Проти переконань

І він зробить це! Він дасть їй те, чого вона досі не мала. Винагородить їй всі важкі роки дитинства, небезпеки війни і втечі, голодні дні й животіння в скитальських таборах. Він сплатить весь батьків­ський борг з надвишкою. Раніше не міг того зробити, але тепер він буде дерти землю зубами й пазурями, щоб ли­шень його дитині нічого не бракувало...

Танічка!..

Була така малесенька й біленька, з очками синього кришталю й одиноким зубочком у ротику. Як вона, бід­ненька, плакала, коли він відходив!..

Згадуючи цю сцену, Ігор також починав плакати. Нер­ви не витримували, він їх пускав на волю, і тоді теплі сльо­зи бігли йому по щоках.

Танічка, Танічка!.. Символ непорочної чистоти, його несплямлена святість, його молитва, його всесвіт!..

Березовський громадив думку на думку, питання на питання і, штучно зосереджуючи всю свою увагу на Танічці, намагався нею заслонитися від того, що було рівно ж важним — від Марусі. А Маруся тим часом стояла невід­ступно побіч Тані й приковувала до себе частину його по­чувань. Хоч він і переконував себе, що Маруся (в думках він весь час поправлявся, називаючи її Марією) більше не існує для нього, що він погорджує нею, але не міг не при­знати в глибині душі, що лишень з трудом тлумить у собі ненависть, і бажання помсти. Дарма, що називалася Ма­рією, але існувала, а погорді не залишається багато місця там, де є ненависть і бажання помсти. І, досить було на мент пустити віжки уяві, як вона малювала не менш спо­кусливі від ферми картини розплати за зневажене кохання.

Він сам себе соромився в таких випадках: адже він не міщанин, він завжди був ворогом насильної любови, він уважав її річчю глибоко-аморальною, він сам колись по­ставив Марусі... ні, Марії, умову — признатися, якщо лю­бов мине. Запевняв, що ніколи не прийме кохання з мило­сердя, передбачав навіть, що може так статися, себто, був приготованим до того. Але ніколи не міг уявити, що САМЕ ТАК воно станеться. Здавалося, що, коли б сталося якось інакше, — все було б в порядку. Теоретично уявляв собі, що можна було б навіть цілком по-приятельському розій­тися, як личить культурним і вирозумілим людям. Так, все було б в порядку, коли б Маруся не була Марусею, коли б, власне, не той Лукіянчук, і коли б Ігор не любив її так вір­но впродовж довгих років. Її образ, присмоктавшись не­наситною п'явкою до його серця, випив з нього всю кров і лишив саму суху, порожню шабатуру, якій вже ніщо не в силі було повернути життя.

Так, так, він може тепер не любити Марії, він може погорджувати нею, чи ненавидіти її, але він завжди відчу­ватиме спустошення, яке вона вчинила в його душі. І вона завжди стоятиме перед його очима, хоч і небажана, і ста­ло кидатиме тінь на частину його думок і його почувань — його життя.

І вона стояла. Стояла тоді, коли мріяв про своє життя на фермі з Танічкою, стояла підчас переслухань, стояла навіть тоді, коли кидався з кулаками на своїх бувших ко­лег по військовій частині та на комісії, які приїжджали умовляти його до повороту "на родіну".

Але скінчилося, йому признали право азилю[79], видали документи, і він, вийшовши на волю, відразу зустрівся з Левком, який вийшов раніше, але не відходив цілими дня­ми від брами поліційної станиці.

Колишній майор і ординарець зустрілася. Левко мав незабаром виїхати до Канади, де були його батьки, а в Березовського була своя дорога.

* * *

В сухе й вітряне маєве пополудні колишній майор на­ближався до брами табору N...

Не йшов, а мчав у хмарах білої куряви, що її збивав на дорозі вітер і змішував з чадом його думок. Був схви­льований ще більше, ніж тоді, коли в супроводі Федорки переступав поріг селянської хати, і тоді, коли шкутильгав на милицях до знайомого передмістя.

Ні місцевість, ні сам табір, що знаходився в колишніх касарнях[80] далеко за містечком, не відповідали Ігоревим по­переднім уявленням, і це його чомусь розчаровувало, на­віть пригнічувало. Рівно ж і слова, які собі обдумав напе­ред, в цих умовинах видавалися чудними і недоречними. І віддаль, яка скорочувалася з кожним кроком між ним і табором, тепер показувалася недостатньою для того, щоб придумати щось нове, і приготовитися до моменту, чи не найважливішого і не найбільше потрясаючого в цілому його житті: адже за кілька хвилин він стане, мов воскреслий з мертвих, перед своєю, можна сказати, небаченою і тому ще більше любленою дитиною і тією жінкою, яку ко­лись звав своєю!..

Але він ішов назустріч з цим моментом рівним кроком, і напевне ніхто чужий, дивлячись на нього збоку, не помі­тив би нічого особливого, крім звичайного чоловіка, який кудись спішив.

А Ігореві крізь туман напнятих до скрайньої межі по­чувань все двоїлося в очах, і горло паралізували сухі спаз­ми. У нього тремтів кожен нерв, а серце враз наїжившись ледяними колючками, за кожним ударом викликало гос­трий біль і гострий холод.

Брама. Звичайна велика брама, ще й відкрита навстіж — заходь! Але з неї назустріч Березовському вирвалося санітарне авто, різко й пронизливо загрубіло і помчало стрілою вперед, збивши спільними з вітром зусиллями по­двійно густі хмари білої куряви.

