Проти переконань

По двох з половиною тижнях напруженої праці, життя в чужому середовищі, безсонній ночі у тряському поїзді й новому трясінню, в об­дертому фіакрі по закуреній серпневій дорозі, прохолода й тиша, що царювали там, за невеличкими віконцями, прислоненими знадвору зубленими шатами зелені видавалися правдивим раєм.

Скорим кроком перейшов подвір'я, натиснув на зна­йому клямку і опинився у півприсмерку сіней, його при­вітав здавлений крик радости й несподіванки, вслід за яким шию обняли ніжні дівочі руки, а до грудей з плачем при­пала чорнява голівка, яка і в півтемноті блищала ясним переділом.

— От маєш! — спробував пожартувати він, цілуючи волосся й вогкі очі дівчини. — То ти плачеш на привітання?

— Тато... Тато... — схлипувала цілком по-дитячому Маруся. — Ти одержав мого листа?

— Одержав, Марусю, одержав, і тому приїхав, — від­повів, ведучи дівчину в хату. — Воно, звичайно, прикра справа, але для тата це ще й краще. З серцем у нього давно не все в порядку, а горілка могла довести його до згуби. Та тепер йому підлікують і серце, і нерви, а, головне, не дадуть пити. Він сам був уже безсилий покинути горілку, але в санаторії її не дістане. За два місяці він відвикне від налогу — і все буде добре. Побачиш. Не плач...

Вона вже не плакала. Вона слухала його жадібно і ві­рила, бо хотіла вірити. Вона також тепер думала, що для батька сталося найкраще з того, що могло статися. І так самісінько, як робила це для батька, приготувала йому во­ду до миття, подала чистий рушник і мило, а сама заходи­лася лагодити снідання. А він напружено стежив за кож­ним її рухом, ледве стримуючи в собі все зростаюче хвилювання.

Щоб вгамувати себе, вийшов надвір, витягнув кілька відер води з криниці, наносив у діжку, налив качкам і ку­рям у корито, нарубав дров і увійшов до хати лишень тоді, коли Маруся покликала його снідати.

Та ледве переступив поріг, як його знову обвіяв дух прохолоди й тиші, напоєний п'янким ароматом сушених яблук, дух спокою й затишного родинного гнізда. Але ця прохолода сьогодні підпалювала кров у жилах, спокій обзивався дзвоном напруження у нервах, а тиша й привіт­ність нагадували про те, що вони тільки самі в хаті, сто­рожко береженій від решти світу двома кремезними гру­шами, що стояли перед ґанком.

За сніданням його неспокій так зріс, що він майже нічого не міг їсти, і, не вспіла Маруся зібрати зі столу, як він піймав її і притиснув до себе.

— Слухай, моя Марусино, — почав схвильовано, — я приїхав для того, щоб одружитися з тобою. Підеш за мене, чи піднесеш мені гарбуза?

Вона щасливо засміялася і сховала обличчя у нього на грудях.

— Не маю гарбузів — посохли... — відповіла вкрай сконфужено.

— Марусю, я питаю, так би мовити, зовсім офіційно.

— Ніби ти не знаєш і без питань?

— Отже, згода? Ну, то поцілуй мене, але міцно!.. Так... Дякую тобі, кохана! Бо я вже, бачиш, трохи боявся: ска­зав директорові, що їду до дружини, а ти могла відмовити. Хочу, щоб на новому місці ми були вже подружжям.

Говорив уриваним і охриплим голосом, намагаючись заглянути їй в очі, а вона, далека від розуміння його хви­лювання, зажурено схилила голову.

— Звичайно, так ліпше, — згодилася задумливо. — Але тата нема...

— От про це я й хочу з тобою говорити! — підхопив Ігор, і хвилювання його відразу уляглося. — Бачиш, воно краще, що тата нема, бо відпадають всякі неприємні усклад­нення. Тато зараз зажадає церемонії з якимсь благословенством, перстенями, присягами і всякими такими інши­ми речами. А воно мені все смішне, образливе й огидне.

