Уся його хватка полягала у потужному гавканні, яким він відлякував допитливу пацанву і можливих злодіїв. Попри усі спроби пробудити в ньому злостивість він залишався сам собою, тож для перестраху господар, наклеїв на хвіртці лячне попередження: "Обережно! Злий пес". Єдиний клопіт, який він іноді завдавав господарю, – це раптова втеча з двору.
Одним зимовим ранком Полат скористався необережно відчиненою хвірткою і чкурнув бозна куди по груди засніженою вулицею. Сліди заносилися миттєво, хуртовина засліплювала очі, тож шукати собаку прийшлося навмання. Зрештою, годин через чотири, хазяїн знайшов друга на далекій околиці міста. Він спокійно сидів неподалік автобусної зупинки і вдумливо дивився у бік Батуринського шляху, яким його колись привезли з Києва. Сидів нерухомо – як пам'ятник, як монумент, як сфінкс – жодним чином не реагуючи на людське сновигання і перелякані зойки: "чий собака? Де хазяїн? Заберіть собаку!" Побачивши свого власника з жорстким поводком у руках, він не став тікати, покірно підставив шию і гордівливо затупцював попереду, начебто то саме він вів людину, а не навпаки. Після того прикрого випадку хазяїн, перш ніж розчахнути ворота, пристав передбачливо прикривати собаку у вольєрі, але той, у відповідь на таке "покарання", призвичаївся демонстративно і вільно ховатися за кущем ялівцю та не виходити звідти, допоки машина не виїде і ворота не закриються.
У той злощасний лютневий день пенсіонер прибирав нічний рясний сніг, коли до двору, гуркотаючи залізяччям, підкотився ворожий танк. Командир танку, сержант, висунувся з башти і через паркан гукнув господаря:
— Открывай ворота, дед! Приказано занять здесь позицию. А не то просто въедем.
Жестами командир допоміг механіку в'їхати задом, стволом на
перехрестя, увійшов у двір і побачив здоровезного патлатого пса, що тигровою ходою сунув йому назустріч.
— "Убери собаку, дед!" – напружено вигукнув вояка, і не очікуючи реакції, навскидку дав чергу. Пес було сіпнувся вперед, але впав замертво, не встигнувши заплющити очі.
— Що ти наробив, придурок! – вигукнув старий і додав довгий
розгалужений матюк російською. Почувши рідну мову, сержант дещо розслабився.
— "Приказано здесь занять позицию. На всякое сопротивление приказано отвечать огнём. Наутро будем выезжать, я его вывезу и выброшу где-нибудь в кювет по дороге", – примирливо пробуркотів він.
— Дякую за шляхетність, – відмовився Павло Гнатович, пильно
вдивляючись у сержантову горлянку. Окрім гострого жалю і полохливого гніву він відчував абсолютну свою безпорадність. Уперше він пожалів, що свого часу не став мисливцем і не придбав якоїсь рушниці. Він покликав сусіда, і вони мовчки поховали чотирилапого у дальньому кутку садиби під стару рясно засніжену вишню. За тиждень після інциденту дідок записався у батальйон територіальної оборони і убув воювати під Харків.
НЕВДАЛЕ ВІЩУВАННЯ
Микита Миколайович Марченко, учитель математики, мав славу місцевого провісника. Коливання обмінного курсу гривні відносно долара він передрікав так впевнено, наче днями висиджував на нарадах Національного Банку України а стосовно російського вторгнення в Україну він попередив друзів у "Фейсбуці" раніше, ніж Путін прийняв це рішення. Тож, не дивно, що коли над містом унадилися дріботіти смертоносні пташки, цей дар набув особливого значення: людина реально підказувала, куди прилетить вночі. І хоча ім'я "Микита" в українському простолюдді ще не так давно поєднувалося з певним недоумством, до Микити Миколайовича містяни прислухалися. Свій дар математик пояснював просто: "збираю опубліковані дані, зіставляю імовірності наслідків подій і роблю адекватні висновки".
Раніше, коли шкільне вчителювання тільки-но занурилось у злидні, він не зрадив професію, не пішов у митники чи податківці, а зайнявся репетиторством. Серед усіх його учениць була і красунечка Інеса. В школі вона вчилася без охоти, зате швиденько вискочила заміж за успішного бізнесмена і не прогадала: жила безтурботно і весело. Аби дружина завжди була схильна для кохання, чоловік найняв куховарку, покоївку і няньку. Коли ж донька підросла і пішла до школи, перейменованої на "ліцей з підвищеними вимогами", тато не поскупився на репетиторів: з української, з англійської і з математики. Усе пропало, коли він загинув в ДТП, і Інеса залишилася сама, без спеціальності і суттєвих накопичень. Вона хутко позбавилась усієї челяді, і тільки репетитор з математики продовжив свої заняття, але вже безоплатно. Його послуги стали особливо цінними, коли учнів змусили учитися "он лайн". Оскільки мамка не мала можливості покидати роботу, дитина днями відбувала дома сама. Гучномовці уїдливо сповіщали протиповітряну тривогу; звідусіль доносилися кулеметні черги, вибухи бомб і гупання збитих "шахедів"; вона зовсім не виходила на вулицю. У будні дні МММ – так школярі свого часу прозвали учителя – приходив до учениці зразу по обіді і затримувався до повернення Інеси з роботи. Окрім математики він "підтягував" Олечку ще з історії, чим несказанно радував мамку. А вже коли він власноруч налагодив на кухні каналізацію, яка давно вже завдавала їй клопоту, жінка відчула себе перед ним зобов'язаною.
