Каміння під косою

— Думаєш злякаюся, собако шолудива?! Не хочеш приймати на роботу — не прий­май, а ображати не смій!

Прораб примружив сірі оченята і, не спускаючи колючого погляду з хлопця, витягнув з-за пазухи при­вішений на ремінці свисток і вже підніс його до губ. Але в ту хвилину сталося несподіване: отой самий па­рубок, за яким Андрій прийшов сюди, раптом ухопив прораба за лікоть і, не вважаючи на всі пручання обуреного авторитету, відвів його набік і прошептав йому на вухо кілька слів.

Прораб одразу зм'як, а його маленькі оченята на­повнились переляком.

— Н-да-а!.. — звернувся він до Андрія, намагаючись надати обличчю приязного виразу. — Панімаєш, пацанок, що ніззя! Такий мені приказ дали. Тут робота важка, можна сказать, хвізичеська, і тільки для совершеннолітніх. Можеш здоров'я підірвати — ніззя! Тобі б найлучче у дітдом. Там шамовка — во! — підніс угору великий палець. — Знову ж кривать із матрацом і одіялом, школи всякі і развлічєнія, і робить не нужно, тольки хіба легку яку роботу[11].

— Знаю, знаю! — в'їдливо підхопив Андрій. — Я ж із самого початку вам казав, що з дітдому прийшов.

Прораб трохи розгубився.

— І що — не подобалося тобі? Не було добре?

— Було добре, — якнайповажніше сказав Андрій. — Дай Боже, щоб вашим дітям до самого кінця життя так добре було і вам також!

Не чекав на відповідь і пішов геть.

Забамкав підвішений на стовбі кусник рейки, робіт­ники заворушилися і почали розповзатися на місця до роботи. Хлопець же, минувши двох вартових міліціо­нерів біля будки, опинився знову на вулиці. І тут його догнав задиханий парубок.

— Слухай, ти, як тебе там?.. — крикнув до Андрія. — Почекай!

Здивований, Андрій зупинився.

— Держи! — ледве стримуючи сміх, простягнув йому новий знайомий зеленого папірця. — Прораб звелів мені, щоб я тобі троячку[12] від нього передав.

— Мені?! — щиро здивувався хлопець, подаючись крок назад. — За що б то?

— Бо я сказав йому, що ти з банди Гвоздика Кра­почки, — вже не стримуючись, засміявся парубок.

— Кого? — не зрозумів Андрій.

— Ну, Гвоздика Крапочки. Не чув? Є тут такий головач над блатними. Кажуть, має банду в сто вурка­ганів. Минулого місяця одного з них міліція застре­лила, а двох посадила. Так вони щось із тиждень мілі­ціонерів різали навіть серед білого дня, а в міліцію писали, що різатимуть доти, доки тих двох не випу­стять. І випустили. З Гвоздиковою братвою жартів нема, тому прораб і злякався.

— Так це я з вуркаганів?! — підступив до співроз­мовника Андрій, і в його очах блиснули іскри, що не віщували нічого доброго. — Я?

— Або що?

— А то, що я, хоч і менший, можу тобі за це в мор­ду дати!

— Тю, дурний! — незлобливо вилаявся парубок. — Я ж тебе від певної загибелі врятував. Чи ти ж не бачив, що прораб свистка витягнув? То ж він міліцію хтів кликати. Прибігла б міліція — і пропав би ти, як булька на воді... Бери ж гроші, бо мені до роботи треба!

Андрій дивився з-під лоба на молодого робітника і мовчав.

— Скажи своєму прорабові, нехай він удавиться цими грішми! — бовкнув урешті.

— Не хочеш?

— Ні.

Парубок потер троячкою потилицю і тоді роз­реготався:

— Так це ж ти, той... перелякаєш його на смерть. Тепер думатиме, що будеш мститися.

— Хай думає.

