Проти переконань

— Німці, чи французи, американці, чи росія­ни, — яка різниця? Все одно всі помремо. Бо що таке жит­тя? Життя — це ф-ф-у! — і ваших нема! Розумієш? Отак: ф-ф-у! — і вже тебе нема! Політика, війна, родіна — все єрунда! К чорту!..

Ледве дотягнувся до їдунки, тремтячою рукою підніс її до уст і почав жадібно гольгати. Випивши добру порцію, простягнув начиння до Ігоря:

— Пий, майоре, поки п'ється, і живи, поки живеться! Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти — баста! "Жі-і-ізнь на радость нам дана"! — вереснув дико і звалив­ся з ліжка. — А сьогодні баль! — пригадав, лежачи на під­лозі. — Дівчат обіцяли свіженьких пригнати... Треба ж не зівати, поки законна жінка не бачить... А дома — баста! Ніззя!.. Хі-хі-хі, о-хо-хо!..

Ігор дивився на нього з обридженням і з жахом кон­статував:

"А він же, по суті, думає так, як і я! Він лишень послі­довніший зараз і одвертіший саме тому, що п'яний, що "ін віно верітас"... Так, так: що таке злочин? Яка різниця, німець, чи француз, американець, чи "свой брат Ванька" — все лишень комбінація мертвих атомів. Космос, вічність і... людина. Що таке життя? Життя — це ф-ф-у! — і нема! Все єрунда! "Жізнь на радость нам дана".. А що таке "радость"? Де її шукати?.."

Щоб залити думки, Березовський приложився до їдунки, але в ній уже майже нічого не було. Кинув її під стіл і вийшов з дому. Пригадав собі, що сьогодні справді баль, а він був давно не стрижений, і пішов до фризерні[73].

Віддавшись у руки спритного Ізі, що мав честь ви­ключно обслуговувати високих старшин, відкинувся на спинку, заплющив очі і думав, думав...

— Готово, товариш майор! — відрапортував Ізя, обмі­таючи його щіткою.

Березовський ліниво відкрив очі й зустрівся зі своїм відображенням в люстрі. Він уже давно не заглядав до люс­тра — ніколи було — і тепер, побачивши себе, злякався. На нього дивився незнайомий чоловік, сильно постарілий, помітно посивілий, з потемнілим обличчям, на якому оба­біч уст залягли глибокі, жорстокі зморшки. Але найстраш­ніші були його очі. Вони запалися вглиб і прибрали такого несамовитого виразу, ніби крізь них дивилася бездонна порожнеча.

Не довіряючи першому враженню, Березовський по­дався вперед, щоб поглянути на себе зблизька, і ще раз переконався, що це не була омана: очі його зяяли могиль­ною порожнечею.

Він відсахнувся від люстра, за звичкою кинув фризерові кілька цигарок і мерщій вийшов на двір. Власна від­битка заступила собою сьогоднішній випадок у дімочку на передмісті, стала у нього перед очима і він ішов за нею, ніби хотів дігнати, притримати і ще раз подивитися зблизь­ка. А вона не давалася, дражнила і все лишалася на тій са­мій віддалі.

Так він загнався до центральної частини міста, що ле­жало все в румовищах. Сік дрібний дощ, і з чорних куп цегли, блях та тинку виразніше розходився запах спале­нини. Руїни і пустеля...

Березовський тоскно розглянувся довкола, і зрозумів, що для нього цілий світ — це руїни і пустеля. Руїна там, де колись стояла стара міщанська хата, захована за двома кремезними грушами, руїна тут, руїна в душі — скрізь руїна і скрізь пустеля. Вона оточувала його ззовні, вона бу­ла у нього внутрі, вона визирала з його очей. Нагромадже­на маса мертвої матерії, а серед неї він — загублений атом, життя якого "ф-ф-у! — і нема".

"Жізнь на радость нам дана"...

Що таке "жізнь" і що таке "радость"? Ха!..

Тієї ночі він впився на балю до непритомности. Пізні­ше колеги покпили собі з нього, питаючись, чи він вирі­шив загадку космосу, атомів, вічности і значення людсько­го життя, з якими чіплявся до всіх. Але сам він не пам'я­тав нічого, крім того, що, коли опинився на кватирі, роз­бив на скалки велике люстро, яке стояло в передпокої. Це він пам'ятав дуже виразно. Пам'ятав і той шал, що його викликала в нього відбитка чужого чоловіка, з очей якого визирала порожнеча світу. Він зненавидів його, як найбіль­шого ворога, і тому розтрощив люстро.

* * *

Почався повоєнний період, і перед Березовським ви­ринуло питання демобілізації. Але він, уявивши собі, як то йому знову доведеться вертатися до попереднього, склад­ного, клопітливого і залежного життя учителя, сказав собі: "Ні!" У війську він уже мав становище, звик командувати, і перспектива жалюгідного завпедства, чи навіть дирек­торства в містечковій школі йому зовсім не посміхалася. Крім того всього, волів почувати себе в ролі переможця на чужих землях, ніж бути в ролі переможеного на своїх власних, — і вирішив лишитися в армії. Правда, для того мусів зробити ще один крок, який завжди уважав найбіль­шою підлістю, — вступити до партії, але, остаточно, зва­жився і на це. Було йому все байдуже, бо ж: космос, віч­ність — і серед нього заблуканий атом матерії. Що є підлість, що є злочин? Все єрунда! Живи, поки живеться, і пий, поки п'ється. Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти — баста!.. Людина ти, чи худобина, порядний, чи негідник — яка різниця? — все є тільки згусток матерії що, улягає вічним матеріальним законам. Отже: "Жізнь на радость нам дана!.."

