Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Ольга Мак

Сторінка 6 з 41

Зліва виднілися сірі контури побережжя Франції. Але на третій день, коли корабель вийшов у відкрите море, не було вже видно більше нічого, крім неба і води, та ще хіба час-до-часу тоненької смужки диму на видокрузі, яка вказувала, що і там десь пливе корабель.

Данко переживав веселі, безтурботні дні. Все здавалося таким гарним і цікавим: і безконеч­ний водний простір, що мінився лагідними фар­бами, і грізні хвилі, що з шумом розбивалися об залізні груди корабля, і курява солоного пилу, яка повставала від того і так приємно освіжала обличчя, і самий корабель, що його охоче показували дітям матроси, частуючи їх при тому ріжними ласощами. Хлопець тішився всіми приємностями подорожі, навіть не підозріваючи того, що над його головою зібралася грізна хма­ра, з якої вдарить невмолима блискавка і вра­зить його просто в серце. .

І блискавка вдарила... .

Несподівано захворіла мати, і перше, ніж Данко міг усвідомити собі небезпеку, померла. Це було щось таке страшне і таке несподіване, що хлопець не хотів повірити.

"Це неправда! Цього не може бути!!!" — кричало щось в ньому, наповнюючи його душу холодним жахом. "Це неправда!!!"

А однак, це була таки правда.

Бідна дитина мало не збожеволіла з розпуки, коли материне тіло, загорнене в білий саван спускали в море.

— Не кидайте мами в море! — кричав, б'ю­чись в чиїхсь руках. — Не кидайте мами в море!.. Я не хочу!.. Не хочу, не хочу, не хочу!!! Я. не хочу більше їхати до Бразилії!.. Везіть мене назад, до Европи!.. О, мамо моя, мамо моя!

Разом з Данком плакали всі, навіть дорослі мужчини і моряки, але ніхто не був у силі за­вернути того, що сталося. Тільки всі старалися приголубити осиротілого хлопчину і розважити його. Але Данка вже ніщо не тішило, і з такого жвавого, веселого хлопчини залишилася ли­ше смутна тінь. І подорож, і Бразилія перестали його раптом цікавити, і він тепер дивився в море тільки тому, що сподівався побачити в ньому ту, котра була для нього найдорожчим скарбом.

Але море не повертає того, що забрало. І да­ремне чорні очі хлопчини напружувалися до болю, даремно заливали їх сльози — мами вже більше не було видно. Лишився по ній тільки золотий хрестик, який вона власноручно одягла йому на шию, як своє благословлення, та ще в пам'яті звучали її передсмертні слова:

— Пам'ятай, Даночку, що мамина душа завж­ди буде коло тебе. Я буду чувати над тобою у всі найтяжчі хвилини твого життя...

Батько також ходив по кораблі, немов боже­вільний, навіть не помічаючи того, що двоє людей на зміну невідступно мали його під на­глядом, щоб він часом не кинувся у море. Але Сокіл не бачив моря і не думав топитися. Він взагалі нічого не міг думати. Він просто страж­дав. Часом брав на руки сина і сидів цілими годинами, занурений у свій невисказаний біль.

І не бачили ні батько, ні син тих чудових краєвидів, які розгорнула перед ними нова країна. Не помітили навіть краси славної на цілий світ затоки Ґванабари, ні знаменитої гори Пон де Ассукар, ні прекрасної панорами столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро. Нічого їх не ціка­вило.

З тяжким серцем покидали корабель, де ще так багато нагадувало їм наймилішу істоту: ось тут вона стояла і плакала, прощаючись з Евро­пою, ось тут сиділа ранком. А ось на цьому міс­ці впала, коли їй зробилося раптом погано...

Великий баркас*, наповнений людьми, валіз­ками і клунками відвіз їх з порту на Острів Квітів ("Ілья дас Фльорес"), де перебували всі емігранти, поки їх не розподіляли по різних провінціях країни.

Але і мальовничий острів не тішив осиротілих Соколів. Вони тікали геть від людей і здебільша пересиджували над водою, слухаючи безконеч­ну одноманітну музику хвиль, що в шумливому ритмі то набігали на прибережні каміння, то відкочувались назад у море.

У величезних, з поверховими ліжками при­міщеннях було тісно, гамірно і взагалі ще гір­ше, як в таборах Европи. Ночами не можна було спати через плач дітей і мільйони комарів, від яких повітря аж бреніло. Більшу половину дня займало стояння в чергах коло їдальні та перед різними комісіями. І це робило життя ще прикрішим.

Минув тиждень, другий і третій.

За цей час не тільки Данко, як дитина, вспів опам'ятатися від страшного удару, але і його батько, примирившись з долею, почав нудитися від безділля. І коли спочатку він навіть не ба­жав зустрічатися з людьми, котрі приїжджали на Острів Квітів з різними пропозиціями, то згодом сам став шукати для себе якогось відповідного зайняття.

Одного разу приїхав якийсь енергійний де­белий німець і довго та охоче говорив з емі­грантами. Нарешті сказав:

— Мені потрібно доброго землеміра, який би погодився працювати в пралісі. Попереджую відразу, що умовини роботи вимагатимуть пе­ребування поза домом в лісах цілими тижнями, але заробіток добрий. По двох-трьох роках та­кий землемір може зложити чималий гріш і почати цілком ні від кого незалежне життя, навіть у великому місті. Отже, хто з вас ро­зуміє мірничу справу і не боїться труднощів, хай подумає над моєю пропозицією.

Сокола пропозиція зацікавила. Поперше, було дуже важним те, що з німцем він міг по­розуміватися, а без знання мови починати якусь роботу — означало наражатися на великі труд­нощі. Подруге, дістати роботу за фахом у чу­жому краю було дуже тяжко. Потрете, робота в лісі, далека від людського ока, здавалася йо­му найбільше відповідною до його сумних на­строїв. Окрім того, хотів уже вирватися і з острова, і взагалі з наобридлої таборової атмос­фери та зажити своїм окремішним родинним життям.