— Ігорю!.. — здригнулася Маруся й ступила крок узад, розплющивши широко перелякані очі.

Він сподівався цього, а тому повів наступ з подвій­ною енергією:

— Не лякайся, Марусю, і вислухай мене уважно... Я б дуже не хотів огірчувати тата, але шлюб, остаточно, є. на­шою справою, а не татовою, і ми маємо робити так, як нам подобається. Тепер у мене до тебе одне, може й зайве, але остаточне і неминуче питання: скажи, чи ти ще віриш у Бога?

З виразом глибокого жалю Маруся заперечила рухом голови. Він уважав за доцільне не помітити того жалю і продовжував:

— Ні? Ну, то тоді подумай, чи ж буде чесно з твого боку дурити тата, вдаючи, що ти віриш у силу того чаклу­вання, яке він збирається над нами чинити? Чи це не буде насмішкою над його глибокою вірою? Я, принаймні, на це ніяк не міг би зважитися не лишень тому, що не вірю, а й тому, що надто шаную тата. Я б почував себе негідником, отак його обдуривши.

З її очей, з виразу її обличчя вичитав, що вона вже за­хитана і збита з глузду, і знову подвоїв своє завзяття.

— Крім того, Марусю, — продовжував, не даючи дів­чині отямитися, — я ніколи не присягав би і не дав би на­віть слова на "досмертне кохання", ані не прийняв би їх від тебе. Досмертної любови ніхто не може присягати, бо це не лежить у силах людини. Я зараз люблю тебе, ти любиш мене, і наша любов є настільки глибока, що ми зва­жуємося зв'язати наші долі. Я роблю особливий наголос на цьому моменті, бо уважаю людей, які сходяться, не ма­ючи твердих підстав для свого співжиття, розпусними, без­відповідальними, звироднілими. Однак, може статися, що я розлюблю тебе, або ти розлюбиш мене. Дивімся тверезо на речі, Марусю, бо життя — це не іграшка. Для тебе на­віть є більша небезпека, оскільки ти молодша від мене майже на десять років.

— Ігорю!.. — запротестувала вона.

Але він не дав скінчити:

— Чекай, дівчино, чекай!.. Я ж не кажу, що так мусить бути, але може. Хай буде можливість одного шансу проти тисячі, але ти того не можеш заперечити і не можеш не прийняти під увагу. Досмертної любови не можна прися­гати поважно і тверезо. Це — абсурд, це — злочин, це, ко­ли хочеш, — неповага до присяги і для кохання. Можна присягати досмертне співжиття — то вже інша річ. Але, знову, подумай, яке ярмо закладає собі людина на шию, даючи таку присягу! Та ж уже від самої свідомости, що за­кріпачуєш себе присягою на ціле життя, кохання може вмерти! Ні, Марусю, ні! Я можу тобі присягнути, що кохаю тебе безмежно, що хочу одружитися з тобою чесно, що бажаю втримати наше кохання до смерти, але ніколи не присягну тобі, як то хоче тато, на вічну любов і на вічне співжиття. Більше того, я присягаю тобі, що з хвилиною, коли ти мене розлюбиш, я не дозволю тобі ані хвилини каратися в ролі моєї дружини! Я дам тобі повну волю — зробити, що схочеш. І, коли хочеш знати правду, то кохан­ня саме там довше тримається, де його не ґвалтують і штучно не продовжують, де на нього не накладають ярма і не заковують у ланцюги. А я хочу кохати тебе і бути тобою коханим до смерти! Чи ти розумієш мене, Марусю? — взяв її обидві руки і стиснув до болю.

Маруся прихилилася до нього, приложила свою щоку до його щоки і, ласкаючись, заговорила мрійно:

— Я розумію одне, Ігорю: що ти — виключна людина. Ти маєш такі відважні погляди, що я боюся їх, але запере­чити не можу. Ти — геній, Ігорю!..

