Проти переконань

Взяв у ру­ки обидві пари — червоні жіночі й зелені чоловічі — й ди­вився на них, як на щось значно-значно більше, ніж зви­чайне взуття. Дійсно, тепер таких ніхто не носив, а молод­ше покоління навіть не знало, як виглядали оспівані в по­езії і прозі чоботи-сап'янці. Вони, як і козацькі жупани, як і кораблики, що прикрашали колись горді жіночі голів­ки, як і давня слава козацького народу, відходили в ми­нуле. І що ж кращого й розумнішого міг лишити по собі скромний швець у пам'ятку для своїх нащадків, як не оцей витвір своїх працьовитих рук? Чи тільки рук? Чи не вклав він у свою працю й своє серце, свою нездійснену мрію?

Ігор обернув чоботи підошвами догори й машиналь­но перехопив якийсь предмет, що висунувся з халяв. Гля­нув і мало не вибухнув плачем: три пари малесеньких че­ревичків з того ж узорчатого сап'яну.

Цього вже було забагато на його нерви, і він, щоб стримати себе, відвернувся, підійшов до вікна і спробу­вав закурити. Але сльози набігали в очі, в горлі щось на­брякло, а руки трусилися, аж скакали. Не витримав. Ки­нув цигарку, вхопив Григорія Степановича в обійми й міцно пригорнув до себе. І від цього якось відразу заспо­коївся.

— Батьку, — сказав виразно, — батьку... У мене не­ма людини, яку б я більше шанував, якій би я був більше зобов'язаний і яка була мені рідніша від вас. І навіть ко­ли б доля не судила мені назвати Марусю своєю дружи­ною, то вас я все уважатиму батьком, а Марусю — сес­трою. Я даю вам слово моєї чести, я вам присягаю на па­м'ять моєї матері, що ніколи-ніколи не забуду того добра, яке і ви і Маруся для мене зробили! А, поки що, прошу у вас дозволу — вважати Марусю моєю нареченою.

— Боже вас благослови!.. І я дякую, сину, і я... — поплескав його по плечах Кобзаренко. — Ти — чесна ди­тина. Вірю тобі. А, оженившись з Марусею, не пожалуєш, бо вона — добра душа, буде тобі вірною дружиною, дбай­ливою господинею і люб'ячою мамою дітям.

— Знаю, батьку. Я люблю Марусю...

— Люби. Люби її, сину, так, як я люблю: як свою ду­шу — і будете щасливі...

... А другого дня Березовський одержав повідомлен­ня, що його призначається на посаду завідувача педаго­гічної частини в тій самій школі, де він мав працювати, як звичайний учитель. Вістка, безперечно, була приєм­ною, але вимагала його негайного приїзду.

Маруся поставилася до цієї звістки без особливої радости, але й без помітного жалю. Зате Кобзаренко, може й сам того не помічаючи, поводився так, ніби прощався з Ігорем на все життя: радив подбати про те, щоб не втратити права власности на хату, говорив про конечність ремонту, про зміну старих дерев у садку новими щепами і все повторював:

— Бо таки нема кращого, як своя хата. Оте мандрів­не життя з людини цигана робить, а на одному місці й ка­мінь обростає...

Ігор старався всіма силами відвернути думки Григо­рія Степановича від цього почуття приречености, але сам десь інстинктом своїм відчував наближення чогось немину­чого й сумного.

* * *

Приїхавши на посаду, відразу пірнув з головою в на­вал роботи. Треба було погодити учителів у розподілі годин, складати план й розклад годин, зайнятися підготов­кою повторних осінніх іспитів, перевірити стан бібліоте­ки й кабінетів, взявши на себе й частину обов'язків, ди­ректора, який, як і кожний партієць, не дуже то уділявся роботі. Недосвідчений і необізнаний зі справами, Березовський на кожному кроці зустрічав усякі труднощі, але поволі втягнувся і прибирав справу за справою у свої руки.

Але, помимо переобтяженосте працею, гостро відчу­вав свою самотність. Давалася вона йому взнаки і тоді, коли сидів за роботою в розігрітому сонцем порожньому шкільному будинку, і тоді, коли заходив до нехлюйної, убогої районної їдальні, що годувала своїх клієнтів яки­мись помиями і стало несвіжим м'ясом, І тоді, коли, скінчивши пізно увечері роботу приходив до своєї кавалер­ської кімнати, тимчасово найнятої при одній жидівській родині. Кімнатка, правда, була чистенька, господиня — привітна й охайна, але оті типово-жидівські меблі й ку­па галасливої дітвори впливали на його нерви.

Випивши склянку чаю з тонесенькою скибочкою бі­лого хліба, економно намащеного повидлом з чорних слив (господиня погодилася давати йому чай ранком і увечері), Ігор пробував читати, або переглядати газети, але його увагу мимовільно приковувала до себе то пуза­та, чорна комода, то бляшане ліжко з намальованими на ньому краєвидами в яскраво-синіх, зелених і вже почор­нілих жовтих фарбах, то побільшені фотографії борода­тих і пейсатих родичів, чи пухких меланхолійних роди­чок господині, що пильно й терпеливо дивилися на ньо­го зі стін, мов би кажучи: "Ну й ну, коли ж то ти вже заберешся звідси?.."

Він і сам рад би був якнайскоріше втекти з цього чу­жого світу, але мусів чекати на якесь мешкання, що мало звільнитися за пару тижнів. А, поки що, повинен був тер­піти.

