втікати звідси, — сказав Арасі. — Світи ліхтарку.

Дійсно, сусідство з тарантулом — справа дуже небезпечна. Ці павуки мають на кінці ту­луба два кігті, цілком подібні до котячих, і горе було тому, до кого ці кігті торкалися.

Данко засвітив ліхтарку, Арасі взяв свічку, і обоє, озброєні грубими полінами, зайнялися до­кладним переглядом печери. З перших же кро­ків їх огорнув жах: вони побачили, що по темних куточках повно найрізноманітніших павуків, жуків невідомих пород, кілька отрутних гусе­ниць, небезпечних великих стоног і навіть одного скорпіона. Видно, що ця вся погань позлазилася в печеру перед дощем, або може й віддавна тут мешкала.

— Нічого не поможе, Данку, — зрезиґновано[28] сказав Арасі й погасив свічку. — Треба чекати, поки перейде дощ. Тоді повиносимо речі, наки­даємо на вогнище мокрого ріща[29], а вхід завалимо зеленим гіллям. Дим видушить цю всю нечисть, а, котру не видушить, то викурить. Тепер ліпше не зачіпаймо їх, бо роздратуємо і наробимо ще гіршої біди.

— Ти говориш так, ніби збираєшся тут зали­шатися? — запитливо сказав Данко.

— А ти думаєш кудись вирушати проти ночі? — запитанням відповів Арасі й почав скручува­ти грубу цигарку.

Данко зітхнув і вийшов до виходу, вдивляю­чись в каламутне небо.