На його думку жінки створені, щоб задовольняти чоловічі потреби і не нявкати. Шлюбом переймалася мамка. Вона знайомила його з молодими доброчинними лікарками, але Платон крутив носом і парубкував на свій смак. Він утримував коханку в Києві і мав знайомства повсюди, де йому доводилося бувати у відрядженні. Нарешті Анфіса вибрала двадцятип'ятирічну вчительку математики Віру Михайлівну, елегантну і серйозну, реальну кандидатку на посаду завуча школи, якій можна було без опаски передати своє чадо з рук в руки.
Не можна сказати, що Платон конче зачарувався впевненою в собі владолюбною жінкою, за характером схожою на матусю, проте років із п'ять його усе влаштовувало. Віра неабияк вабила його своїм тілом: за статурою не поступалася прославленій акторці Руслані Писанці. За це її дуже шанували і колеги-педагоги, і учні старших класів. Подружжя не переймалося чужим горем, жило у власне задоволення, щонайменше двічі на рік відпочивало в Карлових Варах або в Анталії, бавилося гірськолижними курортами і Європейськими турами. І хоча з плином часу, опісля народження дитини первісна ненаситна близькість між ними стала поволі затухати, вони жили безконфліктно, допоки Платон під прикриттям ділових зустрічей не почав потихеньку зкурвлюватись. Віра, довго не вірила подругам, які їй доносили правду, натомість з головою занурилась у виховання сина і роботу.
Усе змінилося опісля того, як Платон опанував аграрний бізнес. У нього завелися чималі кишенькові гроші, він подовгу затримувався у відрядженнях і без остраху бути викритим розважався за кордоном на власний розсуд. Скоро він остаточно охолонув до дружини і нарвався на зустрічну втрату інтересу до себе.
Не бажаючи руйнувати сталий шлюб, він запропонував їй спробувати ротом.
— А що тут такого? Не дарма ж співачки та моделі губи силіконом накачують: вони на сексі краще нас знаються. Спробуємо, може, й тобі сподобається? – улещував Платон.
— Пробуй зі своїми сучками, а мене залиш, – рішучо відмовила Віра
Михайлівна.
Опісля цієї розмови взаємне невдоволення стало стійким і дошкульним
аж до того, що обом не хотілося перебувати разом в одному приміщенні. Кожен оцінював ситуацію з власної дзвіниці.
— Розумієш, Володя, – пояснив Платон куму справжню, як йому здавалося, причину розриву, – я її кохаю, а вона з-під мене телевізор дивиться!
Володька не повірив другу і при нагоді розпитав Віру.
— Кого ти, куме слухаєш? Подивись на мене! Ну?
Син став на бік матері і навіть запитав, чому б їй не розлучитися з цим
неприємним типом. Тим часом Платон, бізнес якого фактично перемістився до Європи, з'являвся вдома усе рідше й рідше. А тут ще у перші дні вторгнення росіян на Сумщину, їхня колона, що рухалась повз Конотоп на Київ, запідозрила стрілецький напад на неї з боку агрофірми і одночасним вогнем з трьох танків зруйнувала і її контору, і житловий будинок власника. Після цього Віра Михайлівна, що після смерті Анфіси так і так багато часу проводила біля свекра, остаточно перебралася до нього разом з сином.
ІІІ
Похід сімдесяти дворічного Павла Гнатовича на фронт у 2015 році
закінчився безславно. Натягуючи послаблений гусінь на трофейному Т-54, він перенапружив хребет і втратив свідомість. Медик поставив діагноз: гострий приступ стенокардії на фоні гіпертонічного кризу, та наказав комбату негайно відпустити старого на лікування. Повернувшись додому, нетяга вибачився перед дружиною і умиротворився. Він призвичаївся сидіти на лавочці перед домом, розмірковуючи над людським буттям взагалі і проблемами війни і миру зокрема.
Російську інтервенцію в Україну він передрікав ще з 2008 року, опісля вторгнення Росії в Грузію. Навіть ще раніше, опісля варварської розправи Росії з Чечнею-Ічкерією; після відмови Путіна рятувати підводний човен "Курськ"; опісля підриву за його наказом житлових багатоповерхівок у Волгодонську і Москві; холоднокровного вбивства сотень глядачів мюзиклу "Норд-Ост" і тисячі школярів у Беслані, він визнав його монстром, здатним на будь-який злочин. Ще у 2003 році, на діловій зустрічі з німецькими партнерами, несподівано для них, він назвав Путіна другим Гітлером.
У той злощасний день пенсіонер якраз прибирав нічний лютневий сніг, коли до двору, гуркотаючи залізяччям, підкотився ворожий танк. Командир танку, сержант, висунувся з башти і через паркан гукнув господаря:
— Открывай ворота, дед! Приказано занять здесь позицию. А не то просто въедем.
Жестами командир допоміг механіку в'їхати задом, стволом на перехрестя,
увійшов у двір і побачив здоровезного патлатого пса, що тигровою ходою сунув йому назустріч.
Собаку звали Багир, і йому вже перевалило за дванадцять. Його народила алабайка Фірюза від степового вовка з узбецького степу на околиці Самарканда. Морозною грудневою ніччю, у розпал собачої тічки, господар вивів її з кишлаку і міцно – але так, щоб вільно дихалось – прив'язав грудьми до дебелого корчастого карагача. Вночі прийшла вовча зграя, і ватажок спарувався з бранкою. З усього виводку хазяїн залишив собі одного, самого верткого. На восьмому місяці, коли цуценя підросло, його кинули в яму три на три й на три та тримали там, допоки він, накачавши лапи неймовірною силою, самотужки з неї не вистрибнув. А вовча зграя увесь той час приходила ночами під дворище і тоскно завивала у тон гірського вітру.
