Не тільки ти винен — винна й вона, а найбільше винен сам покійний. Ви не почислилися[58] з ним, а він ще менше почислився з вами, і, коли хочеш знати, його вина перед вами є значно більша, ніж ваша перед ним. Бо те, що ви зробили, можна направити, те, що він — ніколи!
— Він не хотів мститися, Євгене, він з горя...
— У всіх п'яниць завжди знайдеться причина, щоб пити: раз від радости, другий раз — від горя. Він не був маленьким, знав, до чого його горілка доведе, а не вважав за необхідне стриматися. Він повинен був подумати над тим, щоб вас поєднати, або, коли б ти навіть виявився негідником, то він би повинен був підтримати свою дитину в нещасті, а не шукати рятунку в горілці, не добивати доньки своєю смертю! Для вас обидвох, Ігорю, у мене ще виправдання знайдеться, але для покійного — ні. Та ми лишім обсуджування мертвих. Над ними є вже інший Суддя... Ти ще розумієш, що говориш?
— Розумію, Євгене. Я п'яний, але розумію.
— Гаразд. Тоді хочу взяти з тебе обіцянку, що ти не зробиш ніякої дурниці. Можеш мені це пообіцяти?
— Обіцяю, Євгене.
— Добре, тримаю тебе за слово! Маруся також була, щось плела про самогубство на похороні, й ледве я її відговорив. Тепер спокійний за вас обидвох. Не йдіть за прикладом покійного, бо аж тоді зробите злочин.
Слова якось повільно доходили до свідомости Березовського, і він здивувався по довгій паузі:
— Ти говорив з Марусею?!
— Говорив, — хитнув головою Веретелюк, мов кінь. — Був на похороні і говорив.
— Ти був на похороні?! І чому ж ти мені нічого не написав?!
— Не люблю плутатися в чужі справи, хіба з конечности. Та й Маруся не хотіла.
— Не хотіла?!
— Е-е, ти, бачу, розговорився, а мені ніколи. Маю дижур[59] у школі. Пий ще!
Ігор відхилив рішучим рухом подану склянку:
— Ні, Євгене, я більше не питиму! Ні зараз, ні ніколи більше в житті! Досить з мене прикладу покійного тестя...
— Ну, то лягай. Виглядаєш, як з хреста знятий. Лягай і спи спокійно. До поїзду я тебе збуджу.
Постелив ліжко, поміг Ігореві роздягнутися, накрив, його дбайливо і на прощання жартівливо потермосив за вухо:
— Ех, ти, Дон Жуане новочасний!
Добрий, милий, сердега Каланча!..
* * *
Друга безсонна ніч у поїзді й тягар думок у мозку.
Випросить відпустку і поїде до Марусі. Як зустрінеться з нею? Що їй скаже? Як подивиться в очі?
Хоч, властиво, чим він завинив? Що відкинув безглузді церемонії в подружжі? Чи це його вина, коли він має інакші від Марусиних погляди? А, коли і вина, то з чим поїде? Знову буде переконувати? Ні, не буде! Є випадки, в яких треба відступити від засад, і на цей раз саме такий випадок стався.
Чому раніше не погодився на вимогу Григорія Степановича? Чому бодай не написав йому, як умовилися з Марусею? Не написав, бо в глибині душі відчував, що таким листом дуритиме старого за засадою: вовк ситий і кози цілі. Це було б зовсім нечесно. Краще просто сказати "ні", але не хитрувати і не комбінувати.
Але, з другого боку, все сталося власне тому, що не хотів поступитися, не хотів кривити душею.
Як це все сумно!..
Пізній зимовий день щойно розтуляв зліплені інеєм повіки, коли Березовський зліз з поїзду і, увібравши голову в плечі, мов злочинець, що боїться бути впізнаним, почав прокрадатися до свого мешкання. Відчинив двері й побачив за порогом лист, заадресований незнайомим твердим мужеським письмом на його ім'я. Серце його тривожно стукнуло, підказуючи, що вістка мала бути дуже важлива. І справді не помилився.
"Шановний Колего, — писав незнайомий автор, підписаний в самому кінці листа: "С. М. Лукіянчук". — Хоч Вас цей лист і здивує, але я зазначую відразу, що не проситиму вибачення, бо мій поступок подиктований обов'язками становища і деякими іншими причинами, про які писати вважаю недоцільним.
Отже, я працюю завпедом у тій школі, де учителює Марія Григорівна Кобзаренко, а це, як знаєте, змушує нас часто втручатися у приватні справи.
Дуже мені шкода, що Марія Григорівна, така добра педагогічна сила і повновартісна людина, останнім часом стратила свій попередньо здобутий авторитет, як серед учнів, так серед колег, так і серед місцевого населення. Це відбивається і на дисципліні, і на успішності, і на самій Марії Григорівні. Вам напевне буде зайвим пояснювати, чому вагітна учителька є взагалі небажаним явищем у школі, тим більше учителька незаміжня, та ще й у сільській місцевості, де люди твердо тримаються старих понять моральности. І тому становище Марії Григорівни дуже важке, навіть нестерпне. Від неї відвертаються люди, хулігани улаштовують на неї засідки на вулиці, а недавно з'явилися до мене ціла жіноча делегація з домаганням — усунути Марію Григорівну з посади, як деморалізуючий приклад для їхніх дітей. Я жінок запевнив, що Марія Григорівна має чоловіка, який поки що не може її забрати до себе, і вони трохи заспокоїлися. Але цей випадок змусив мене викликати Марію Григорівну на одверту розмову, і вона дечим мені зрадилася, але категорично відмовилася Вам писати. Цей прикрий обов'язок беру на себе та інформую Вас про стан речей. Не збираюся Вам читати лекцій на моральні теми, ані не даю Вам ніяких порад, сподіваючись, що Ви поступите так, як накаже Вам Ваше почуття чести й розуміння обов'язків.
