Це означало. що в місті, яке нараховувало 28.000 населення, від початку року по червень було заарештовано 1789 чоловік!..
Почалася докладна ревізія, огляд бібліотеки, конфіскація різних паперів, листів і фотографій. Процедура триває до півночі. По скінченні її міліціонери починають складати акт ревізії, І саме в той момент, коли я маю підписати, що ревізія пройшла в повному порядку, пригадую собі, що свідок-двірник чомусь останній затримався в спальні, де на бюрку лежав годинник Олександра. Вискакую туди і дивлюся — годинника нема!
— Громадяни міліціонери, — заявляю вернувшись, — у мене пропав годинник!
Обоє представників підскакують на своїх місцях, і йдуть за мною: дійсно, годинник щез.
— Якщо ви це зробили навмисне, щоб скомпрометувати нас, — каже один з них, — то можете бути приготовані до дуже прикрих наслідків свого вчинку...
Перелякана до регати свекруха шарпає мене за руку:
— Лиши це! Хай пропадає! Підписуй акта, щоб це вже скінчилося!..
— Ні — заявляє міліціонер. — Годинник мусить бути знайдений! Я ж сам бачив його на столі. Ми не вийдемо звідси, поки не вияснимо справи!..
Ревізія починається наново. А я собі за той час пригадую, що обоє свідки є стало присутні на ревізіях у всіх заарештованих працівників інституту. І по всіх ревізіях родини ув'язнених відкривали якісь крадіжки, яких не помічали в моменті ревізій. Говорили також, що ця пара має між собою якісь інтимні стосунки...
Три години найдокладніших шукань залишилися безплідними: годинник ніби провалився крізь землю. Нарешті старший з міліціонерів заявляє, що треба викликати відділ розшуку і перевести ревізію всіх присутніх. Тоді Мотря заявляє, що їй конечне треба вийти...
— Під час ревізії нікому невільно виходити! — заявляє міліціонер.
— Але я далі не можу! — стогне Мотря. — Зі мною зараз може статися скандал, бо я є взагалі хвора на шлунок!
Міліціонери розгублено переглядаються.
— То що ж з вами зробити?.. Ми — мужчини не можемо з вами в такому разі виходити, а господиня дому також не сміє цього робити...
— То нехай зі мною вийде старушка.
— Це є проти всяких правил... Але коли вам дійсно так необхідно — йдіть зі старушкою.
Жінки виходить і за деякий час вертаються.
— Кінчайте вже, товариші міліціонери! — просить наглядачка. — Скоро вже день!
Міліціонер виходить на коридор, гукає сусідів і висилає їх по агентів розшуку. Незабаром приходить сама начальниця розшуку — здоровенна енергійна баба в асисті[10] ще одного агента. Розпитавши докладно про справу і "для форми", як вона сказана, обшукавши нас всіх (при чому "представники влади" мусіли навіть роззувати чоботи), начальниця заявляє:
— Справа ясна! В спальні залишився Семен, отже, він годинника вкрав, а виходила надвір Мотря, отже, вона його винесла. Ну-ну! Не виправдуйтесь: ваші взаємини для мене давно не секрет! Ти! — звертається начальниця до свого асистента. — Забирай обох свідків і веди до арешту! А годинника ми зараз знайдемо! Хай мені тільки старушка покаже, куди вони ходили...
Дійсно, надворі, біля самого ґанку в корчах далій знаходиться годинник, загорнутий в носову хусточку наглядачки Мотрі.
Одначе, обох свідків через дві голини звільняють без жадної кари: крадіжка у "ворога народу" по законах совєтської сцраведливости не е, очевидно, злочином...
В СТАНОВИЩІ ЖІНКИ "ВОРОГА НАРОДУ"
На другий день, зустрічаючи знайомих, проходжу з байдуже піднятою головою. Знаю, що одні з них злорадно, а інші, навіть співчуваючи мені, будуть боятися вклонитися. Тому ліпше вдавати, що не бачу нікого...
А 22-го червня маю іспит!..
Звалившись на мене тяжким нещастям, арешт Олександра рівночасно наложив па мої плечі відповідальність за долю цілої родини. Умовини довколишнього життя були тверді і безжальні, і, щоб не заломатися під їхніми ударами, треба було їм протиставитись з таким самим твердим реалізмом. На сумних прикладах я бачила, які наслідки мало невміння панувати над собою. Жінки наших заарештованих професорів, попавши у владу відчаю, нагадували цілком божевільних. Мешкання їхні стояли розкриті навстіж, діти бігали без догляду, брудні, голодні, а нещасні матері ходили по всіх усюдах, даремно добиваючись, за що заарештовані їхні мужі...
Олена перепала при іспиті не через незнання матеріалу, а через те саме невміння запанувати над собою. Коли один з членів комісій кинув якесь ущипливе зауваження на адресу її чоловіка, бідна жінка розплакалася, розкричалася і заявила, що не бажає більше відповідати. Їй холодно порадили прийти до іспиту через рік, а тимчасом добре передумати своє відношення до чоловіка.
