Запалився якимсь азартом, ніби в карти граю й з великим ризиком поставив на виграш, маючи на руках малі козирі.
Дзвінок. В трубці представляються працівником Генеральної прокуратури України. Напевно, родич моєї блатної нещодавньої відвідувачки. Говорить таким тоном, ніби я злочинець. Про путівки обачливо не згадує. Має претензії до мене в тому, що я вів себе недопустимо з пенсіонеркою. Пробую сказати, що нічого подібного не було, але мене не слухає, грубо перебиває. Кладу трубку. Ще дзвінок. Ще раз кладу трубку. І аж сам від такого шалію. Ніби щойно з високого мосту скочив.
Робочий день скінчився і в моїй конторі нікого не має. Виходжу в приймальню. Там якраз іде ремонт. Ремонтна бригада зняла підлогу, бо десь під нею здохнув щур і в приміщенні такий сморід, що не можна всидіти. Дохлого щура поки що не знайшли і я перебиваюсь тим, що тримаю відкритими всі вікна.
Приміщення наше двоповерхове, старе, збудоване ще в 19 сторіччі. Стоїть одиноко посеред багатоповерхової забудови. Кажуть, що колись це була дача відомої балерини, потім міліція, гестапо, знову міліція і різні контори. Наш відділ сюди вселили, коли воно стало розвалюватися. Мабуть, хтось із начальства вважає, що які відвідувачі, то таким повинно бути і приміщення.
Між моїм кабінетом і коридором, через всю приймальню, покладено широку дошку. Під нею пустота глибиною більше метра. Секретарка водить до мого кабінету пенсіонерів за руку, щоб у яму не звалилися.
Стаю на цю дошку, дивлюся у вікно. Бачу, як по вулиці до мене біжить інструктор райкому партії. Так спішить, що аж краватка з'їхала на спину. Прочухана летить мені видавати.
Інструктор мнить себе великою шишкою. Відповідає за всю наочну агітацію району, тобто за всі плакати й транспаранти, які призивають палко любити комуністичну партію й чесно трудитися на благо соціалізму. Ще він в обід, в райкомівській їдальні, сторожить місце для перших осіб своєї партійної установи, щоб випадково ніхто його не зайняв, не змусив велике начальство сідати за інший стіл разом з підлеглими. Зазвичай, інструктор мене не помічає, я для нього – дріб'язок через який можна переступати не дивлячись під ноги. Коли я зрідка приношу на підпис клопотання про призначення персональної пенсії якомусь директору заводу чи голові радгоспу-колгоспу, то здаю цьому інструктору. Він вже несе документи першому секретарю – головному начальнику в районі. До нього мене не допускають. Тільки через інструктора. Той виносить назад документи й подає мені так, наче робить велику послугу.
Отож стою біля свого кабінету на широкій дошці і думаю: – Ну, зараз я на тобі відіграюсь, зіб'ю трохи пиху!
Коли великий партієць влітає на середину дошки, я ніби вистрілюю в нього:
– Стій!
Той з несподіванки стає. Поки оговтується від моєї команди-крику, палю по ньому далі:
– Слухай, Васильович, знаю, чого біжиш. Але ти мені не начальник. Я не член партії, роботою своєю вже не дорожу. Начхати я хотів на те, що ти скажеш! Слухати твої промови не збираюся! Розвертайся і чеши назад! По дорозі можеш придумати будь-яку мою відповідь, заперечувати не буду. Бо як скажеш, що я тобі тут говорив, то тобі, перш за все, й влетить. За те, що не справився зі мною.
Інструктор пробує ще щось сказати, але мій нахабно-насмішкуватий вигляд, мабуть, переконує його в необхідності піти.
Я дійсно не був членом комуністичної партії – єдиної тоді партії. Ніколи туди не намагався потрапити, хоча знав і розумів, що безпартійному скрізь дорога закрита. Моя посада заступника та виконуючого обов'язки завідуючого райсоцзабезом була чи не найвищою кар'єрною сходинкою. Постійно завідувачем ніхто і ніколи б мене не призначив.
В області схватилися якось, що я безпартійний. Начальник відділу кадрів, стара жінка, колишня партпрацівниця, підняла шум, побігла до начальника облсоцзабезу. Вона не могла допустити, що я виконую обов'язки начальника районного відділу і не є комуністом. Таке їй в голову не вкладалось.
Порадившись з обласним начальником у моїй присутності, не спитавши моєї думки, вони вирішили, що приймуть мене в партію. Я відмовлявся від такої "великої честі", казав, що не доріс до такого рівня свідомості, що в мене багато недоліків у роботі, але вони на це не звертали увагу. Думали, що це я так проявляю свою скромність. Я ж був категорично проти партії й партійності, але говорити про це вголос не міг, бо виперли б в один день. Та ще й пришили б, щонайменше, політичну сліпоту чи незрілість, про що вказали б у характеристиці, яку потрібно було подавати на кожній роботі. З такими даними ніхто б на посадову роботу не прийняв.
Вирішив, що буду "тягти волинку" скільки зможу, а там як буде, то так і буде. Виручили зміни в країні. Скоро стало не до партії. Партбілети понесли здавати масово.
Одного разу вийшов із свого приміщення на вулицю, якраз час обіду настав, бачу, віддалік на старій колоді, яка слугувала багатьом за лавчину, сидять двоє старих людей – він і вона. Прикидую, що обом явно більше сімдесяти. Тісно прихилилися одне до одного, жінка обіймає чоловіка, голубить, виціловує, щось шепче постійно до вуха, а той у відповідь тихо мурмоче зрідка. З поведінки-вигляду наче студенти чи школярі-старшокласники. Якби не лиця в глибоких зморшках та зігнуті-скручені від довгих років тіла, так би й сприймалися з боку. "Ти глянь, яка любов, і вік їм не мішає! Ніколи б не подумав, що таке можливо в їхніх літах", – майнуло в моїй думці. Ще б то: між нами різниця в років з п'ятдесят.