І Березовський намагався висунути максимум зі свого девізу: об'їздив пів Европи, слухав Ліста і дивився на та­рантелу в Будапешті, пив кисле вино при кулеші з бринзою в Румунії, розважався оперою у Відні, гуляв з весе­лими польками в Кракові, а на кінець твердо осівся в Бер­ліні. Мав чудове мешкання, авто до власної розпорядимости і повні кишені грошей, — одним словом, продався і мав. з того користь. Доказав до кінця, що "вірив у те, про що говорив", хоч покійний Григорій Степанович уже не міг у цьому переконатися. Майже щовечора він пив у офіцер­ському клубі, грав у карти й танцював. Часто падав об'єк­том здобичі нудьгуючого жіноцтва, більше віддаючись, ніж користаючи, і взагалі жив так, як жила вся новітня чер­вона плутократія.

Та у всьому тому він постійно відчував осад гіркого несмаку. І, як колись для тітки Уляни, так тепер для нього, життя було, ніби трава з полином: гірке-гірке і мов би ні­яке. Не бачив у ньому ніякої мети, не знаходив найменшо­го вдоволення, лиш безвільно плив, куди його несла течія.. Течія чого? Чи не вічних і неухильних законів матерії?..

Він виробив собі сильну позицію, прибрав нові риси владної й жорстокої людини, умів наганяти страх на ниж­чих від себе і викликав респект у старших. А взагалі його найбільше знали під кличкою "скаженого майора" і стара­лися не влазити йому в дорогу, хоч у нього поза плечима співчутливо усміхалися й крутили пальцями біля лоба. Всі знали також, що коли майор був гнівний, а особливо п'яний, від нього треба було боронити люстер, вітрин і взагалі всіх блискучих предметів, які мали здібність віддзеркалювання. Бо Березовський кидався на них і трощив без розбору кула­ками, ногами і навіть головою. Психопат!

Зате ніхто не знав, що майор мав і свої слабости і свої терпіння. А у Березовського були і хвилини і цілі довгі періоди, коли він страждав. Так, наприклад, кілька міся­ців його мучило нестерпне бажання мати дитину, хоч же­нитися він не думав. Під впливом цього бажання "скаже­ний майор" ходив, мов очмалілий з особливою завзятістю товк люстра і вітрини, але на тих погромах усе й скінчилося. Він ревниво добирав собі таку жінку, яка б, не претендуючи на становище майорової, згодилася б стати ма­тір'ю нащадка майора, але не дібрав. Двічі він заризикував вийти тверезо з такою пропозицією, пропонуючи у вина­городу солідні суми, і у двох випадках потерпів ганебне фіаско, супроводжуване жахливими сценами. Врешті мах­нув рукою і залишив усякі спроби.

Роки бігли, кавалерське життя все засмоктувало, біль глухнув і переходив у звичку, а звички утривалювалися.

А все ж часто прокидалося у ньому щось таке, що тягнуло його до розмов із минулим. Тоді замикався у сво­єму розкішному мешканні, ставив перед собою побільше­ні із старих і невиразних фотографій два портрети Танічки і один Марусі, сідав перед ними і поринав у молитовний настрій. І знову у нього виринало розпучливе бажання мати родину, але, дивлячись на портрети, він відчував, що саме через них він ніколи не зважиться одружитися. Був свідо­мий того, що ніяка жінка не заступить йому Марусі, а прид­бання іншої дитини вважав би зневагою тієї святости, яка дивилася на нього з чистих оченят портретів. Ні, ні!..

Ніхто не знав також і того, що "скажений майор", кількакратний герой "великої вітчизняної війни" і член ко­муністичної партії, ненавидить пекельно і "вітчизну" і пар­тію. Рівно ж ніхто не підозрівав, що "скажений майор" ли­шень тому не втік на захід, що й захід він ненавидів рів­но ж, як і схід. Правда, його ненависть до "капіталістично­го світу" була ясна і не підлягала сумнівам навіть для най­більше недовірливих, але її причини ніхто не знав. А Ігор справді ненавидів вільний світ. Не міг подарувати йому сліпоти й злочинної байдужости, доводили його до сказу ганебні конференції між світовими потугами і бандою зло­чинців, а врешті, він пригадав собі слова лікаря про те, що часто "клин клином вибивають", і в тому був послідовним. Коли йому лучалася нагода чимсь допекти — він допікав з усієї сили, коли йому лучалася нагода показати владу переможця — він її показував нещадно, коли йому лучилася нагода зарепрезентувати весь цинізм і всю безличність своєї "вітчизни" — він доходив до того, що його мусіли смикати ззаду за рукави. І не раз його кликали на поважну розмову, закликаючи до більшої обережности. Але Березовський тоді вискакував зі шкіри!..

— Їм, сволочам, ще мало того!.. Я б їм ще не те по­казав!..

І справжнього змісту цих вигуків також ніхто не ро­зумів. Знали, що у "скаженого майора" дружина і дитина згинули в ґестапо, і власне цим пояснювали його поведінку.

Та згодом Березовський збайдужів і в ненависті. Вона проявлялася у нього все рідше й рідше, хіба вибухала з но­вою силою, коли траплявся черговий випадок вроді конфе­ренції, чи якоїсь нової зачіпки.

Жив він самотньо, поза офіцерським клубом ніде не бував, ні з ким тісніших зв'язків не підтримував, і це ува­жали за обережність, дуже мудру в непевних часах, особ­ливо, коли по смерті Сталіна почали діятися всякі дивні дива на верхівці і в низах. Одинокою найближчою "скаженому майорові" особою був його ординарець — молодий вояк Левко Струк, що був загальною потіхою, як вищого, так і нижчого командного складу.

Кріпкенький, невисокий, дуже проворний і завжди ве­селий, Левко відзначався рівночасно страшною глупотою, яка так і промінювала з його карих очей.