— А справді це варта троячки: хай думає! — захоп­лено вигукнув парубок. — Хай, собака, потрясе штанами, хай подзвонить зубами! Буде він тепер власної тіні боя­тися. Зачепитися з братвою Гвоздика Крапочки — це ж певна смерть!.. Знаєш, пацанок, я тобі з власної кишені дві троячки дав би, коли б лишень мав. Але в кишенях свище. Ну, бувай!

Не перестаючи сміятися, парубок махнув зеленою трьохрублівкою і побіг назад.

Після цього випадку хлопець осмілів і затявся. Вже більше не шукав робітничих черг (а втім їх уже й не було), а питав усіх тих перехожих, які, на його думку, видавалися симпатичнішими і приступнішими. Та, на жаль, усе безуспішно. Найбільше було таких, які відповідали, що не знають. Інші радили шукати місця в дітдомі, а ще інші радили їхати на Донбас, або до Кривого Рогу в шахти. Там, казали, ще найлегше знайти роботу. А були й такі що відразу насуплювалися, сердито потискали плечима і починали вичи­тувати Андрієві проповіді: мовляв, для таких, як він, роботи нема. Влада недаром видала закон, щоби без посвідок не приписували і не приймали на роботу. Або вступай до колгоспу, або гинь. Містам потрібен хліб, а не робоча сила, місто також голодує.

При цих проповідях мало хто, правда, виявляв прихильність до влади, та все ж не один виявляв і во­рожість до селянства, обвинувачуючи йото в "саботу­ванні колгоспного будівництва".

— Коли б ви пішли до колгоспів, — сказав Андрієві з ненавистю один молодик, — то був би хліб і була б робота всім. А то і самі здихаєте і нам жити не даєте, гади!

Йому Андрій не стерпів.

— І що ти знаєш, дурню сопливий?! — напався він на співрозмовника, старшого на яких три роки. — Піди сам до колгоспу, та погни торба від зорі до зорі за двісті грамів ячменю на трудодень, тоді й дізнаєшся по чому лікоть кваші! Наші колгоспники перші почали пухнути з голоду. .

— Бо так працювали!

— Ну, то ти піди і попрацюй краще, то й заробиш... сорочку з-заду!..

Властиво, коли б хто його спитав, на що надіється, він би не знав, як відповісти. Адже мав очі й бачив, мав голову і думав, але вперто шукав неможливого. Вже менше питав, але, минаючи одну вулицю за дру­гою, завертав на будови, до майстерень, до. тартаків, до товарових складів і взагалі всюди, де могла знадоби­тися фізична сила. Та висліди були ті самі. В одному місці йому відмовляючи м'якше чи гостріше, в іншо­му — просто гнали в потилицю. А холод шпигав льодо­вими голками крізь лихеньку одежину, а голод в'ялив і висмоктував останні сили, а вид тисяч і тисяч голодуючих уперто підсував моторошну думку: "І ти ж такий, як вони! І ти ж — один із них!" Це було оче­видне, про це майже всі говорили Андрієві в очі, але хлопець уперто боронився: "Ні, я не такий! Я не голо­дуючий! Я не буду жебрати!" І справді, навіть не думав простягнути руки, не уявляв собі, як це можна зробити.

Не знав, скільки дороги зробив, але зробив її дуже багато, бо ноги почали підкошуватися. Щоб відпочити, Андрій урешті сів у перший найближчий трамвай і по­їхав. Не знав, куди їде, але йому було все одно. Радів, що в трамваї було місце і натруджені ноги могли спо­чити. Але приємність тривала менше, ніж пів години.

— Красноармєйская площадь! — крикнув кон­дуктор. — Схадіте![13]

Андрій зійшов і зараз же пожалував, що стратив гроші, які йому дав Савченко. Тут уже для нього справді не було чого шукати: довкола самі великі бу­динки, де напевно ніхто не потребував фізичних робіт­ників, та ще й без документів. Скло і камінь, холодні і тверді, як людські серця. Чи хлопцеві лишень так здавалося, чи й справді люди в середмісті були ще більше суворі й більше недоброзичливі, ніж у тих діль­ницях, де він шукав роботи. Може, й ні, але хлопець уже не важився виставляти себе на глум і питати будь-кого про роботу. Пішов навмання, вибираючи напрямок так, щоб вітер бодай не дув навпроти. Переконався, що сьогодні вже не знайде нічого і що треба буде вер­татися назад до Савченків. Савченко казав, "як стем­ніє".

