Широка на яких 15 метрів, вона весело котила свої прозорі води, з'єднуючись з величавою Параною.
— Ну, і де ж той кабокльо живе? — спитав Данко, коли човен минув Маракаю.
— А от, треба пильно дивитися. Тут десь на березі є його садиба, і нас мають чекати...
Однак, минали хвилини за хвилинами, човен плив усе далі вниз, а на березі не було ніяких познак того, що тут існує якесь людське житло. Данко стривожився вже не на жарт ї знову спитав Арасі:
— А ти певний, що це має бути за устям Маракаї, а не перед ним? Може, ми вже минули ту оселю?
— Ні, ні, не минули, — якось насмішливо відповів Арасі. — Ось ще трохи, трохи, — і ми пристанемо.
— Куди пристанемо?
— Та вже пристанемо кудись, не бійся...
— Слухай Арасі, — роззлостився Данко, — ти не говори мені дурниць, бо я не маленький! Тут незабаром почнеться скеля Ітакватія, де вже ніхто не живе.
— Хто тобі це сказав? — уже не скриваючи глуму, спитав Арасі.
Данкове серце раптом забило на сполох. Він тепер ясно бачив, що Арасі тільки бовтає веслами по воді, не роблячи найменших зусиль, щоб прибити човен до берега. Він тепер зрозумів, що вся поведінка молодого індіянина є страшно підозрілою, а вся справа з перевозом пакунків є видумкою.
— Арасі! — крикнув він, збліднувши. — Або ти мені зараз скажеш усю правду, або повернеш човен назад!.. Я далі не пливу!
Обличчя Арасі раптом викривилося гримасою злобної втіхи і стало таким потворним, що Данко ледве пізнавав у ньому знайомі риси.
— Назад? — розсміявся силуваним сміхом індіянин. — Ні, хлопче, ти мене не змусиш повернути назад!.. А правду?.. Правду я тепер можу тобі сказати...
Тут Арасі сплюнув у воду заваджаючу йому цигарку, вичекав добру хвилину і з розрахованою на ефект урочистістю роздільно вимовив:
— Ми не пливемо ні до якого кабокля, а пливемо до Ґваїри, і ти знаєш, чому...
Сказав це і з цікавістю подивився на хлопця, зарані насолоджуючись враженням, яке викличе ця несподівана заява. І коли б він вмів дивитися просто в душу, то був би вдоволений, бо дійсно його слова потрясли і перелякали Данка так, що він цілком розгубився. Але це все діялося внутрі. Назовні ж молоденький Сокіл ні одним мускулом обличчя не зрадив того, що відчував. Навпаки, несвідомо наслідуючи Коарасіабу, Данко стиснув цілком спопелілі уста, хижо звузив скеровані просто на Арасі зіниці, а риси його обличчя вмить скам'яніли й набрали виразу якоїсь дивної зрілости.
"Як він подібний до діда!" — подумав Арасі. зіщулившись від упертого, гострого, як голки, погляду хлопця.
— Так, — продовжував він уголос, щоб надати собі певности, — ми пливемо до Ґваїри по скарби ґваянців. Я вчора дещо підслухав, а те, чого не дослухав, ти мені пізніше розкажеш... Соняшні Клейноди і все, що там з ними лежить, буде моїм! Я не маю охоти зрікатися їх тому, що старий дід вижив з розуму... Але й тебе, Данку, я також винагороджу, коли тільки будеш розумним і слухняним. Я й тобі щось дам, побачиш... Отже, тепер...
— Арасі, — увірвав його тихим, рівним голосом Данко, не відводячи того самого упертого, гострого погляду, — а ці всі речі, що лежать у човні?.. Звідки ти їх узяв?..
—_ Ах, ці речі?! Це все я купив у Саміра і навіть вчорашній борг йому віддав... Правда, твій тато не буде дуже щасливим, коли, повернеться і загляне до валізи... До тієї валізи, — знаєш? — що ти її так старанно прикидував дровами... Ну, але нам же потрібні були гроші на дорогу, чи ні?.. — й Арасі підморгнув, нахабно посміхнувшись.
Цього було вже забагато!.. І коли б Сокіл не привчив Данка змалечку панувати над своїми нервами і не пригадував йому при всякій нагоді, що кожний вчинок треба наперед обдумати, — Данко напевне б кинувся на Арасі й перевернувся б разом з ним і з човном у воду. А так він лише відвернув голову від індіянина, щоб перемогти у собі спокусу до бійки, і старався всіми силами внутрішньо зосередитися і прийти до якогось розумного висновку.
У світлі теперішньої ситуації всі ті неприємності, які непокоїли його ще сьогодні ранком, видалися йому такими дитячими дрібничками, про які смішно було навіть думати. А от зараз... Велика Коарасіабина таємниця зраджена, тата обікрадено... Правда, він, Данко, невинен у тому, що Арасі вчора підслухував, але в тому, що батька обікрадено, він уже таки був винен, хоч і не безпосередньо. Скільки грошей було у валізці — Данко не знав. Але знав напевне, що там, окрім тридцяти тисяч крузейрів, взятих за хату, повинні були бути ще й якісь татові заощадження за попередні роки. І свідомість того, що він своєю нерозважною поведінкою привів батька до руйнації, повисла над хлопцем примарою, страшнішою від смерти. Де ж таки? Кілька років тяжкої праці в пралісах, тижні життя в шатрах, праці під зливними холодними дощами, або під немилосерним палом гарячого сонця — і все це раптом для того, щоб ледачий непотріб набив собі кишеню.
"Ні! Ні!!! — шаленів у душі Данко. — Я того не допущу!.. Я або відберу ці гроші, або згину! Але згину разом з цим злодієм!.. Він не скористається з татової праці, ні!"