— Моя ти дівчинко мила! — засміявся, цілуючи її. — Я не геній, а просто думаюча людина, і погляди мої не такі вже відважні — тільки логічні. А, зрештою, кому-кому, а тобі, здається, відваги позичати не треба: як то було з Комісаровим?... — і він розсміявся вдруге.

Але Маруся чомусь не поділяла його веселости. Випручалася від нього і відійшла до вікна.

— Знаєш, — обізвалася, — що вчинок часом потребує меншої відваги, ніж думка. Я, наприклад, можу інколи зро­бити щось зовсім божевільне, але думка у мене все боязка І здебільша тримається второваних доріг... Лишім цю роз­мову — вона мене лякає...

А він сміявся й далі особливим багатозначним сміхом і бентежив ним дівчину до краю.

— О, мій коханий боягузику! — вигукнув, опинив­шись біля Марусі й обіймаючи її з новою силою. — Гаразд, не будемо говорити про "страшні речі" — будемо говорити про веселі: про наш шлюб.

— Він не буде веселим, Ігорю, — з нотами глибокого жалю сказала вона. — Тато буде дуже вражений, і тому мені сумно...

— Порадимо і на це, Марусю. Ось напишемо до тата, що постановили одружитися, попросимо його благословенства на віддаль — і все. Вияснимо йому, що нам незруч­но відкладати справу на два місяці, поки він повернеться з лікування, і що ти також не можеш тут чекати його при­їзду, бо мусиш за десять днів приступити до роботи. Він там може трохи й погнівається, але до кінця лікування по­добріє, приїде до нас у гості — і все забудеться. Побачиш...

Вона зідхнула, висловлюючи тим свою згоду, хоч і в'ялу.

— Далі, — спішив Ігор, використовуючи її згідливість, і підійшов до головного, — лишається ще ЗАГС. Мене ну­дить від самої згадки про нього, але, остаточно, не заперечую, що й ту формальність треба буде відбути з огляду на дітей. Але не тепер, Марусю...

Маруся знову злякано подалась назад:

— Як?! Ти хочеш і без ЗАГСу?!

— Без ЗАГСу, Марусю! — промовив якнайтвердше і навіть ногою притупнув. — Хочу, щоб ти показала мені повне довір'я.

— Ігорю, — підвела до нього з благанням очі, — цьо­го я не можу! Хочеш мого довір'я? Але і ти мусиш дока­зати, що віриш мені: я вважаю тебе порядною людиною і не маю сумніву, що ти і без ЗАГСу будеш вірним чолові­ком. Але так я не можу. Не можу!

Кажучи правду, він аж так ворожо проти формальної реєстрації подружжя настроєний не був, і йому також по­сміхалася думка, щоб Маруся стала називатися Березовською. Але він побоювався зустрічі з Кларою Абрамівною, а знову ж не хотів починати життя на новому місці з сен­сації. Казав же директорові, що їде до жінки, і тут раптом — маєш тобі! — улаштовує весілля. В містечку це буде ці­лою подією. Остаточно, можна було б зареєструватися сьогодні ж тут, і Клара Абрамівна нічого особливого йому не зробила б. Але тоді він уже мусів бігти, шукати свідків, клопотати голову гостиною і сидіти з гістьми до вечора, чого йому зовсім не бажалося, ані не входило в його плани. Він мав уночі від'їхати назад, то ж дорожив кожною хвилиною, подарованою таким вдалим випадком. Ну, і, накінець, хотів поставити на своєму.

Тому заговорив знову палко, благально, переконливо. Наводив десятки всяких аргументів, чому саме не треба того ЗАГСу, а найважчий з них був такий:

— Марусю, я розпишуся з тобою, але тільки в той день, коли ми з тобою посваримося. Ще в гніві можу піти до якоїсь там Клари Абрамівни, але тепер — ні! Тепер я так кохаю тебе, моя єдина, так обожествляю, що вважав би за блюзнірство, коли б та огидна тварюка захотіла по­цілувати твого черевика! Вона не сміє бути вступом у наше чисте кохання! Ніхто не сміє вмішуватися в нього! Воно — для нас! Воно святе, Марусю!..