І тут Андрій зупинився, вражений страшною пригадкою: та ж він навіть не поцікавився назвою вулиці, при якій була школа! Дурень! От уже справжній ду­рень! І що ж тепер робити?

Він безпомічно розглянувся довкола і побачив, що тут навіть голодуючих нема. І це його налякало ще більше. Хоч як не хтів себе зачисляти до того середо­вища, тепер відчув себе ще більше самотнім, коли опи­нився виключно серед таких, які напевне мали й документи, й роботу і приписку у подвірних книгах. Всі ті люди кудись поспішали і всі мали заклопотаний діло­вий вигляд. їм було байдуже до Андрія.

А він ішов. Ішов і йшов, з трудом переставляючи омертвілі ноги. Хоч би ж присісти — але не було де. А їсти так хтілося, так хтілося, що власні пучки гриз би! Ще ніколи не був такий голодний, як у ту хвилину.

Аж перед смерком вибився він урешті з того ка­мінного лабіринту площ, вулиць і високих домів й опи­нився знову в дрібно-міщанській дільниці, де побачив трагічні постаті голодуючих, і йому стало наче відрадніше: тут він уже не був таким самітним.

Проходячи якоюсь тихою вуличкою, побачив перед собою досить незвичну навіть на такі часи сцену: якийсь чоловік, перекинувши через плече два вели­чезних напханих лантухи, вів лівою рукою двоє ма­леньких дітей, а правою тримав за стан жінку, що спи­ралася, мов на милицю, на уламок дошки. З того ні­чого не виходило. Лантухи зсувалися на голови дітям, діти спотикалися і плакали, а жінка що не крок зой­кала і мало не падала. Не диво, отже, що Андрій, хоч і сам ішов поволі, наздогнав цю сумну групу і порівнявся з нею.

— Дядько Клим! — вигукнув здивовано, впізнавши односельчанина.

— Диви! — зчудувався і собі чоловік. — Якимів Андрій! Але ж бо ти й страшний став! Самі очі світяться.

Андрій подивився на Клима і відповів:

— Та й ви, мабуть, не кращі. А що це з тіткою Явдохою?

Явдоха, скориставши з того, обперлася об стіну спиною і намагалася брудною рукою стерти краплі рясното поту, що виступив їй на чолі.

— Та потоптали в черзі по "комерчеський хліб"[14], бодай їм добра не було! — закляв Клим, маючи на увазі не то тих, що потоптали жінку, не то тих, які призвели до черг і до "комерчеського хліба". — Помо­жи нам, Андрію, хоч на трамваю дійти.

Явдоха тимчасом, постогнуючи й скрикуючи, по­чала обсуватися по стіні і була б впала, коли б чоловік її не підтримав.

— Я не можу, Климцю! — дихала вона важко. — Не годна! Лиши мене тут, а їдь сам з дітьми.

— Не верзи кат-зна чого! — сердився і просив Клим. — Що ти без нас, а ми без тебе? Пропадемо всі. Ну ж бо, Явдоню, не впирайся. Я тебе в поїзді десь на лавицю висаджу — і лежатимеш собі.

— Вам би, дядьку, краще її до лікарні відвезти, — порадив Андрій.

— Були вже, — сердито відповів Клим. — Кажуть: "Нема місця. їдьте до своєї районової лікарні..." То по­можеш нам?

Андрій зукоса поглянув на великі лантухи і поду­мав собі, що він, охлялий з утоми й голоду, їх не піднесе.

— Вони легкі, — вгадав його думки чоловік.