Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

— Тільки торкнеш стерно — уб'ю!..

І він, поклавши пістоль перед собою на пакун­ках, знову взявся до весел.

Та Данко дійшов уже до такого стану, коли людина перестає числитися з найгрізнішою не­безпекою і готова кинутися насліпо навіть у по­лум'я.

— Арасі, — сказав він знову тихо, але таким дивним голосом, що індіянинові стало моторош­но, — ти, або попливеш до Мато Ґрассо, або твоє мертве тіло розіб'ється на водоспадах Сете Кедас... До Ґваїри ти не пристанеш!

Арасі не міг витримати його погляду. Він від­вів свої злодійкувато бігаючі очі, забурмотів у відповідь щось невиразне і енергійніше запрацю­вав веслами.

Арасі!.. — ще раз повторив Данко.

Індіянин не реагував.

Тоді сталося щось цілком несподіване: Данко зіщулився, як стиснена спіраль, і перше, ніж Арасі зміг зрозуміти його намір, чи попередити його рух, з усього розмаху впав на правий бік човна. Арасі скрикнув і, впустивши весла, вхо­пився руками за борти, щоб втримати рівновагу. Пістоль від того несподіваного руху зсунувся і впав кудись поміж клунки. А Данко вже пере­хилився і впав на лівий бік, так що човен мало не зачерпнув води.

— Що ти робиш, божевільний?!! — загорлав зблідлий Арасі.

— Хочу тебе втопити, ботокуде, — зі стис­нутими зубами відповів Данко, перекидаючи знову тягар тіла на правий бік.

— Данку!.. Та чи ти здурів?! Та ж втопи­мося обидвоє!!! — кричав смертельно переляка­ний Арасі, з трудом вирівнюючи розгойданий човен.

— Мені вже все одно, ботокуде... Я можу за­гинути, але ти до Ґваїри не пристанеш! — виду­шував через зуби кожне слово Данко, кидаючись то в один, то в другий бік.

Арасі побачив, що його противник не жартує і справді приготований загинути, а човен мав от-от набрати води і піти на дно.

— Данку!.. Данку перестань!!! — вже завив Арасі диким голосом і звівся на ноги, щоб кину­тися на Данка.

Але в цьому була його велика помилка: ще сидячи, він міг якось триматися і вирівнювати човен. Тепер же, піднявшись на ноги, він при черговому похиленню човна стратив рівновагу й шубовснув у воду. Правда, при тому човен так гойднуло, що й Данко мало не полетів за ним, але якось втримався, відрухово налігши на протилежний борт.

— Ф-ф-у! — зітхнув він з полегшею, але за­раз же занепокоївся.

"Боже мій, — подумав злякано, — якщо Арасі й справді втопиться, то я, на довершення всього, стану ще й вбивцею!.."

І, забувши вмить все, що сталося перед кіль­кома хвилинами, він кинувся до весел. Але на своє розпучливе здивування побачив, що весел не було: одне з них, обігнавши човен, тікало на­перед, а другого взагалі не було ніде видно. Чо­вен же, лишений на волю хвиль, свавільно за­тупцював на воді, ліниво обертаючись то в один, то в другий бік. Данко у відчаю роззирався дов­кола, не знаючи, що почати. Коли нараз у кіль­кох метрах від нього високо знялася поверхня води, а з-під неї, порскаючи й захлинаючись ви­ринув Арасі. Від того Данко відразу опритомнів. Миттю кинувся до клунків, поспішно розгріб їх, знайшов на дні човна пістоль і, піднявши його, став у вичікуючу позу. А індіянин тим часом кількома дужими помахами рук дігнав човен і вхопився за борт.

— Тепер я тобі покажу! — шипів він, зади­хаючись, до Данка.

— Тепер я тобі покажу, Арасі! — намагаючись вгамувати потрясення, відповів Данко і наставив пістоля. — Пусти борт, бери за керму і штовхай човен до берега, скоро!

Однак, Арасі не спішився виконувати наказ. Обережно, щоб не перевернути човен, він простя­гав руку, намагаючись ухопити Данка за ноги.

— Арасі! — крикнув остережливо Данко і, миттю відбезпечивши пістолю, дав два постріли над головою напасника.

Кулі плюмкнули у воду, а індіянин пригнув голову, ховаючись за борт.

Данко ж з тривогою приглядався, чи й справді не поранив Арасі. Переконавшись, однак, що постріли не зробили ніякої шкоди, знову скоман­дував:

— Наказую тобі востаннє: бери за корму[24] і штовхай човен до берега Мато Ґроссо! А, коли не хочеш — можеш собі залишитися на воді сам. Ну?..

Арасі трохи подумав, але зміркував, що іншого виходу для нього нема. Тому, скрипнувши у без­силій злобі зубами, покірно пересунувся до кор­ми, вчепився за неї руками і попхав човен до берега, щосили б'ючи по воді ногами.

Вдоволений Данко не міг стриматися і зіроні­зував:

— Видно й справді судилося мені сьогодні плисти моторовим човном. Тільки ти мабуть ніколи не думав, що будеш у тому човні правити за мотор...

Індіянин винагородив його поглядом, в якому палало ціле пекло, але не відповів нічого.

Цілковито захоплені боротьбою, хлопці не по­мітили навіть, що половина неба затягнулася гу­стими хмарами, які посувалися вперед, здоганяю­чи сонце. Данко перший помітив наближення бу­рі й закричав:

— Скоріше, Арасі! Подивися, яка хмара над­ходить. Буде буря...

Арасі подивився на небо і запрацював енергій­ніше ногами. На допомогу йому також прийшла течія, яка в цих місцях є дуже химерна, має різні напрямки і неоднакову швидкість. І човен, підхоплений прудким струмом, помчав у напрям до берега Мато Ґроссо зі швидкістю птаха.

