Проти переконань

Став у передпокої й чекав.

А Березовський, охолонувши, зрозумів, що ордина­рець не без причини так заговорив.

— Ей, Швейку! — гукнув. — Ступай сюди і викладай усе на чистоту, без служіння радянському союзу. Ну?..

— Єсть, викладати на чистоту, товаришу майор! — вискочив зза дверей Левко. — Ви, товаришу майор, коли виллєте зайвого за комір, багато говорите. Не знаю, чи тих два імена... — тут він кинув скоса боязкий погляд на Березовського, готовий до негайного скоку назад за две­рі. — Чи тих два імена називали вголос і перед іншими. Вони були в часописі... Щоб ніхто своїм розумом нічого не догадувався — хай ліпше думають так, як дурний Швейк пояснив... А пити вам тепер не треба, особливо в клубі...

Березовський лишень мовчки простягнув Левкові руку.

* * *

Кілька днів йому треба було на те, щоб переставитися на ненависть. Вона спалахнула страшною силою з першо­го ж моменту, коли усвідомив собі, що Маруся його зра­дила. Але все його єство було так глибоко просякнуте пі­єтизмом до її пам'яти, жалем і свідомістю своєї вини перед нею, що ненависть палила його лишень зверху, безсила проникнути у глибші комірки серця. Але поволі, поволі вона опанувала і серце, і мозок, і думки і наливала кожну клітину його тіла отрутою. Вона перевернула все звичне до цього часу, що укладалося роками й набирало права законности. Вона зруйнувала святиню, якій він поклоняв­ся стільки часу, вона зірвала замки з дверей пекла, і те пекло тепер жерло його знутра. Коли б це була ще не Ма­руся, а, наприклад, Зоя, не боліло б так, бо ж Зоя дивилася цілком інакше на ці справи. Але Маруся, ота забобонна, істерична святоша зі своїми середньовічними поглядами на мораль, ота цнотлива і послідовна до кінця міщанка, ота жалюгідна пансіоністка, що дивилася на нього колись рабськи закоханими очима — вона зрадила! Зрадила ще тоді, коли була в селі, коли носила в собі його дитину! Знайшла, бачите, оборонця і мораліста, що поділяв її ПЕ­РЕКОНАННЯ, і покохала. О, де ж пак, він був дуже високоморальний, що збирався рятувати жінку перед її влас­ним чоловіком!.. І та сама жінка, та святоша, що робила істерику на могилі свого міщанського дівоцтва, так пові­рила йому, так захопилася ним, що впала в обійми рятів­ника, може саме тому, що вже не мала чого тратити. На цей раз пішла вся, зі своїми переконаннями разом! І напев­не не пручалася, не робила істерики, не дивилася тупоумно своїми камінними очима, не відпихала, не писала розпучливих листів. Для неї ж "не важно було", що хто робить, важні були ПЕРЕКОНАННЯ! І тому Лукіянчукові можна було все за самі лишень його ПЕРЕКОНАННЯ!..

Він напевне втік з полону, а вона прийняла його до хати і зійшлися з ним без проволоки. Зійшлися У ТІЙ СА­МІЙ ХАТІ, НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ. НА ОЧАХ ТАНІЧКИ, НА ОЧАХ ЙОГО, ІГОРЕВОЇ, ДИТИНИ!..

О, пекло, ти справді існуєш! Але не в преісподній, а на землі, в серці, в душі, в мозку!..

А він, дурний, горів, шалів, конав з жалю! Він власни­ми грудьми хотів відігріти холодне попелище, на якому колись ступали її ноги! Під румовищами і згарищами влас­ної душі він збудував їй недоступну для людського ока божницю і на її вівтарі тримав вічно свіжі квіти любови... Романи, пригоди?.. О, так, були й вони. Але він ні одній не подарував слова "кохаю", нікому не дав права на своє ім'я і ні з ким не ділив своїх переконань! Він любив одну ли­шень її — Марію. Любив майже двадцять років, незмінно, глибоко, з кожним днем усе більше! Хай останнім часом ця любов і не мучила його, але вона існувала. Існувала, як пригоєна виразка невилічимої недуги. Через неї він не одружився, не завів нової родини, зрікся щастя на ціле життя.