Почалися ділові переговори, з яких вияви­лося, що пропозиція дійсно добра. Німець мав землі в західній частині провінції Парана. П'ятдесят років тому назад його батько купив ці землі за безцінь, а тепер вони представляли величезний маєток. Німець хотів починати пар­целяцію[15] під плянтації кави, а, окрім того, мав заплянованих два міста, які повинні були по­стати серед тих плянтацій. Отже, треба було ті міста визначити і прорубати в лісі майбутні дільниці й вулиці. Землемірові власник давав добру платню, всі необхідні інструменти, а та­кож робітників на поміч. Для родини давав хату з парцелею[16] в містечку Санто Антоніо, що лежало над устям ріки Іваї там, де вона вли­вається в Парану.

— Зрештою, — казав німець, — я пропоную вам поїхати на місце і подивитися. Коли вам не сподобається, то я на свій кошт відставлю вас або сюди назад, або до того місця, яке ви собі виберете. Та, думаю, що ви таки залиши­тесь у мене. Хочете їхати?

Сокіл погодився.

***

Через два дні, після полагодження всіх фор­мальностей, Сокіл з Данком і своїм убогим май­ном всідав знову у моторовий човен, щоб пли­сти з острова до Ріо-де-Жанейро. Німець та­кож був з ними і, знаючи, яка драма розігралася в родині Соколів, з особливою увагою та ласкою ставився до Данка.

— Ну, як же тобі, хлопчику, сподобалася Бразилія? — спитав він, коли човен опинився на відкритих водах.

Данко раптом собі в тій хвилині пригадав маму і розплакався.

— О, бідний хлопчик! — зворушено сказав німець і пригорнув Данка до себе. — А ти ма­єш десь мамину фотографію?

— Та... тато має... — схлипнув Данко.

— А можна мені бачити?

Сокіл витягнув портфель і показав фотогра­фію дружини, зроблену ще дома.

— Гарна твоя мама, — сказав щиро німець. — Якщо тато позволить, я візьму цю фотогра­фію і дам з неї зробити побільшення, а потім вправлю в рямки і пришлю вам до Санто Антоніо. Це буде перший мій маленький презент. Добре? А ти поставиш його у себе на столі і будеш кожного дня свою маму бачити.

Данко відразу повеселів і навіть посміхнув­ся. Сокіл також не заперечував, тільки просив, щоб не згубити фотографії.

— А як вас звуть? — відважився нарешті спитати німця Данко.

— Ґроссбах. Альфред Ґроссбах, — відповів той. — Бразилійці кажуть просто сеньор Алфредо. І ти мене також називай так: сеньор Алфредо. Тут нікого не називають по прізви­щу, тільки по імени. От і твого тата також називатимуть сеньор Іван, або сеу[17] Жвон. Зрозумів? А тебе як звуть? Данко? Дуже добре! Ми вже тепер цілком познайомились... Ось зараз приїдемо до Ріо, то я тобі щось дуже добре куплю. Ти любиш шоколяду?

— Так.

— Добре, куплю тобі велику шоколяду. А ти вже їв мамон*?

— Ні. Що це таке?

— А це таке, як європейські дині на вигляд, тільки мають в середині інші зернятка: круг­ленькі, сірі, як горох. А банани ти вже їв?

— Дуже мало. Тут, на острові, щодня дава­ли тільки чорну фасолю, риж[18] і якесь недобре м'ясо.

— О, Данку, тут всі їдять щодня чорну фа­солю і риж, всі! Ні найбагатший мільйонер, ні найбідніший робітник не уявляють собі обіду і вечері без чорної фасолі, себто, "фейжону"*, і рижу. А м'ясо... Вам напевне давали в'ялене м'ясо, "шярко"*. До нього треба привикнути...

Ґроссбах говорив скоро і багато, щоб відір­вати думки хлопця від сумних спогадів і від­вести їх у другий бік.

— Подивись, Данку, он в той бік, бачиш? Он там видно дві великі гори, славні на цілий світ. Одна з них — ота нижча — це Морро да Урка, а ота, висока, як наперсток — це Нон де Ассукар.

— Ага, бачу! А що то за шнурок між ними?

— А це — лінія повітряної залізниці. Он придивись добре — там їде маленький вагон­ник., бачиш?

— А нащо той ваґончик?

— Людей возить.

— Людей?!! — здивувався Данко. — Такий маленький?! .

Ґроссбах засміявся:

— Та то він здалеку видається таким ма­леньким, а насправді в нього сідає вісім, або й десять осіб. Шкода, що ми не маємо часу, а то я б вас повіз на ту гору.

Данкові стало жаль, що через брак часу ця захоплююча подорож не відбудеться, але його батько був іншої думки:

— Ну, знаєте, пане Ґроссбах, я думаю, що для їзди цією залізницею людина мусить ма­ти міцні нерви...

— О, що правда, то правда! — погодився ні­мець. — Я двічі нею їздив і обидва рази, коли дивився в ту страшну пропасть, над якою пе­реїжджав, жалував, що рішався їхати. Але вид звідти — чудовий, просто казковий!.. А он, подивіться в другий бік: там є третя знаменита гора Корковадо, на котрій стоїть величезна статуя Христа. Ця статуя має 38 метрів висо­ти, а звідси видається кінчиком шпильки.

Так, любуючись видом гір і панорамою сто­лиці, що виструнчилась високими хмародерами над підковоподібною затокою, наші подорожні прибули до пристані моторових човнів.

1 2 3 4 5 6 7