Через годину заходжу до свого кабінету. Біля нього черга. Починають заходити до мене люди, кожен зі своїм. Третьою – та жінка, що бачив нещодавно на колоді, яка так палко обіймала свого супутника. Просить змінити прізвище в пенсійній справі. Беру до рук її документи, дивлюся: на днях вийшла заміж, взяла прізвище чоловіка. За документами їй – сімдесят два, а йому сімдесят сім. Але, що це?.. Бути такого не може! Моя відвідувачка-пенсіонерка міняє прізвище уже втретє за останніх шість років. І кожного разу через те, що вийшла заміж. Попередні чоловіки були ще старіші за теперішнього. Піднімаю їхні справи – повмирали. Не більше року жили у новому шлюбі. Оце так жінка! Вона, що – помагає їм швидше в могилу зійти?.. Яким чином?.. Де знаходить?.. Як сходиться?.. Може труїть тихенько, або ще щось таке – недобре. Але ж у посвідках про смерть у чоловіків вказано причину смерті: сердечно-судинні захворювання. Що тут скажеш?.. Залюблює!
Наважуюсь спитати:
– Що це ви так часто заміж виходите, та й ще в такому віці?
– А вам яке діло до цього?.. Подобаюсь я чоловікам – і все тут. Ніякого криміналу, я за ними доглядаю, опікуюсь, та вік робить своє – мруть, знаєте. Що тут зробиш?.. Треба молодших шукати.
Ще про любов пенсіонерську.
На прийом приходить чоловік-кавказець літнього віку – сімдесят шість років за плечами, проте, статура міцна, спортивна. Приніс документи для отримання допомоги на четверту дитину, яка народилася місяць тому. Інспектори-дівчата відразу зацікавились, почали розпитувати чи дійсно його дитина. Клянеться, що його, каже, що жінка майже на сорок років молодша, що живуть з нею душа в душу, що вона дуже задоволена ним, як чоловіком, що він ще: ого-го! Дівчат таке вихваляння заводить, вони починають дражнити кавказця, повторяють раз по раз, що такого бути не може, що мабуть, жінка його дурить, обманює, а він вірить – наївний. Чоловік не витримує психологічного натиску, хватає одну з інспекторів – дівчину-білявку, за пояс і починає тягнути її з собою на вихід. Тягнучи вигукує на ламаній мові:
– Ти, бєлій! Ідьошь са мной, я тєбє счас покажу: магу я – ілі нє магу! Сама узнаєшь! Не будєшь врать на мой жєна!
Наша білявка верещить на весь совбез і скільки є сил пробує вирватися з обіймів розлюченого кавказця. Добре, що на допомогу їй приходять інші дівчата й відвідувачі, а то не знати чим закінчилося б.
Довгий час ніяк не міг я визначитися, як краще звертатися до своїх відвідувачів-пенсіонерів. Казати: "товаришу" або "громадянине" якось не заходило мені, дуже вже офіційно, газетно, наче на партійних зборах. Мої співробітники часто звертались: "женщина" чи "мужчина", так, зазвичай, говорили тоді в чергах у магазині до незнайомих людей. Одна дівчина-інспектор вимовляла оце "женщина" так, ніби пилкою когось різала: "ж-ж-жєнщіна". Мені по вухах било. Придумав говорити всім: "шановний", або "шановна". Прижилось. Коли ж раптом чую співробітники стали насмішкувато називати мене поза очі: "наш шановний".
Недоліків у моїй роботі теж хватало. Прогримів я, наприклад, на всю Україну тим, що призначив допомогу одинокому батькові. Законодавство прямо передбачало, що таку допомогу можна призначити тільки матері, яка має дітей та не має чоловіка. Я ж знехтував цією вимогою. Пожалів батька з дітьми, яких кинула мати й подалася невідомо куди. Критикували мене за це незаконне рішення на всіх рівнях. Внесли навіть у республіканський друкований огляд, як приклад допущеної грубої помилки.
А з часом були внесені зміни в законодавство, що передбачало можливість призначати згадану допомогу батькові з дітьми. Може до цього спонукав саме мій випадок.
За період моєї роботи в райсоцзабезі надійшло дуже багато скарг на неправильне призначення пенсії, зазвичай безпідставних. І одна скарга на мене особисто.
Скарга була обґрунтована й правильна. Подала її жінка-кадровик, яка принесла документи на пенсію своєму працівнику. Вона просиділа у величезній черзі багато годин і коли дочекалася прийому в інспектора, то почався обід. Змушена була сидіти всю обідню перерву під дверима й знову чекати. Умови для такого були нестерпні – душно, тісно, немає на що сісти. Коридорчик для чекання малий, стільців багато не поставиш, та їх і немає. Таке сильно її дістало, як і будь-кого б на її місці.
Інспектор з обіду повернулася на 10 хвилин пізніше ніж потрібно. Це остаточно вивело із себе кадровичку.
Наша працівниця мотивувала запізнення тим, що пішла на обід пізніше, бо приймала відвідувача, не могла його кинути поки не задовольнить всі його прохання, не лишати ж на пів дорозі. Такі виправдання жінка-кадровик не хотіла брати до уваги, влаштувала скандал, стала голосно відчитувати інспектора.