Зліва виднілися сірі контури побережжя Франції. Але на третій день, коли корабель вийшов у відкрите море, не було вже видно більше нічого, крім неба і води, та ще хіба час-до-часу тоненької смужки диму на видокрузі, яка вказувала, що і там десь пливе корабель.
Данко переживав веселі, безтурботні дні. Все здавалося таким гарним і цікавим: і безконечний водний простір, що мінився лагідними фарбами, і грізні хвилі, що з шумом розбивалися об залізні груди корабля, і курява солоного пилу, яка повставала від того і так приємно освіжала обличчя, і самий корабель, що його охоче показували дітям матроси, частуючи їх при тому ріжними ласощами. Хлопець тішився всіми приємностями подорожі, навіть не підозріваючи того, що над його головою зібралася грізна хмара, з якої вдарить невмолима блискавка і вразить його просто в серце. .
І блискавка вдарила... .
Несподівано захворіла мати, і перше, ніж Данко міг усвідомити собі небезпеку, померла. Це було щось таке страшне і таке несподіване, що хлопець не хотів повірити.
"Це неправда! Цього не може бути!!!" — кричало щось в ньому, наповнюючи його душу холодним жахом. "Це неправда!!!"
А однак, це була таки правда.
Бідна дитина мало не збожеволіла з розпуки, коли материне тіло, загорнене в білий саван спускали в море.
— Не кидайте мами в море! — кричав, б'ючись в чиїхсь руках. — Не кидайте мами в море!.. Я не хочу!.. Не хочу, не хочу, не хочу!!! Я. не хочу більше їхати до Бразилії!.. Везіть мене назад, до Европи!.. О, мамо моя, мамо моя!
Разом з Данком плакали всі, навіть дорослі мужчини і моряки, але ніхто не був у силі завернути того, що сталося. Тільки всі старалися приголубити осиротілого хлопчину і розважити його. Але Данка вже ніщо не тішило, і з такого жвавого, веселого хлопчини залишилася лише смутна тінь. І подорож, і Бразилія перестали його раптом цікавити, і він тепер дивився в море тільки тому, що сподівався побачити в ньому ту, котра була для нього найдорожчим скарбом.
Але море не повертає того, що забрало. І даремне чорні очі хлопчини напружувалися до болю, даремно заливали їх сльози — мами вже більше не було видно. Лишився по ній тільки золотий хрестик, який вона власноручно одягла йому на шию, як своє благословлення, та ще в пам'яті звучали її передсмертні слова:
— Пам'ятай, Даночку, що мамина душа завжди буде коло тебе. Я буду чувати над тобою у всі найтяжчі хвилини твого життя...
Батько також ходив по кораблі, немов божевільний, навіть не помічаючи того, що двоє людей на зміну невідступно мали його під наглядом, щоб він часом не кинувся у море. Але Сокіл не бачив моря і не думав топитися. Він взагалі нічого не міг думати. Він просто страждав. Часом брав на руки сина і сидів цілими годинами, занурений у свій невисказаний біль.
І не бачили ні батько, ні син тих чудових краєвидів, які розгорнула перед ними нова країна. Не помітили навіть краси славної на цілий світ затоки Ґванабари, ні знаменитої гори Пон де Ассукар, ні прекрасної панорами столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро. Нічого їх не цікавило.
З тяжким серцем покидали корабель, де ще так багато нагадувало їм наймилішу істоту: ось тут вона стояла і плакала, прощаючись з Европою, ось тут сиділа ранком. А ось на цьому місці впала, коли їй зробилося раптом погано...
Великий баркас*, наповнений людьми, валізками і клунками відвіз їх з порту на Острів Квітів ("Ілья дас Фльорес"), де перебували всі емігранти, поки їх не розподіляли по різних провінціях країни.
Але і мальовничий острів не тішив осиротілих Соколів. Вони тікали геть від людей і здебільша пересиджували над водою, слухаючи безконечну одноманітну музику хвиль, що в шумливому ритмі то набігали на прибережні каміння, то відкочувались назад у море.
У величезних, з поверховими ліжками приміщеннях було тісно, гамірно і взагалі ще гірше, як в таборах Европи. Ночами не можна було спати через плач дітей і мільйони комарів, від яких повітря аж бреніло. Більшу половину дня займало стояння в чергах коло їдальні та перед різними комісіями. І це робило життя ще прикрішим.
Минув тиждень, другий і третій.
За цей час не тільки Данко, як дитина, вспів опам'ятатися від страшного удару, але і його батько, примирившись з долею, почав нудитися від безділля. І коли спочатку він навіть не бажав зустрічатися з людьми, котрі приїжджали на Острів Квітів з різними пропозиціями, то згодом сам став шукати для себе якогось відповідного зайняття.
Одного разу приїхав якийсь енергійний дебелий німець і довго та охоче говорив з емігрантами. Нарешті сказав:
— Мені потрібно доброго землеміра, який би погодився працювати в пралісі. Попереджую відразу, що умовини роботи вимагатимуть перебування поза домом в лісах цілими тижнями, але заробіток добрий. По двох-трьох роках такий землемір може зложити чималий гріш і почати цілком ні від кого незалежне життя, навіть у великому місті. Отже, хто з вас розуміє мірничу справу і не боїться труднощів, хай подумає над моєю пропозицією.
Сокола пропозиція зацікавила. Поперше, було дуже важним те, що з німцем він міг порозуміватися, а без знання мови починати якусь роботу — означало наражатися на великі труднощі. Подруге, дістати роботу за фахом у чужому краю було дуже тяжко. Потрете, робота в лісі, далека від людського ока, здавалася йому найбільше відповідною до його сумних настроїв. Окрім того, хотів уже вирватися і з острова, і взагалі з наобридлої таборової атмосфери та зажити своїм окремішним родинним життям.