Хоронячись перед порохами, Ігор мусів відвернутися, замружитися і затамувати віддих, а, коли по добрій хвили­ні відкрив очі, побачив перед собою натовп, що мовчки дивився вслід тікаючому автові, і сивовусого дядька в кар­тузі, чоботях і короткій свитині (от ніби живцем перене­сений у цей далекий край господар з підміського україн­ського села з-перед п'ятдесят років), який замикав браму, журливо похитуючи головою.

Цей незначний випадок чорною рискою перерізав, утяв думку й почування Березовського, так що він вимо­вив давно приготовану фразу скоріше, ніж ще раз усвідо­мив собі її зміст:

— Хто мені покаже, де живе Марія Лукіянчук?

— У третьому бльоці, — відповів сивоусий дядько, моцуючись коло брами. — Тільки ж там тепер нікого нема...

— Нема?!

— Та нема, — потвердив дядько, по-хазяйськи відкидаючи ногою камінці, що зупиняли його заходи з брамою. — Пані Марія виїхала у своїх справах, а Тетянку оце до лі­карні забрали. Кімната замкнена.

Ігореві потемніло в очах.

— То це її?.. — не скінчив питання.

— Та її ж. Знали, може?.. Усе відкладали, відкладали, аж тепер прикрутило дівчину — далі нікуди. Думали, що Богу духа віддасть. Лікар сказав, що операція потрібна без проволоки, та й то, хто знає, що з того буде. І матері, як на гріх, нема. Оце вдарили телеграму щоб приїжджа­ла. А... ви ж звідки?

— Де лікарня? — спитав замість відповіді Ігор й сам відчув, що його голос звучить дуже дивно, а ноги, помимо найбільших зусиль, дрібно тремтять у колінах.

Дядько помітно здивувався й підозріло зиркнув на гостя.

— Лікарня? Та її повезли до X... У нас тут такої опе­рації не зроблять.

Ігор безсило ворушив помертвілими устами, марно на­магаючись щось спитати. А питань насунула така тьма, що від них і в голові і в грудях зробилося тісно.

"І так завжди, — думав з холодною розпукою. — Завжди те саме. І котрий це вже раз?.."

Стояти під зацікавленими поглядами таборян, гото­вих леда[81] хвиля накинутися з питаннями, було нестерпно. І він, насилу опанувавши себе, мовчки торкнув капелюха і спішно завернув назад тією самою дорогою, якою щойно прийшов. Знав, що натовп у німому здивуванні проводжає його очима, бо ті очі, здавалося, кололи його в спину.

* * *

Добився до X..., знайшов лікарню, ствердив, що Таня там (Тетяна Лукіянчук!), що її має оперувати завтра ран­ком знаменитий професор і доктор медицини Зедергольм і що він одинокий може дати дозвіл на побачення з хво­рою.

Майже падаючи з ніг, Ігор вибрався на розшуки при­ватного мешкання знаменитости і вже по дорозі довідався від людей, які йому вказували напрям, що професор Зе­дергольм недавно повернувся з московського полону і доб­ре говорить по-російському. Це була відрадна вістка, бо значно полегшувала справу, оскільки сам Березовський по-німецькому говорив зовсім слабо і не уявляв собі, як він вияснить конечність побачення з Танічкою.

А Зедергольм прийняв його дуже неприязно, злий, що гість у таку пізню вечірню годину майже силою вламався в двері, і ніяк не міг второпати, чого цей безпардонний чу­жинець хоче.

— Не пустили вас до лікарні?! І ви ще осмілюєтеся турбувати мене вночі тільки для того, щоб я порушував власні зарядження?! Пане, це безличність! Добраніч!

— Що, що?! Ви не завдали собі труду побачити її від дитинства, а тепер прийшли турбувати її перед самою опе­рацією?! — вискакував зі шкіри Зедергольм. — Добраніч, ще раз! Добраніч, пане, по-доброму, коли не хочете, щоб я покликав поліцію!..

І лишень коли Березовснкий перекричав його, ви­яснивши, що він оце тепер утік зі східного Берліну, Зедергольм відразу вгамувався.

— Сідайте! — кинув коротко. — І скажіть толком, чого хочете?

Є засада: священикові, адвокатові й лікареві казати саму правду. Інша річ, що Ігор тепер не думав ні про які засади, але необхідність і потреба серця викликали у ньо­го щиру сповідь. Признався, що Танічка — його дитина від нереєстрованого шлюбу, оповів про свої невдачі й не­щастя, захопившись, оповів по щирости все, чого ніколи нікому не сказав би ні при яких обставинах, і що, остаточно, не мало безпосереднього відношення до його візити. Справді сповідався, похиливши голову, боячись подиви­тися своєму співрозмовникові в-вічі, але серцем відчував повне зрозуміння і співчуття.

І вже, коли скінчив, благально глянув на Зедергольма:

— Пане професоре, я мушу її побачити!..

Професор дивився на нього доброзичливо, але суворо хитав головою:

— На жаль, це неможливо. І саме тому, що ви оце те­пер оповіли, неможливо подвійно. Виїмково для вас зроб­лю те, що дозволю вам її побачити після операції, але тоді, коли вона буде ще під наркозою.

— Я просив би перед операцією, пане професоре...

— Ні! — рішучо встав Зедергольм. — Виключене! Хо­чете її схвилювати? Подумайте, яке потрясаюче враження на неї справить ваша поява!..

— Я не буду признаватися...

— Ні, пане майоре! В такому випадку за себе ручити не можете, а я, поки вона в лікарні, відповідаю за її життя. Ні, ні! Це абсолютно недопустиме!

Тон, яким це було сказане, виключав усякі надії на успішність наполягань, і Березовський мусів з них зрезигнувати[82].