А вона в той самий час, коли він божеволів, збираючи череп'я з розбитого минулого, вона, до пам'яти якої вій молився і перед якою сходив кривавими сльозами жалю та розкаяння, — розкошувала в обіймах Лукіянчука! Саме це доводило Березовського до шалу, до безумства, до ба­жання розсадити цілу вселенну в порох!

О, коли б він лишень мав силу!..

І що їх, остаточно, розлучило? Що? Адже давав усе, годився на всі вимоги, жертвував собою і своїми погляда­ми, навіть до попа пішов би, коли б вона наказала. Чому ж відкинула? Чому не прийняла? Чого хотіла? Відкинула й не прийняла тому, що більше не любила. Хотіла Лукіянчу­ка! Хотіла його "оборони" перед Ігорем.

Але чому не сказала тоді одверто? Не зважилася, мі­щанська "мораль" не дозволила, хоч знала ж його погляди на засади подружжя. Чекала слушного моменту, може на­віть нищечком бажала йому смерти у снігах Фінляндії, щоб бути в порядку зі своєю фальшивою релігійною совістю. О, так, так!.. Саме тоді, коли тулив її на прощання перед виїздом не до грудей — до кривавої прірви, виповненої тужливим зойком поганого передчуття, вона бажала йому не вернутися, бо зідхала до іншого.

О, прокляття!..

Та це ще не все. Це лишень половина. Хай би йшла під три чорти, зрештою. Але вона забрала з собою Танічку. ТАНІЧКУ ЗАБРАЛА З СОБОЮ — от що! Його одино­ку розраду, його мрію, його святість — ЙОГО ЄДИНЕ СЕРЦЕ З ГРУДЕЙ!..

О, прокляття!!!

Не був об'єктивним, не хотів розуміти того, що інак­ше не могло бути, що Маруся, тікаючи, не могла не забра­ти дитини з собою. Він навмисне підшукував усякі обвину­вачення, громадив їх на голову зрадливої жінки і прокли­нав, проклинав!..

Але Танічки він не подарує, о, ні!.. "Тієї", матері його дитини, він не хоче знати! Може собі кохатися з Лукіянчуком, чи з яким іншим кретином, відповідним до своїх "пе­ре конань", але Танічки він не дасть! За свою дитину він зведе бій з цілим світом, переверне все догори ногами, а на своєму поставить! Танічка від народження носила його прізвище і належить йому, тільки йому!..

Це все він думав, сидячи у своїй кімнаті, бо передбач­ливий і вірний Левко волів закликати лікаря, а лікар, сконстатувавши у майора гострий нервовий розстрій, записав разом з ліками абсолютний спокій. Сказав навіть, що Березовський мусить одержати відпустку і виїхати на ліку­вання, але перед тим кілька днів повинен лишитися в ліжку.

Ординарець сидів невідлучно в передпокої, ходив навшпиньках і дивився на свого начальника все розумію­чими очима. А Березовський, постановивши тікати на за­хід обдумав питання, під яким би то претекстом від­правити свого Швейка. Шкода було йому хлопця, якому грозила велика небезпека, коли Березовський зникне. Обви­нуватять у спілці, а в кращому випадку — у "бракові класової чуйности" і покарають.

Але виявилось, що він таки не знав свого ординарця, як слід...

Третього дня увечері Левко тихенько відійшов до ньо­го і мовчки поклав перед ним якийсь папірець. Березов­ський кинув оком і підскочив: перед ним лежала невиповнена перепустка в американську зону Берліну.

— Це що?! — зірвався він на ноги, міряючи Швейка грізним поглядом.