У такій спосіб місцеві селяни вирощували собак на продаж власникам московських бійцівських клубів. Але битися на забаву кровожерливої публіки цьому азіату не довелося: його подарували шановному директору заводу з України, який приїздив в Самарканд впроваджувати новітню технологію лиття на місцевому заводі. Так в обійсті Павла Гнатовича з'явився могутній, безстрашний і відданий охоронець. Попри загрозливий вигляд він дуже дбайливо ставився до дітей, слухався своїх і не гавкав на гостей. Одна проблема: ненавидів бродячих котів, що необачно забрідали на його територію, і продовж життя удавив їх з два десятки. А ще, його потужне гавкання змушувало перехожих проходити повз двір протилежною стороною вулиці.
Господар збудував богатирю просторий вольєр з утепленою будкою, навчив усім командам і щоденно, незалежно від погоди, виводив його на прогулянку до найближчого парку. Зустрічні любувалися його чотирилапим другом сімдесяти восьми сантиметрів на зріст у холці. Пес мав біло-рудий окрас з білою "зіркою" на лобі і облямовані чорними тінями брунатні очі, що висвічували вічну зажуру. Усе це, в купі з широкою рельєфною груддю і велетенськими лапами, спокушало собаководів до в'язки з їхніми суками, і Багир виправдовував їхні сподівання. З початком російської інтервенції в Крим і Донбас Павло Гнатович перенавчив його з російської на українську і тільки команди "фас!" і "фу!" залишив незмінними. Опісля уходу з життя Анфіси Павло Гнатович став вигулювати пса двічі на день і щоразу не квапився повертатися додому. Звичайно наприкінці прогулянки він уводив друга у дальній, безлюдний куток скверу і притамовував душевну нудьгу голосним співом забутих пісень далекої юності. Пес, уклавшись під старезну акацію, уважно стежив за хазяїном і підспівував йому проникливим вовчим підвиванням.
— "Убери собаку, дед!" – напружено вигукнув окупант, і не очікуючи реакції, навскидку дав чергу. Пес, було, сіпнувся вперед, але впав замертво, не встигнувши заплющити очі.
— Що ти наробив, придурок! – вигукнув Павло Гнатович і додав довгий розгалужений матюк російською. Почувши рідну мову, сержант розслабився.
— "Приказано здесь занять позицию. На всякое сопротивление приказано отвечать огнём. Наутро будем выезжать, я его вывезу и выброшу где-нибудь в кювет по дороге", – примирливо пробуркотів він.
Ще за п'ять років до вторгнення Павло Гнатович придбав начебто для полювання мисливський карабін "Сайга", що зберігався на другому поверсі у сейфі, окремо від набоїв, але при такому шпаркому розвитку подій, скористатися ним "по гарячому", не зміг. А коли гарячка минула, верх над емоціями здобула розсудливість.
— Дякую за шляхетність, – відповів Павло Гнатович, пильно вдивляючись у
сержантову горлянку. Він покликав сусіда Толю, і вони поховали чотирилапого у дальньому кутку садиби під розкішну вишню. А старий довічно картав себе за проявлене боягузтво.
Навесні 2022 року, у розпал боїв з російським військом під Києвом, у Конотопі запропали горобці. Зазвичай на подвір'ї Павла Гнатовича вони рясно купчились у розкішних хащах ялівцю і пишних кронах двадцятирічних ялинок,
а то водночас зникли. Спершу старий вловив феномен на слух: у дворі стало тихо наче в хаті; а невдовзі переконався наочно.
Після прикрого інциденту з Платоном Соломія взяла у театрі довгострокову відпустку і повернулась в Україну волонтеркою. Вона вибрала собі вдячну місію постачати бійцям на передок домашнє сало. Не консерви, не пончики, а саме сало, якого окрім її команди ніхто їм не дарував. Дівчата організували цілу мережу господарств, куди звозили свіжину для соління. Вона й до колишньої Платонової ферми під Конотопом завітала і, за сприяння Павла Гнатовича, придбала там не дорого півтони першокласного біло-рожевого сала з делікатною м'ясною прорістю. Готовий ніжний продукт волонтерки розвозили по опорних точках фронту і несказанно раділи схвальним відгукам бійців.
Одного нещасливого дня Соломія відбилася від гурту, заблукала у "сірій зоні" і була схоплена бойовиками ДНР. Олена лише через кілька місяців дізналася, що її тримають у якійсь комендатурі на околиці Донецька. Вона зателефонувала татові, а тато зв'язався зі своїм другом Гришею в Донецьку. Через тиждень той повідомив, що наразі у слідчому ізоляторі насправді перебуває молода жінка на ім'я Соломія, затримана як шпигунка.
— "Паук, я знаю того коменданта. Его фамилия Зубцов. Он у меня на Макеевском комбинате охранником работал. У него ещё наколки воровские на руках были. Помню, всегда при встрече честь отдавал. Говорит, что за пятнадцать тысяч сможет вернуть девчонку" – пояснив Григорій.
— Слухай, Гришо, я знайду ці гроші, але ж попередь того сучого сина, щоб не ображали дівчину.
— "Скажу", – зажурено відповів Гриша.
Павло Гнатович передав розмову дочці і додав, що вона може розраховувати на п'ять тисяч від нього.
— Ми з Петером знайдемо п'ять тисяч, а ще п'ять я хочу попросити у тебе.