Проти переконань

Хресна плакала наді мною, як і над своєю рідною дочкою. І на кінець вона сказала мені таке: "Напиши до Ігоря. Ко­ли він чесний чоловік — мусить приїхати і все направити. Коли він чесний — він не підбиватиме тебе виступити про­ти батьківської волі й волі твоєї покійної матері, яка також того хотіла б, коли б була жива. Чи ж він нечистий, що боїться хреста і святого образу? І записатися мусите, щоб була ти його жінкою по документах, а не гулящою дівкою, що пішла на віру, як наша Стешка нещаслива. Весілля не робіть — яке ж то тепер по всьому весілля? — але батьків­ську волю пошануйте. Ми вам заступимо обидвом і бать­ка і маму".

Ігорю, нічого мені не пиши на цю тему і не завдавай собі труду дискутувати з поглядами простої жінки — я ж знаю, що ти своєю логікою переможеш і її, і мене. Але це нічого не поможе, Ігорю. Я вже більше не піду проти своїх переконань, я безсила проти них піти! І я Тобі кажу безповторно, що, або Ти згодишся зробити так, як хотів тато, і я приїду до Тебе, як Твоя справжня дружина, як Березовська, або я не приїду взагалі. Рішай.

Маруся".

Ігореві видалося, що з листа до нього промовляє хтось тяжко заїкуватий, бо папір трясся, слова розламувалися, розкришувалися й окремі їхні відламки надовго прикову­вали його зір, залишаючись темними для зрозуміння.. Він кілька разів починав від початку, поки зрозумів. Зрозумів лист і пізнав його авторку.

Так, оце вона — Маруся. Оце — перекотиполе, що уля­гає волі всіх вітрів, у засяг яких попадає. Оце, нарешті, лю­дина, яка здібна до божевільних вчинків, але думка якої прикована ланцюгами рабства до второваних доріг. Це — Маруся! І таку жінку судилося йому покохати! О, іронія долі! Справді іронія, бо ж і тепер, коли повинен був би охолонути до неї, погорджувати нею за її жалюгідну спо­відь перед Сірчихою — любив її далі, незмінно, глибоко. По всьому, що сталося, його кохання зросло й дозріло. Її бурхливий темперамент, що крився під панциром скром­ности й соромливости, заскочив його самого, її пестощі, її ніжність, її особлива солодкість при самій лишень згадці про них пришпилювали гострою голкою серце кудись аж до плечей, і там воно тріпалося, мов несамовите, наганя­ючи гарячі хвилі крови в голову. Він часто серед білого дня змушений був покидати роботу й бігти напитися води й змочити голову, бо йому темніло в очах, ставало млосно. Він божеволів за нею. Не вірячи в молитву, він молився б до неї, не визнаючи святощів, він уважав усе те, що стало­ся між ними, за святе. А вона...

Не відкладаючи, сів і відразу відписав:

"Марусю!

Ти виставила моє кохання на важку пробу, і справді мусить воно бути дуже сильним, коли цю пробу витримало. Ти просиш мене не дискутувати, і я дискутувати не буду. Я сказав Тобі вже все, що міг сказати, і більшого не скажу нічого. Не гніваюся я і за Твої кошмари, бо знаю, що вони є витвором нервів і хворої уяви. Натомість, дивує мене Твоя відвага, з якою Ти поспішилася відразу на другий день оповісти хресній матері про наше "гріхопадіння". Ду­мав, що Ти є скромнішою і соромливішою, ніж показалося насправді. Я — мужчина, але не можу собі уявити, як би я про такі речі насмілився комусь хоч би натякнути. І коли Ти не маєш сорому, то я соромлюся за Тебе.

Але переходжу до суті Твого листа:

Бачу, що Ти заради своїх примх бажаєш поставити на своєму і зі мною не числишся. А я Тобі скажу таке: Я люб­лю Тебе, Марусю, шалено люблю, але нема у світі сили, яка б примусила мене скоритися Твоїм примхам! Більше того: я тепер і до ЗАГСу не піду так довго, поки Ти того хотітимеш. Саме тому, що Ти того домагаєшся в катего­ричній формі! В одному я держуся старих засад — що в родині головою мусить бути чоловік, а не жінка, і від того не поступлюся. Мусиш слухати мене і в засадничих питаннях робити так, як я скажу, і надії на те, що може бу­ти інакше, вибий собі з голови.

А моє останнє слово таке: приїжджай! Тут уже всі зна­ють, що я одружений, і нікому в голову не приходить пи­тати мене, як саме ми одружилися.

Щоб ніяк не впливати на Твоє остаточне рішення і щоб Ти потім знову не вважала моїх переконувань "підшептами нечистого", я по Тебе не приїду, але прошу пам'ятати, що моє мешкання, мої обійми і моє серце стоять для Тебе отвором.

Твій Ігор".

Виславши листа, заспокоївся і чекав, як на відповідь, на саму Марусю. Щоб вона там не писала, щоб не думала, які б не мала переконання, але тепер їй не лишалося іншого виходу. Маруся не була Зоєю, на яку інтимний зв'язок не клав ніякого зобов'язання. Для Марусі, при її ментальності, навіть примусове "гріхопадіння" з нелюбим, осоружним чоловіком, могло б стати ланцюгом, закріпляючим на все життя. Тим більше з ним, з Ігорем...

І Березовський чекав.

Але напередодні дати, в якій Маруся повинна була з'явитися, згідно з призначенням до роботи, з'явилася сі­ренька, мов горобчик, дівчина і подала Ігореві конверт зі штампом районової інспектури наросвіти.