З належною пошаною С. М. Лукіянчук".
Поки дочитав до кінця, пообривав усі ґудзики від сорочки, бо йому здавалося, що задихнеться. Шарпав себе за комір, дер волосся й до крови розбив руку об стіл.
Потім зірвався на рівні ноги: їхати! Їхати, не відкладаючи, ні одної хвилини, бо не знати, чи перелік його злочинів не зросте так, що вже й самогубство не поможе. Боже, як же це він не подумав над усіма можливими наслідками тих незабутніх годин, проведених з Марусею! Адже воно могло статися, воно навіть мусіло статися, було б дивним, коли б не сталося!..
І от, Маруся — мати. Молоденька, самотня, опущена, прибита горем дівчинка, закинута у далеке село, Покритка. "Покритка в селі раз на кілька літ з'являлася, і до смерти гіркий її вік був", — так сказав покійний Григорій Степанович, а тепер, уявивши собі становище Марусі в ролі покритки, Ігор тільки застогнав: не так скоро викорениться жорстока традиція в селі, о! — не так скоро!
Запхав листа в кишеню і, як був одягнений, так і побіг до школи.
В кабінеті директора почалася сварка.
— Що ж це ти, товаришу Березовський, — напався директор, — відлучаєшся з місця праці, нікому нічого не сказавши?!
— Я не стратив ні одної робочої години! — підвищив і собі голос Ігор. — Дивись на годинник: спізнився, може, хоч би на одну хвилину?!
— Та ти дитина, чи що?! Не знаєш законів?! До праці можеш не приходити у вихідний день, але місця не смієш покидати без дозволу!
Березовський важко сперся руками на стіл і перехилився до директора.
— Слухай, — сказав хрипко, — коли б мені грозило заслання, чи навіть розстріл, — я все одно поїхав би, зрозумів?! Вчора я поїхав за рахунок двох ночей і вільного дня, в які мене ніхто не має права змусити до праці, але сьогодні я їду, покидаючи роботу. Дозволить інспектура — добре, не дозволить — їду без дозволу. Все!
Директор відхилився назад і зі страхом слухав свого співрозмовника.
— Березовський, — спитав співчутливо, — та що з тобою?! Щось сталося з дружиною, може?..
— Так, з дружиною. О, але ти не лякайся — справа не кримінальна, не політична, а приватна.
Директор відітхнув:
— Ну, що ж... Іди до інспектури і проси відпустки. Але... Що там сталося, коли можна знати?
— Не можна! — відтяв Ігор і вийшов з кабінету.
* * *
Знову безсонна, третя з ряду, ніч у тряському вагоні, знову ті самі почування. Ігореві почало видаватися, що все його життя — це одноманітна, безконечна дорога у півтемноті залізничного вагону. Стояв у коридорі, приложивши чоло до замерзлої шиби, дивився у непрозору синь, думав, страждав і каявся. А найбільше кохав. Скільки то вже разів він був переконаний, що його почування до Марусі сягнули вершка, поза яким не може бути нічого більшого? А, отже, тепер бачив ясно, що це була облуда. По-справжньому він кохав лишень з того моменту, коли довідався, що Маруся й мати його дитини. Принаймні, так йому видавалося.
Але, з другого боку, що він дав їй зі своїм коханням? Що дав для жінки, заради якої згоден був виточити кров зі свого серця? Увійшов у її життя, скаламутив рівновагу духа, відібрав їй віру, осиротив і зробив посміховищем для цілого села. Таке "щастя" дав їй!.. І все — чому? Чому?! Чи справді не мститься над ним Вища Сила, не природа, а та, інша, існування якої він заперечував?
Минула ніч, минув і ранок, і десь так вполудне Ігор прибув на місце. На станції напитав рижовусого маленького колгоспника у латаному кожусі, який вертався порожніми саньми у село.
Дізнавшись, до кого їде Березовський, дядько спитав:
— А ви ж, вибачте, хто їм будете?
— Чоловік.
— А-а, чоловік! — зрадів чомусь дядько, бадьоро поправив свою облізлу шапку і замахнув батогом над горбатими кінськими спинами: — Вйо бодай вас на чорну дошку вписали!.. Газети читати вмієте, а робити не хочете, симулянти!..
— А ви б їм, замість газет, та трохи вівса... — ледве помітно усміхнувся Ігор, простягаючи дядькові цигарки.
— Го-го, товаришу хороший! — приймаючи цигарку, вишкірив дядько жовті зуби. — Тут господарі за жменю січки в шлеї позапрягалися, а ви хочете коней вівсом розпаскуджувати... Овес не про нас родить... І ми, і коні тепер з газет енергію беремо... .
Відчувши якось нюхом у гостеві свою людину, колгоспник розговорився і почав оповідати про селянські біди: на трудодень минулого року випало по 400 грамів зерна, здебільша посліду, та трохи картоплі, трохи цукру, і по кілька кілограмів рицинового[60] насіння на родину.
— Кат його знав, що воно таке, — оповідав сміючись. — Казали сіяти — ми й посіяли, казали зібрати — зібрали, казали здати вісімдесять процентів, а решту собі лишити — так і зробили. Надушили олію — а він смердить якоюсь холерою, аж з душі верне. Але що має мужик робити? Ми вже до всяких смородів звикли, то й те їли. Тільки ж як почали люди той олій уживати, як у селі ніби пошесть якась кинулася: розхорувалися усі на животи і, знай, бігають, та й бігають...