Так постановляв хлопець, але сидів нерухомо і все дивився в той бік, де вже в далині пропливали лісисті береги острова Ґваїри. Арасі, витолкувавши собі цю непорушність, як покору перед доконаним фактом, обізвався знову:
— Отже, як бачиш, хлопче, я не такий дурний, щоб дав себе скривдити. Ти раніше гнув переді мною кирпу, бо ти вважався чесним і порядним, а я був собі звичайним дроворубом, та ще й злодієм. Але тепер ми обоє однакові: на спілку вкрали гроші, разом втекли з дому, разом обдуримо мого діда... Я тобі, Данку, наставив добру пастку, і ти з неї не вилізеш... Хочеш тепер, чи ні — а будеш мене слухати!.. І не сиди каменем, а берися за весла та повертай човен у сторону Ґваїри, скоро!
У відповідь Данко, котрий і далі сидів з руками на веслах і з обличчям, оберненим у сторону острова, мовчки, не зміняючи положення, взяв спочатку одне весло і з силою шпурнув його геть. Потім взяв друге весло і також кинув далеко від себе на води ріки.
— Ти!!! — крикнув Арасі з несподіванки й злости. — Що це ти робиш?! Здурів?
Але Данко сидів, як німий і глухий, не звертаючи найменшої уваги на індіянина і на те, що човен давно вже, не керований ніким, пливе собі з течією вниз по ріці.
— Ага, то ти так!.. — аж давився зі злоби Арасі. — Ну, нічого!.. Обійдемося і однією парою весел... Але тепер берися за стерно і то — скоро!..
Та Данко ніби не чув слів Арасі й не помічав його присутности.
— Ти чуєш?! — вийшов остаточно з рівноваги Арасі. — Стернуй у бік острова, бо я тебе приб'ю, як пса!..
"Приб'ю, як пса!.."
Цей вираз зробив на хлопця таке враження, немов би його хтось оперезав по обличчі батогом. Його, Данка Сокола, на котрого навіть рідний батько ніколи не підніс руки, тепер нахвалявся прибити "як пса" злодій і ошуканець!.. Оцей самий Арасі, котрого вирікся рідний дід, котрого зневажали навіть найбідніші мешканці Санто Антоніо і робили йому ласку, коли дозволяли рубати у себе дрова!..
Ледве перемагаючи в собі обридження і гамуючи новий приступ бажання, — кинутись з кулаками на нахабу, Данко повернув до нього лице, й Арасі побачив знову дивно скаменілі вилиці, стиснені уста і гострі, як ножі, чорні очі, над якими стягнені, насуплені брови і поперечна зморшка на чолі не віщували нічого доброго.
— Слухай, ти, маландро[21], — звільна розтуливши уста, роздільно вимовив Данко, — в цю ж мить завертай човен і пливи до берега Мато Ґроссо. Вже!
— Що, що?! — аж захлиснувся від здивовання Арасі. — Повтори!
— Коли я повторю, — тим самим рівним і твердим тоном обізвався Данко, — то це будуть останні слова, які ти почуєш на цьому світі! Роби те, що наказую!
Під впливом холодної люти і свідомости тяжкої відповідальности за дві величезної ваги справи, родилася в хлопця безоглядна відвага, а в парі з нею кріпли і твердли інші внутрішні риси передчасно дозрілого характеру. Данко, сам того не помітивши, за кілька хвилин перетворився з ніжного хлопчини, що недавно плакав над портретом матері, в юнака сильної волі й гордої, владної вдачі. Соколя стало Соколом!
— Ти мені наказуєш? МЕНІ?! — здивовано витріщився Арасі.
— А ти ж, злодію, думав, як?! — дивно спокійним голосом, в якому не бриніли жодні інтонації, відповів Данко. — Та ти і є тільки створений для того, щоб виконувати чужі накази... Ти... Ти ледачий дроворубе, ошуканець, буґро[22]. Ти був, є і будеш тільки рабом. Завертай човен!!!
По суті справді рабська душа Арасі покірно зігнулась би перед такими словами, коли б вони були сказані на суші, в Санто Антоніо. Але тепер він, хоч і відчував інтелектуальну перевагу Данка, розумів, що фізична перевага є по його боці. А тому, діткнений до живого зневажливою характеристикою, загрозливо забурмотів:
— Ти мені заплатиш за це, шмаркачу, коли ми пристанемо до острова!.. О, ти мені за це заплатиш!.. Почекай тільки, поки припливемо до Ґваїри!..
— Ми, ботокуде[23], не попливемо до Ґваїри, а попливемо до Мато Ґроссо! — з байдужою упертістю заявив Данко.
Правду сказавши, вигідніше таки було плисти до острова і тому, що течія вже віднесла човен ближче до нього і тому, що звідтам було ближче додому. Але саме через те, що Арасі хотів дістатися до Ґваїри, Данко постановив плисти до Мато Ґроссо.
— Ти будеш стернувати?! — спитав ще раз Арасі. — Не будеш?.. Добре, не треба... Я й при допомозі весел приб'ю повен до острова. Але тоді — побачиш!..
Й Арасі, налігши з усієї сили на весла, почав завертати до Ґваїри.
Але Данко рівночасно вхопився за стерно і поставив його в протилежний бік. Човен від тих дивних операцій, немов розумне сотворіння, розгубився і нерішучо затанцював по хвилях.
Арасі почало здаватися, що він сліпне від люті. Забув моментально про скарби, яких не міг без Данка знайти, а цілковито запалився лише одним бажанням: поставити на своєму! Відложивши весла, він сягнув у глибочезну кишеню своїх штанів і витягнув звідти пістоль.
"Татів пістоль!" — мигнуло в Данка в голові, і він відразу забув про стерно.
— Дивись! — загрозив з ненавистю в голосі Арасі.