Проти переконань

— говорив у такому щи­рому пориві, що йому аж сльози виступили на очі. — Ма­русю, коли ти зараз мене не зрозумієш, мені буде дуже-дуже боляче!.. Ти не оскверниш чистоти моїх почувань, ти віриш мені, ти розумієш мене, правда ж, моє щастя?

Цілував її пальці і рукави сукенки.

Як звичайно, виграв і цей найважчий бій. Маруся зно­ву попала в полон чару його слів, його ніжности, його го­лосу. Обняла міцно за шию, притулилася і зашептала:

— Ти робиш зі мною, що хочеш, Ігорю, бо я вірю тобі і на тебе покладаюся. Від першої зустрічі ти став моєю ві­рою, став чимсь більшим від моїх найглибших переконань!.. Хай буде, як хочеш: напишемо татові, і я приїду до тебе, як твоя дружина...

Тепер уже вона хвилювалася і то так сильно, що її настрій передався йому і вкинув його у стан млосної півпритомности.

— Марусю, — ледве вимовив з хрипкою в голосі, — ти, здається, ще не розумієш того, що сказала...

— Розумію, Ігорю...

— Ні, не розумієш! Ти приїдеш ВЖЕ, як моя дружина, а я виїду сьогодні звідси, як твій чоловік. Ми одружуємо­ся вже, зараз, у цій хвилині!..

— Зараз?! — кинулася вона і затріпотала, мов пташ­ка в жмені. — Зараз — ні, Ігорю!..

— Марусю, зараз! — твердо промовив Ігор, хоч голос його зривався. — Зараз! Закинь боязку думку і зроби бо­жевільний вчинок! Божевільний, Марусю!.. У божевіллі є розкіш, якої ніколи не дасть тверезість... Божеволій, моя кохана, бо і я божевільний зараз!..

Звичайно, вона пробувала опертися, але хіба ж не опи­ралася й тоді, перед першим поцілунком?..

В хаті п'янко пахли сушені яблука, царювала інтимна, багатозначна тиша, а по кутках притаїлися чарівні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини забриніти повним голосом на бажання нового покоління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ігор прокинувся аж перед вечором, голодний, як вовк,, але бадьорий, радісний і відпочилий. Відразу пригадав со­бі все, солодко протягнувся і покликав:

— Жінко моя, а де ти там?!

Тиша.

— Марусю!

Тиша.

Одягаючись, став на порозі до їдальні 'і, перше, що зустрів, — був повний докору й суму погляд іконки. Він по­спішив відвернутися від неї й виглянув крізь вікно в садок. Там побачив Марусю. Сиділа аж у самому кінці стежки на лавочці під ясьминовим корчем, задумана і прибита.

Щулячись від неприємного передчуття, він поспішив до дівчини. Те, що вона не підвела голови і навіть не подиви­лася на нього, ще більше вразило його і насторожило. Уже передчував прикру розмову і наперед угадував її зміст.

Сів поруч Марусі, закурив цигарку і, мружачись від диму, кинув на дівчину скісним поглядом. Мала почерво­нілі, заплакані очі, підпухлі уста і набрякле бліде обличчя — перла, що ще недавно світилася знутра яскравим вогни­ком безумства, тепер звапніла, вмерла і виглядала зовсім непривабливо. А йому з'явилася в очах Зоя по їхньому першому зближенні — щаслива, розпромінена і вдячна...

— Так!.. — з досадою вирвалося в Ігоря. — І можна спитати, чого ти плачеш?

Маруся не відповіла, а натомість нові сльози побігли по її щоках.

"Починається родинне щастя!" — подумав Ігор, відчу­ваючи, що його огортає несмак і злість.

— Марусю, — сказав різко і з, притиском, — я хочу з тобою умовитися раз і на все життя, щоб ти ніколи не мовчала, коли я тебе щось питаю! Не зношу того! Можеш докоряти, можеш сваритися, чи дорікати, але не мовчи! Отже, ще раз питаю: чого плачеш?