Почалися ділові переговори, з яких виявилося, що пропозиція дійсно добра. Німець мав землі в західній частині провінції Парана. П'ятдесят років тому назад його батько купив ці землі за безцінь, а тепер вони представляли величезний маєток. Німець хотів починати парцеляцію[15] під плянтації кави, а, окрім того, мав заплянованих два міста, які повинні були постати серед тих плянтацій. Отже, треба було ті міста визначити і прорубати в лісі майбутні дільниці й вулиці. Землемірові власник давав добру платню, всі необхідні інструменти, а також робітників на поміч. Для родини давав хату з парцелею[16] в містечку Санто Антоніо, що лежало над устям ріки Іваї там, де вона вливається в Парану.
— Зрештою, — казав німець, — я пропоную вам поїхати на місце і подивитися. Коли вам не сподобається, то я на свій кошт відставлю вас або сюди назад, або до того місця, яке ви собі виберете. Та, думаю, що ви таки залишитесь у мене. Хочете їхати?
Сокіл погодився.
***
Через два дні, після полагодження всіх формальностей, Сокіл з Данком і своїм убогим майном всідав знову у моторовий човен, щоб плисти з острова до Ріо-де-Жанейро. Німець також був з ними і, знаючи, яка драма розігралася в родині Соколів, з особливою увагою та ласкою ставився до Данка.
— Ну, як же тобі, хлопчику, сподобалася Бразилія? — спитав він, коли човен опинився на відкритих водах.
Данко раптом собі в тій хвилині пригадав маму і розплакався.
— О, бідний хлопчик! — зворушено сказав німець і пригорнув Данка до себе. — А ти маєш десь мамину фотографію?
— Та... тато має... — схлипнув Данко.
— А можна мені бачити?
Сокіл витягнув портфель і показав фотографію дружини, зроблену ще дома.
— Гарна твоя мама, — сказав щиро німець. — Якщо тато позволить, я візьму цю фотографію і дам з неї зробити побільшення, а потім вправлю в рямки і пришлю вам до Санто Антоніо. Це буде перший мій маленький презент. Добре? А ти поставиш його у себе на столі і будеш кожного дня свою маму бачити.
Данко відразу повеселів і навіть посміхнувся. Сокіл також не заперечував, тільки просив, щоб не згубити фотографії.
— А як вас звуть? — відважився нарешті спитати німця Данко.
— Ґроссбах. Альфред Ґроссбах, — відповів той. — Бразилійці кажуть просто сеньор Алфредо. І ти мене також називай так: сеньор Алфредо. Тут нікого не називають по прізвищу, тільки по імени. От і твого тата також називатимуть сеньор Іван, або сеу[17] Жвон. Зрозумів? А тебе як звуть? Данко? Дуже добре! Ми вже тепер цілком познайомились... Ось зараз приїдемо до Ріо, то я тобі щось дуже добре куплю. Ти любиш шоколяду?
— Так.
— Добре, куплю тобі велику шоколяду. А ти вже їв мамон*?
— Ні. Що це таке?
— А це таке, як європейські дині на вигляд, тільки мають в середині інші зернятка: кругленькі, сірі, як горох. А банани ти вже їв?
— Дуже мало. Тут, на острові, щодня давали тільки чорну фасолю, риж[18] і якесь недобре м'ясо.
— О, Данку, тут всі їдять щодня чорну фасолю і риж, всі! Ні найбагатший мільйонер, ні найбідніший робітник не уявляють собі обіду і вечері без чорної фасолі, себто, "фейжону"*, і рижу. А м'ясо... Вам напевне давали в'ялене м'ясо, "шярко"*. До нього треба привикнути...
Ґроссбах говорив скоро і багато, щоб відірвати думки хлопця від сумних спогадів і відвести їх у другий бік.
— Подивись, Данку, он в той бік, бачиш? Он там видно дві великі гори, славні на цілий світ. Одна з них — ота нижча — це Морро да Урка, а ота, висока, як наперсток — це Нон де Ассукар.
— Ага, бачу! А що то за шнурок між ними?
— А це — лінія повітряної залізниці. Он придивись добре — там їде маленький вагонник., бачиш?
— А нащо той ваґончик?
— Людей возить.
— Людей?!! — здивувався Данко. — Такий маленький?! .
Ґроссбах засміявся:
— Та то він здалеку видається таким маленьким, а насправді в нього сідає вісім, або й десять осіб. Шкода, що ми не маємо часу, а то я б вас повіз на ту гору.
Данкові стало жаль, що через брак часу ця захоплююча подорож не відбудеться, але його батько був іншої думки:
— Ну, знаєте, пане Ґроссбах, я думаю, що для їзди цією залізницею людина мусить мати міцні нерви...
— О, що правда, то правда! — погодився німець. — Я двічі нею їздив і обидва рази, коли дивився в ту страшну пропасть, над якою переїжджав, жалував, що рішався їхати. Але вид звідти — чудовий, просто казковий!.. А он, подивіться в другий бік: там є третя знаменита гора Корковадо, на котрій стоїть величезна статуя Христа. Ця статуя має 38 метрів висоти, а звідси видається кінчиком шпильки.
Так, любуючись видом гір і панорамою столиці, що виструнчилась високими хмародерами над підковоподібною затокою, наші подорожні прибули до пристані моторових човнів.