Другою, ще сумнішою жертвою, була асистентка хемії —донька старого професора К. Професор К. був удівцем і мав одну єдину доньку Евгенію, панну 28-30. Евгенія була невилічимо хвора на серце і з тої причини лишилася незамужньою. Батька і доньку лучила найніжніша приязнь двох істот, що живуть тільки одне для другого. Рідко коли можна було їх бачити окремо. Вони приходили до праці і відходили разом, разом проходжувались довгими коридорами в часи перерв, разом ходили на прогульки. Коли ж години їхньої праці розбігалися, то й тоді вони приходили разом аж до інститутських воріт і там прощалися. Евгенія поправляла дбайливо батькові краватку і комірець і щось тихенько йому говорила. Професор на прощання ніжно цілував її в чоло, і тоді вони розходились. Арешт батька був для Євгенії страшним ударом. Вона покинула працю, і щодня її знаходили по кілька разів на вулиці в непритомнім стані. Прийшовши до нам'яти Евгенія завжди бігла до НКВД. Дехто чув. як увірвавшись до дижурної[11] кімнати, вона кричала і домагалася звільнити її невинного батька, а натомість заарештувати її. По одному з таких днів Евгенія не вернулася додому, а на дверях мешкання з'явилася картка з сургучевою печаткою такого: "Увага!!! Мешкання знаходиться під охороною закону власности держави за порушення якого карається з усією строгістю совєтського правосуддя!"...
Для мене всі ці сумні приклади були доброю наукою, як не можна було поступати. Я не сміла ні розпачати, ні безвільно опускати рук: я мала на відповідальности стареньку свекруху! Я мусіла боротися за життя!..
Стиснувши голову руками і зціпивши зуби, вчу останні сторінки непроробленого матеріалу. За один день іспит!.. За один день іспит!..
Серце?
Я дам собі ним раду! Коли буде задуже докучати, візьму його в кулак і стисну міцно: ось так! І воно замовкне, спливаючи кров'ю...
Диплом — ось мета! Основне — не провалитися на іспиті, не дати сатисфакції компанії комсомольських і партійних посіпак, що зарані вже смакують видовищем мого горя і приниження, як було вже з Оленою!
Серце мусіло мовчати!!!
І коли наступає день іспиту, вбираюся якнайдокладніше, довго укладаю перед дзеркалом тремтячими руками волосся, підмальовую уста і — йду!
Іспитова зала наповнюється вщерть з нагоди такого цікавого видовища: жінка професора, заарештованого один день перед тим, складає іспит! Чи буде плакати? Мабуть буде! Буде плутатися у відповідях і матиме вигляд винуватий і благальний...
На саму думку про таку можливість стискаю кулаки і почуваю шалений наплив злобної впертости. Ні, так не буде! Та не буде...
Комісія є в повному складі з додатком директора, партійних представників і всієї професури. Наперед видно, що мені буде гаряче, бо кожний з присутніх вважатиме своїм священним обов'язком провалити "жінку ворога народу". Найсимпатичнішим з них є хіба сам професор іспиту — молодий жид, який не раз був гостем у нашому домі і що не побоявся на другий день катастрофи на очах всього людного інститутського подвір'я зупинити мене і висловити припущення, що чоловіка заарештували помилково і мусять незабаром звільнити.
Опинившись перед комісією, мобілізую всі свої сили і напинаюсь, мов натягнена струна, а мозок мій сверлує тривожна думка: "Тільки витримати взяту на себе ролю!.."
На витягнений білет відповідаю без надуми. Всі три питання знаю твердо і, сама собі дивуючись, чую як чітко і зв'язно звучить моя відповідь. Картка вичерпана бездоганно. Комісія починає шептатись, і по нараді, проти всяких правил, на мене починають сипатись з усіх боків найрізноманітніші питання, частина яких не має нічого спільного з іспитовим матеріалом. Я іронічно посміхаюся, але відповідаю так само спокійно і річево, без найменшого замішання і зупинки. Моя усмішка починає бентежити членів комісії, а тому, задаючи витання, вони уникають зустрічатися з моїм поглядом.
Це триває задовго, і професор, звертаючись до голови комісії, рішуче заявляє:
— Я вважаю, — досить!
Мене звільняють.
Кинувши холодне "до побачення", обертаюся і повільно виходжу зі залі. Сил мені стає тільки, щоб перейти подвір'я. Але коли вже опиняюся на безлюдній алеї парку, вибухаю істеричним плачем. Дороги вже по бачу, не стримую сліз і біжу, біжу, бо чую за собою чиїсь спішні кроки. Мене доганяє згаданий професор — жид і затримує за руку.
— Я знав, що ви будете плакати, і тому вийшов за вами... Але мушу вам сказати, що подивляю вас! Колись, коли непорозуміння з вашим чоловіком скінчиться, — а я переконаний, що це тільки непорозуміння, — мушу йому все розказати! Мушу йому поґратулювати, що має таку жінку! Ви нині склали подвійний іспит! Але іспит офіційний, хоч який блискучий він не був, є ніщо в порівнянні з іспитом характеру!!! Тримайтеся і надалі так! Я вертаюся, бо на мене чекають і знають, чому я вийшов. Буду мати неприємність, але я їх не боюся, а не міг стриматися, щоб вас не потішити. Ідіть додому і заспокойтеся. До побачення!
Сердечно стискую простягнену мені руку і в думках благословляю цю шляхетну людину, що в такий критичний момент одна з усіх знайшла для мене кілька потішаючих слів.
Як довідалася пізніше, цей професор мав дійсно неприємности за те, що настояв на своєму і виставив мені найвищу ноту, хоч, з міркувань політичних не повинен був того робити.
Не вдалося мене провалити і на останньому іспиті, хоч на мене завзялися поважно. Тільки ноти найвищої я вже не дістала, бо другий професор не був уже такий відважний.
Звичайно, помимо бажання мого мужа я не могла не ходити до НКВД дізнаватися про його долю.