— Плачу, бо мені жаль, — скоряючись твердому його тонові, присилувала себе відповісти. — Я ніколи не пові­рила б, що можу так впасти...

— Ой, прошу тебе, не вживай цих затасканих термі­нів! — заткнув вуха Ігор. — "Впасти"!.. Кожна жінка му­сить впасти, одружуючись... — додав цинічно.

— Ігорю, твій дотеп дуже вульгарний...

— Ти сама винна, викликаючи мене на одвертість. Але я перепрошую, Марусю... — взяв її за руку і поцілував у долоню. — Пробач... Тільки ніколи не вживай слів з обтрі­паного лексикону середньовіччя.

Вона трохи заспокоїлася і почала вже без сліз:

— Все-таки не повинно воно було так статися. Для тата це буде тяжкий удар.

Він стиснув її руку міцніше, щоб підкреслити важли­вість своїх слів.

— По-перше, Марусю, є певні речі, на які ти мусиш мати свій власний погляд. Мене все розхолоджувала до тебе ота психічна залежність від оточення. Я дуже похва­ляю в тобі твою приязнь і пошану до тата, сам його ша­ную, але, — підкреслюю ще раз, — є певні речі, до яких тато мусить зректися права втручання! Минули ті часи, коли драконська традиція з батьківською і громадською контролею веліла замикати молодих у коморі, ставити під дверима на варті дружбів і потім виносити на показ ціло­го села найінтимніші докази "невинности", або "винности" молодої. Тепер уже того нема! Але чи тебе не разили хоч би й на весіллі того самого Василя оті масні дотепи, під­моргування, підшептування і побажання, від яких Надій­ка весь час пекла таких раків, що їй аж сльози на очі ви­ступали? І ти б також того хотіла?

— Ні, ні! — запротестувала Маруся, обливаючись га­рячим рум'янцем. — Я б того не хотіла. Але... Але все ж тато повинен був знати.

— Що знати? Марусю, подумай над тим, що кажеш? ЩО ПОВИНЕН БУВ ТАТО ЗНАТИ?!

— Ах, ти не про це!.. — зніяковівши до решти, спус­тила голову Маруся. — Але, коли б твоя мама жила, чи й їй не було б жаль, коли б ти одружився, не повідомивши її наперед? Не було б їй прикро?

— Може. Але вона не вимагала б від мене робити те, що мені ще прикріше.

— Чи ж тобі було б справді так прикро, коли б вона хотіла тебе поблагословити на нове життя?

— Мені було б прикро дурити її, схиляючи голову під благословенство, в силу якого я не вірю.

— Чи ж раз уже так не було?

— Було, але не забувай, що моя мама лежала тоді на смертельній постелі, і твій докір, Марусю, дуже нетак­товний...

— Хіба ж це докір? Навпаки, я вважаю, що бувають випадки, коли треба жертвувати своїми засадами для спо­кою ближніх.

— Бувають, але в даному випадку воно зовсім не ко­нечно. Я не є ошустом, Марусю, я є порядною і принциповою людиною. Коли б був ошустом, то без вагання заграв би комедію і з благословенством, і з присягою, і з попом. Що це ошустові шкодить?

Вона вже мовчала, бо, розбита його аргументами, не знала що відповісти. А він, осмілений і підбадьорений, при­сунувся ближче, обнімаючи її за плечі.

— Слухай, Марусино, чи ж то вже справді так важко, яку форму має прибрати шлюб? Чи ж не має права кожна людина почати своє подружнє життя так, як вона хоче? Чи ж то справді приємно робити з найінтимнішого кроку прилюдне видовище? Кому приємно — хай собі робить, я не протестую. Але мені було б неприємно, тим більше не­приємно перед батьками. Все ж таки, це дуже делікатна річ... І, зрештою, чи ти не була сьогодні щасливою?