Нічого не підозріваючи, він відкрив конверт і прочи­тав таке:

"Замість М. Г. Кобзаренко, яка одержала інше призна­чення, надсилаємо до вас на посаду учительки для молод­ших класів Єлисавету Іванівну Дубенчук".

Березовський прочитав раз і не зрозумів, прочитав другий раз і не повірив. Коли ж врешті зрозумів і повірив, ледве стримався, щоб не вхопити Богові духа винну[53] сірень­ку Єлисавету Іванівну і не виштовхати її за двері.

— Сідайте і почекайте трошки, — сказав насилу, сам дивуючись своєму спокійному голосові. — Я зараз верну­ся і обговорю з вами справу.

Вийшов з учительської й подався до фізико-хімічного кабінету, від якого носив ключа. Увійшов, замкнувся, сів на запорошений стілець і вхопив себе за голову.

Чи ж це можливе?! Маруся, ЙОГО Маруся, його дру­жина, його кохання, не приїде!.. Зреклася його після того всього, що сталося, відкинула його любов, знехтувала йо­го великодушністю, з якою він простив їй все, включно зі "сповіддю" у Сірчихи, і "одержала інше призначення"!.. Чи ж справді могла так поступити через примху, через ба­жання поставити на своєму? Надіється на те, що зломить його і змусить перепрошувати? Ні, це до Марусі не подіб­не! Занадто вже вона чесна і щира для цього. Ні, ні! Видно, й справді вона безсила піти проти своїх переконань, видно й справді її думка не в силах порвати з поглядами, які ще глибоко корінилися по передмістях. А, може, до того всього долучився ще й жаль покидати самотним хворого бать­ка, перед яким вона почувається тепер такою винною? Це дуже правдоподібне. Могла якось вистаратися посаду в місті й лишитися. Та, як би там не було, вона не приїде. Не приїде!.. Поїхати туди, зламавши слово?.. Ні, він також не погодиться. Вона мусить написати, мусить дати вияс­нення! Але яке вияснення? Що може вияснити людина, яка нагадує глибоку, таємничу криницю, де годі догледіти во­ду. Вона і сама себе не знає.

Викуривши три цигарки підряд, Ігор урешті постано­вив нічого не писати, чекати на лист, і пішов приймати но­ву учительку.

Та, замість листа, прийшов пакунок. Лишень глянув­ши на нього, Ігор зрозумів, що в ньому прийшов образок. Хотілося йому дуже глянути на подобу своєї матері, але він боявся знову зустріти той сумний, докірливий погляд, якого досі не міг забути, і він пакунка не розкрив. Зрозу­мів лишень до кінця, що Маруся не завагається зірвати з ним остаточно, і це наповняло його душу глибоким жа­лем.

* * *

Серед клопотів і праці котилися одноманітні дні, а, коли й вирізнявся серед них котрий, то тільки тим, що сталася якась неприємність, або додався новий клопіт: то посварилися між собою учительки, то з якогось предмету, або в якійсь класі загрозливо зріс процент неуспішности, то знову нахуліганили учні, то приходили зі скандалами батьки в обороні своїх нащадків, то врешті, виявлялося, що той учитель, або та учителька не може абсолютно собі дати ради з учнями і з програмовим матеріалом. А, поза тим, постійні цифрові й словесні відчити з деталічним обра­хунком оцінок успішности з кожного предмету, пропусків годин, наявности учнів у загальних цифрах і у процентах, довжелезні реляції про працю школи, що їх вимагалося кожного місяця і які вимагали місяця часу на своє викінчення; нарешті контроля учителів, власні години, перевірка зошитів, педагогічні наради, збори і сотні всяких інших справ заповнювали дні по береги.

Березовський майже кожного дня вертався додому перед північчю і вже на порозі мешкання важко зідхав. Відчиняв двері і, замість теплоти родинного гнізда, зустрі­чав пустку. Сумував у кухні не накритий нічим стіл, на яко­му сиротіла порожня склянка від чаю, жалібно дивився за­недбаний мідний примус, заплаканий зеленими потьоками, непривабливо виглядало убоге залізне ліжко, якого Ігор при найбільших стараннях ніколи не міг застелити як слід, хиріли й жовтіли кволі квіти у вазонках, і все довко­ла виглядало недоладно, не поставлене на своє місце.

Ех, життя!

Ігор зідхав ще раз і брався розпалювати примус. Пив чай і сідав знову до роботи. Інколи йому вдавалося забу­тися, але частіше робота не йшла, а натомість приходили невідчепні, настирливі думки. Найприкріше ніби пережив, але було йому спочатку страшно неприємно відповідати на питання, чому не приїхала дружина, де вона і коли при­їде. Щоб забезпечити себе перед такою цікавістю, вдавав дуже похмурого і неприступного, а кілька разів навіть гостро осадив декого, даючи до зрозуміння, що вважає всякі такі питання безличністю[54]. Нагнав страху на колег і викликав до себе неприязнь, йому самому було прикро, але іншого рятунку не мав.

Так минали дні, тижні й місяці, а Маруся не обзивала­ся, і він не знав, що з нею. Кілька разів поривало його на­писати до неї, або хоч до Григорія Степановича, але, по­чавши лист, він дер його і казав: "Ні! Вперлася вона — впруся і я. Вона того сама схотіла, вона і мусить перша зламати мовчанку. Побачимо, хто довше витримає. Я терп­лю, але і вона терпить не менше. Адже любить мене, адже не забула і не забуде так скоро. О, вона мене не забуде на­певне!.."

І ця віра в її любов підбадьорювала його, підігрівала надію в те, що непорозуміння скінчиться раніше, чи піз­ніше.

Але непевність все ж таки мучила, гризли його докори сумління, а туга росла й росла.