Коли поодинокі бомбардування житлових будинків перетворилися на рутину, а тривожні сирени вже завивали без угаву, Інесі з Німеччини зателефонувала подруга дитинства і умовила її негайно виїжджати з України. "Що ти там сидиш у своєму нещасному Конотопі? Усі вже тут! Пожалій дитину і подумай про себе: життя тільки-но починається. Тут і врятуєшся, і своє особисте щастя знайдеш. З твоєю то зовнішністю!" – переконувала подруга, і Інеса наважилась. Досить швидко вона оформила усі документи і упакувала речі; напередодні від'їзду, зранку, вона згадала про безвідмовного репетитора і вирішила йому віддячити. Зателефонувала і сказала коротко: "приходьте увечері. Олечку я відправлю до бабусі".
У Марченка захололи ноги і штани здалися затісними: минуло без малого шість років, як він овдовів. Замислився. "Чому жінка вирішила залишитися з ним на одинці? Хіба це не ознака чогось незвичайного, особливого? Просто попрощатися можна і телефоном, а вона запросила його до себе, ще й надвечір...". На скору руку, не подумавши, Микита Миколайович відправив до "Фейсбуку" свої чергові застереження і помітив, що цього разу ракети полетять якраз на той район міста, де проживає Інеса. "Попереджати, чи не попереджати? Район – поняття розтяжне. Хто сказав, що бомба влучить саме в її дім, ще й в її квартиру? Але то добре, що вона подбала про дочку... Такий шанс! Ні, не стану зайве лякати жінку…" – вирішив математик.
До вечора він придбав літрову пляшку вермуту "Мартіні" і пакет підсолених арахісових горішок: так його пригощав італійський колега на міжнародній конференції з теорії ігор у Венеції. Навідав перукарню; ближче вечора прийняв ванну, намастився жінчиним дезодорантом та вбрався у білу сорочку і весільний костюм у легку смужечку. Придбав пишний букет білих лілій і нагострився вже виходити. Раптом заспівав телефон. То була Інеса.
"Побачення скасовується. Я прочитала ваш прогноз і подумала, що нам загрожуватиме небезпека. А тут, якраз, колега по роботі зібрався на ніч до Києва на власному автомобілі, і там знайшлося місце для нас з Олечкою, а ми вже маємо квитки на літак до Франкфурта. Тож, хочу подякувати вам за вашу доброту і порозуміння, за усе, що ви для нас зробили, і сподіваюсь, що, коли увесь цей жах скінчиться, ми ще побачимось. Тож нехай вам щастить і не ображайтесь".
Передбачення Марченка знову справдилось. Зла ракета влучила у сусідній будинок і зруйнувала цілий під'їзд. Постраждало восьмеро людей, двоє загинуло, з них одна дитина. "Віщун" автобусом дістався місця події. У дворі пошкодженого будинку троє мешканок обговорювали трагедію.
— "Бачте, виходить, ота красуха з сусіднього дому не дарма поквапилась…"
— "Мабуть математик пекуче нашептав. Бо мені, наприклад, і в голову не прийшло".
— "А чого б то він навкруг неї вештався!"
БЕТХОВЕН
Євстахій Катков, відомий в місті баяніст-віртуоз, багато років керував хором ветеранів у районному Домі культури. Ця робота надавала йому високий громадянський статус, але оплачувалась дуже, дуже скнаро; основний свій заробіток він отримував у приватному секторі розважаючи народ на весіллях і ювілеях. Тут він прославився своєю послужливістю у виконанні музики на будь-чий смак: не було такої пісні, якої б він не знав, або не міг підібрати на слух. При цьому Євстахій не цурався щиро пригощатися, і чим жвавішою і розпуснішою ставала публіка, тим моторніше бігали його пальці і тим зворушливіше звучав баян. А якщо вже публіка особливо йому годила, він розгортав інструмент на усю шир і видавав "Чардаш" Монті абро п'ятий танець Брамса.
Усе було б добре у Євстахія, як би, з часом, раптово не загострилась потреба у постійному підбадьорюванні організму. Непомітно для себе він послабився до того, що зачинаючи кожен ранок з чарки, вночі не засинав, не спустошивши останню розпочату пляшку. Жив він одинаком. У вільний від роботи час вештався містом, нав'язливо шукаючи чергового горілчаного брата і змушуючи своїм явленням знайомих заздалегідь переходити на інший бік вулиці.
Але існувало в місті благодатне пристанище, де завжди юрмилися вільні інтелігентні люди (музиканти духового оркестру, футболісти, артисти народного театру), з якими можна було поговорити про високі матерії, випити і розважитись, незлостиво глузуючи один з одного. Йдеться про більярдну у заводському Домі Культури. Вона розміщалася на першому поверсі, у кімнаті праворуч від вахтера, який ніколи не заважав вільному проходу з дев'ятої години ранку до одинадцятої вечора. Там стояли два дванадцяти футових столи, дві етажерки для куль, піраміда для киї́в і столик маркера. Вздовж стін шикувалися вільні гравці і вболівальники. Насправді, у приміщенні було тіснувато, і гравцям приходилось де-інде користуватися скороченими кийками. Більшість присутніх вела себе стримано, зайве не гомоніла і не заважала гравцям. І тільки отой невгамовний Євстахій сновигав поміж усіма і чіплявся до кожного зі своєю нерозбірливою балаканиною.
А приходив до більярдної знаний у місті футболіст заводської команди "Шахтар" Женька Болотніков на прізвисько "Люмінал" – зухвалий центрфорвард, красень з двома золотими фіксами у роті і невідпорний бабій, москвич.