Маруся спалахнула, порожевіла й засвітилася, вже са­мим своїм виглядом даючи промовисту відповідь. Але він не вдоволився.

— Скажи, чи не була ти щасливою? — наполягав, си­ломіць підводячи її обличчя.

— Не дивись так, — вишептала в солодкій муці. — Я шалію...

— Шалій! Я хочу, щоб ти шаліла! Я хочу сам шаліти, бо справжнє щастя неодмінно йде в парі з шалом!.. — вхо­пив її в обійми і безтямно припав до її уст.

— Ігорю, — вирвалася вона, — ти справді збожеволів!.. Довкола ж сусіди!..

— Яке діло сусідам до того, що діється між чоловіком і жінкою?! — вигукнув зухвало, підхопив її на руки і поніс до хати, скорений інстинктом диких предків, що переможно колись верталися до своїх печер з перекинутими через плечі тілами непритомних бранок... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

П'яні й знесилені коханням, але щасливі й примирені, прощалися по півночі. Умовилися, що обидвоє напишуть до Григорія Степановича, але Маруся, не чекаючи відпо­віді від батька, спакує свої речі і чекатиме телеграми дід Іго­ря. Якщо б йому вдалося вирватися ще на день — він приїде по неї, якщо ні — Маруся мала їхати сама. їхати просто до Ігоря, бо ж вони були подружжям.

* * *

Вернувся Ігор до праці цілком зміненою людиною, йото енергія подвоїлася, зникли неспокій і туга, він став солідним, як і належить бути жонатому, а особливо його тішило те, що мешкання вже звільнилося і він може взя­тися за влаштування свого власного родинного гнізда. Де­що з устаткування купив, дещо позичив до часу, поки приїдуть меблі в багажі, що його мала надати Маруся, роз­добув палива, з яким було так важко, придбав навіть кіль­ка вазонків — взагалі почував себе господарем і майбут­нім головою родини. Лишалося ще поговорити в дирек­тором відносно другої відпустки, і він чекав лишень від­повідного моменту, бо сам бачив, що така відпустка бу­ла б дуже не на руку. Аж тут прийшов лист від Марусі:

"Ігорю, дорогий!

Будеш вражений тим, що я напишу, але, прошу Тебе, не так зрозуміти мене, як відчути. Я знаю, що Ти знайдеш багато розумних аргументів, проти яких мій мозок буде безсилим, але всі твої аргументи будуть рівно ж безсилі проти моїх почувань, проти МОЇХ ПЕРЕКОНАНЬ, які ви­ходять не з голови, а з душі.

Ледве Ти вийшов з хати, Ігорю, як всі події з'явилися переді мною в іншому світлі — і мене напала розпука, ме­не напав жах, а в темноті почали з'являтися кошмари. То була моторошна ніч, Ігорю, і я зрозуміла, що мої передчут­тя мене не обдурили. Пам'ятаєш, я Тобі казала, що перед­чуваю якусь небезпеку від Тебе, що Твої слова мені вида­валися підшептами нечистого, що Ти колись привидівся мені вітром, який гнав перекотиполе по замерзлому грудді, а тим перекотиполем була я... І решту ночі, навіть при світ­лі, Ти ввижався мені страшним. Я не хочу писати подро­биць, знаючи, що вони були б для Тебе образливі, але прав­ди скрити не можу.

Другу ніч я вже боялася лишитися сама в хаті і пішла до Сірків. Ти знаєш, що у них своє горе зі Стешкою... Я не хотіла нічого казати, але, коли побачила хресну матір, не витримала й розказала їй все. Може саме тому й розказала, що хресна має це саме нещастя в родині. А мені потрібно було перед кимсь висповідатися, бо свідомість зробленого гріха мене розторощувала[52].

Я знаю, Ти обуришся, Ігорю, я припускаю навіть, що Ти можеш зректися мене після цього, але мені стало легше.