Поки що? Скільки ж часу, властиво, те "поки що" бу­де тривати? Ну, перейде до окремого мешкання і зали­шиться навіть без того чаю, який йому тепер давала гос­подиня. Сам буде змушений собі його варити. Ну, навіть приїде Маруся — і що з того? Тут не те, що вдома. Тут доведеться критися зі своїми почуваннями, щоб не бути пікантною атракцією для спостережливих і цікавих учнів, як рівно ж і для учителів. Особливо тепер йому, як зав­педові, доведеться оглядатися на кожний крок, бо ж він на становищі, на виду у всіх! Ні одна їхня зустріч, ні одна розмова не укриється в маленькому світі нудьгуючого і ласого на новини містечка, тим більше ще у вужчому шкільному світі!..

Ігоря огортала досада: до дідька лисого, як це він раніше над тим не подумав?! Чи ж не ліпше було б, ко­ли б вони приїхали, як подружжя? Тоді не було б клопо­тів з чаєм, не було б потреби ходити до тієї задрипаної їдальні, що стояла на глинистому горбі, обіллятому по­миями і закиданому сміттям, не було б і шепотів поза плечима, багатозначних натяків і недискретних поглядів.

Так, найкраще одружитися! Однаково ж рішився на це, то навіщо відкладати?

Але...

Гм, "одружитися"...

"Одружитися" — це значить відбути всю церемонію з благословенством і потім піти до Клари Абрамівни, а цього він не міг, нізащо! Дана в присутності розчулення обіцянка Григорієві Степановичу муляла тепер його сум­ління, як застрягла в горлі кістка: навіщо було таке дур­не обіцяти? Адже воно наповнює почуттям гострого про­тесту все його нутро, воно йде впоперек його засад, впоперек його переконань! Хіба, нічого не кажучи, при­везти сюди Марусю просто до свого нового мешкання і сказати їй: "Ти моя жінка"?.. Це і непевне (Маруся і його може почастувати калошею) і просто нечесно. Вигля­дало б на якесь "викрадання з сералю"[50], попросту сказав­ши, звідництво в розумінні Кобзаренка.

Як би це все розв'язати?..

Та розв'язка не приходила, а неспокій і туга росли. З одного боку оце кавалерське життя, від якого він в знач­ній мірі вже відвик, завдяки щоденним відвідинам Кобзаренків, а з другого несподівана дурна перешкода до щас­тя, розпалювали їх щодень більше. Він ходив, запамо­рочений настирливою думкою, жадібно читав Марусині лис­ти, пестив її і цілував у думках, але й далі нічого рішучого написати не міг. Бо й що мав би писати? Коли б не Григо­рій Степанович, Марусю можна було б переконати. Але вона зараз же "побіжить на пораду". Дурненьке, наївне дівча!.. Дурненьке, але безконечно миле й дороге!..

І хто зна, чим би воно все скінчилося, коли б одного разу не прийшов лист від спричинниці його туги й неспо­кою. Лист дуже сумний і тривожний. Дівчина писала таке:

"Ігорю, дорогий:

Сталося нещастя: тата забрали до санаторії. Сам зна­єш, скільки разів я просила його не пити, — не слухав. У середу вернувся, пізно й ледве увійшов до хати. Але не хотів лягати, сварився зі мною і вперше в житті нагово­рив образливих речей. Потім ще пив у хаті, а нарешті вир­вався у мене з рук і втік. Його знайшли непритомним на вулиці й забрали до "витверезвлювача". Та йому було так погано, що вже ранком кликали лікаря, а той наказав негайно перевезти до лікарні. Три дні становище було критичне, бо серце відмовлялося працювати. А в неділю мені сказали, що тато потребує санаторного режиму най­менше на місяць, а то й два. Крім серця, він має цілком виснажену нервову систему і ще якісь недуги. Я заплатила санаторію за два місяці, й оце сьогодні тата повезли під наглядом одного санітара. Хотіла й я їхати, але тато не дозволив. Він іще досі не цілком притомний, а, коли по­бачив мене, почав так кидатися, що його мусіло тримати четверо людей. Як мені важко, Ігорю!.. Лікарі, правда, ручать, що за два місяці тато повернеться цілком здоровим, що йому потрібно тільки покинути пити, курити і працю­вати. Вірю, що це правда, але все ж не можу знайти собі місця. Хоч би ж ти був біля мене!.. Ти все вмієш розважити і заспокоїти.

Вибач, що пишу мало, але, сам розумієш, що в таких випадках важко писати.

Цілую Тебе.

Маруся".

Ігор справді любив Григорія Степановича й вістка йо­го вразила, але при тому всьому не міг в даному момен­ті стримати в собі почуття радости від свідомости, що роз­в'язка прийшла сама собою.

Поговорив з директором, повідомив його, що сталося нещастя з тестем і попросив на день відпустки.

— Ти, хіба, жонатий? — здивувався директор.

— Жонатий, — спокійно підтвердив Ігор. — Учитель­ка Марія Кобзаренко, що має працювати з другою класою, і є моя дружина.

— Мгм... А я й не знав... Ну, добре, їдь. Я вже сам по­відомлю інспектуру наросвіти. На один день пускаю тебе на власну відповідальність.

Звичайно, та половина ночі, що її Березовський стра­тив на подорож, і сама дорога були настільки довгими, що він успів і надуматися, і нахвилюватися, і натужитися подостатком, а про сон забув зовсім. Ледве-ледве дочекав­ся світанку, який мав стояти близько цієї нудної й неспо­кійної заразом дороги.

Але ось і знайома станція, ось і площа, де стоїть кілька допотопних фіакрів, запряжених не менш допотопними шкапами, і галасливі, обшарпані фірмани[51], які й тепер, заг­нані зі своїми "засобами виробництва" в артіль "Червоної Зірки", не стратили звички кричати, дертися за кожного пасажира і вимагати "на чай".

Від старої, захованої в глибині двору за двома кре­мезними грушами хатини на Березовського війнуло спо­коєм і затишком родинного гнізда.