— Те, що вам треба, товаришу майор... — смиренно відповів Левко. — Треба і вам і... мені...

Березовський сверлував ординарця очима, але той зов­сім спокійно витримував його погляд і врешті признався:

— У мене батько, ціла родина там... — махнув рукою на захід сонця. — Повтікали... Я загубився підчас бомбар­дування поїзду... Малим був і дурним... Загнався Бог-зна куди і загубився... Візьміть мене з собою, товаришу ма­йор!..

— Та ти з глузду з'їхав?! — спробував збрехати Бе­резовський. — Куди "з собою"?!

Швейк голосно зідхнув і з видом крайнього розчару­вання простягнув руку по перепустку.

— Лиши, Швейку! — раптом роздумався Березов­ський, забираючи перепустку, і пройшовся по кімнаті.

Потім йому стало смішно.

— Ти ошуканець, Швейку! — зареготав, ударяючи ординарця по плечі.

— Служу радянському союзові! — негайно відгукнув­ся повеселілий Швейк і зробив дурнуваті очі.

— Звідки ж ти взяв оце? — сунув йому під ніс пере­пустку Березовський.

— Так що, товариш майор, — витягнувся на струнко Швейк, — я завжди люблю в колоду заглянути. Як візь­меться ненароком щось зайве, то потім можна і викинути...

— Вкрав, значить?

— Позичив, товаришу майор! — поправив Швейк. — Коли не потрібно віднесу і покладу назад — комар носа не підточить...

Швейк був попросту геніальним! Він усе обдумав на­перед і все приготував. Знав, що Березовському лишаєть­ся два вибори: або тікати через зелений кордон, або про­сити офіційно перепустки. Обидва вибори були ризико­вані, особливо останній, бо ж це могло навести на підоз­ріння. Крім того, по денервований майор міг себе зрадити. Що ж до самого Швейка, то він уже кілька місяців підготовляв свою втечу, але не тікав, жалуючи Березовського. Звідки він знав, що й Березовський хотів утекти — так і не вдалося вивідати. Відповідав одно:

— Служу радянському союзу!.. — і робив дурнуваті очі.

Час втечі також вибрав Левко найкращий: раннім ран­ком перед зміною варти.

— Вони там, товаришу майор, будуть сонні, як сови. А у нас діло спішне — щоб, значить, до обіду вернутися... — і він моргнув.

Березовський виповнив перепустку власною рукою, а раннім ранком вони обидва разом з автом без ніякісеньких пригод переїхали кордон.

* * *

Лихоманка нетерплячки розтягала хвилини у дні, дні в місяці, а тижні в безконечність. Левко безугаву тараба­нив про те, як він, вийшовши з-під слідства, поїде за оке­ан до рідні, а Березовський, припавши до ґрат, дивився на. вільний світ і думав про Танічку. Коли ж Левко спав, або був на переслуханні, ставив перед собою її портрети і ди­вився на них невідривно, намагаючись уявити собі свою дитину, якою вона є тепер. Він уже в найменших подроби­цях бачив майбутню зустріч з нею, знав напам'ять слова, якими вияснить їй усе і перемовить на свій бік. Він будував детальні плани на майбутнє, і йому так живо, так реально увижалася маленька ферма, закинута серед мальованих гір і долин, з рікою поблизу, з лісом за рікою, з ясним дімочком в центрі цього раю. А в дімочку буде їх лишень двоє: він і Танічка. Здорова праця протягом цілого дня під сон­цем на свіжому повітрі, а зоряними вечорами — тихі роз­мови на обплетеному виноградом ґанку. О, він має що оповідати своїй дитині!..

Так мало хотів: тиші, спокою і Танічки. Але це зара­зом було й дуже багато, так багато, що він не знав, чи ви­тримає. Може навіть відкинути тишу й спокій, а на їхнє місце поставити важку, виснажуючу працю? Так навіть бу­де ліпше, бо він же буде зобов'язаний забезпечити без­турботне життя своїй дитині.