Данко пильно слідкував за рухами Арасі, огля­дався неспокійно назад і міряв очима водний простір, який відділяв їх від суші, та поглядав на небо, стараючись вгадати, чи вдасться їм втек­ти перед бурею?

Нетерплячка розтягала хвилини на години. Хмари все більше згущалися і звисали нижче над головою, а примхлива течія то летіла просто на берег, то, ніби роздумавши, відверталася від нього і бігла просто вниз. Арасі добросовісно бо­ровся з нею і все намагався скеровувати човен носом на берег, але ця боротьба скоро почала його виснажувати. Намокла одежа облипала його ті­ло й утруднювала рухи, а холодна вода висмок­тувала його сили.

— Я не можу більше!.. — вистогнав він на­решті, відгортаючи з чола пасми мокрого волос­ся. — Пусти мене в човен, хай я відпочину тро­хи, а ти лізь на моє місце...

— Пустити тебе в човен? — обізвався Данко. — Ні, Арасі. Я не вірю тобі більше, і пістоля з рук не випущу.

— Але я не можу більше!..

— Знаю, та нічого не пораджу. Ти завинив і тепер мусиш покутувати.

Тон Данкового голосу був твердий і невбла­ганний, і Арасі зрозумів, що проситися не було сенсу.

Та ось здалека донісся перший відгомін тяж­ких громів. Жовтаві краєчки небесної потвори вже досягнули сонце, і воно відразу померло, не­мов зів'яло з переляку. В природі наступила та зловісна тиша, яка все є передвісницею бурі.

— Скоріше, Арасі! — занепокоївся Данко. — Коли нас застане буря на воді — ми пропали.

— Я не можу...

— Ну, ще трохи, ще!.. Берег уже зовсім близько... Там відпочинеш...

Данкові від того моменту, коли він став паном ситуації, вмирати не хотілося. Він думав про те, як пристане до берега, як відбере в Арасі татові гроші й потім повернеться до Санто Антоніо. Тоді все буде добре, і життя попливе старим, щасливим руслом. Але для того треба, насампе­ред, вилізти на сушу, треба дістатися на он той берег, до якого є ще, може, з двісті метрів. Коли б він мав весла, або коли б хоч піймати десь у ріці якогось дрючка, чи гілляку — тоді не було б чим журитися: за п'ять-десять хвилин опинив­ся б на землі. А так — треба лише чекати зруч­ного моменту і покладатися на Арасі, який тепер не тільки не виконував ролі "мотору", а на­впаки, тягнувся за човном, як мокра ганчірка.

Незабаром знову обізвалися вже ближчі гро­ми, а сонце, вже закрите хмарами, натягнуло жовті линви променів, що продиралися крізь по­шматовану запону і падали скісно до олив'яного плеса ріки. Знеможений Арасі, вже не питаючи дозволу, підсунувся з води, висадив половину свого тіла на корму і так застиг у непорушності. Його лице посіріло, уста стали зовсім сині, а об­висле мокре волосся, що поприлипало до очей, робило його зовсім подібним до потопельника.

Данкові так стало його жаль, що він хотів уже кинутися витягати його в човен, коли в цей са­мий момент якась нова течія, що виникала десь поміж численними острівцями, вхопила човен і стрілою помчала його навскоси до берега. Але тоді, коли до спасенної землі залишилося всього з двадцять метрів, течія вередливо скрутила і помчала собі вниз, тягнучи за собою і човен. Данко побоявся, що вона незабаром зробить нову несподіванку і понесе їх назад, до середини ріки, а тому закричав:

— Арасі!.. Арасі!.. Ну ж бо, Арасі, послу­хай мене... Дивись, як ми близько від берега!.. Напружся ще трохи і попхни човна!..

Індіянин ледве підвів голову і непритомно озирнувся довкола, але покірно зліз у воду і, скільки стало сил, почав бити ногами.

Берег зближався. Але коли вже здавалося, що човен от-от черкнеться дном об землю, вода про­несла його за крутий виступ, за яким відкрилося видовище, що примусило Данка безсило опусти­ти руки.

— Ітакватія!.. — крикнув він у розпуці.

Арасі на цей вигук підняв голову і зі здивован­ням дивився на чудо природи, про котре вже не раз чував в Санто Антоніо: просто з води здійма­лася вгору суцільна, неприступна стіна з черво­ного каменю, прикрашеного білими латками. Виглядала вона не то як плямисте тіло циклопіч­ної потвори, що розтягнулася над водою, не то як височезний мур, розмальований величезним пензлем, вмоченим у білу фарбу. Індіяни нази­вали цю скелю "Ітакватія" — "Мальований Камінь" і ліпшої назви годі придумати. І подо­рожні, котрі припливають біля Ітакватії, завжди захоплюються її виглядом та згадують її у своїх споминах. Але Данка зараз зовсім не цікавила краса знаменитої скелі. Він тільки з розпукою думав над тим, що має перед собою двадцятиметрову у висоту і кількасот метрову у довжину кам'яну стіну, до якої не зможе пристати човном. Він думав також над тим, що з хвилини на хви­лину може зірватися буря, що човен без весел може віднести на середину водного плеса, і що там і він і Арасі знайдуть смерть.

"Боже, що робити? Що робити?!" — питав мовчки сам себе, дивлячись, як від скорого бігу човна білі плями на скелі зливалися в смуги, перепліталися і викручувалися, немов гадюки.

На щастя, течія не зраджувала: вона бігла прудко попри самий берег, не залишаючи навіть ніякої роботи для втомлених ніг Арасі.

А небо, немов би збиралося роздушити землю, все тісніше зближалося до неї закутими в панцер грудьми.