Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Арасі, де ти?

Арасі, поки старші переговорювалися між собою, вспів уже вилізти на самий вершок ви­сокого дерева, чекаючи, поки не мине небез­пека, і на дідовий заклик не відповів нічого.

— Арасі, — знову крикнув старий, — ходи сюди!

Хлопець не відзивався.

— Куди ж дитина могла подітися? — зане­покоївся священик. — Ще чого доброго справ­ді дременув у ліс, і як його тепер знайдеш?..

Але Луїз краще знав звички малих індіан­ських хлопців.

— Хай падре не боїться, — заспокоїв він свя­щеника. — Він не пішов далеко. Напевне, десь сидить на дереві.

Обійшовши кілька дерев, Луїз нарешті по­бачив і втікача.

— Гей, малий! — крикнув він. — Ану, злазь!

— Ні! — відрізав хлопець.

— Злазь!

— Ні!

Почалися довгі умовляння і погрози, але Арасі не піддавався навіть на дідові накази. І тіль­ки коли Луїз витягнув ще одну плитку шоколяди, малий дикун рішився злізти на землю. Чимало ще було клопоту, поки він згодився сісти на коня разом з падре Вісенте, до чого його остаточно змусив дід добрим штовханцем. Та як би там не було, але незабаром всі четве­ро пустилися в дорогу. Арасі зі священиком на одному коні, Коарасіаба — на другому, а Луїз ішов пішки.

Дорога була дуже тяжка. Доводилося проди­ратися крізь густі хащі, переплутані, мов па­вутиною, гнучкими і довгими ліянами. Щокільканадцять кроків зустрічалися ями і виверти, мочарі[10] і гострі, стрімкі каміння. Та падре Ві­сенте і його сталий товариш у всіх місіонерсь­ких виправах — Луїз вже звикли до таких по­дорожувань і, видно, добре були знайомі з лед­ве помітною тропою, якою тепер їхали. Пога­но було лише те, що Коарасіаба не міг само­стійно вдержатися на коні, і його треба було підтримувати. Кілька разів і йому, і коневі, і Луїзові, котрий вів коня і підтримував Коарасіабу, грозила небезпека впасти всім разом в провалля при якомусь тяжкому переході. Але розумний і витривалий кінь був такий спритний і обережний, що виходив щасливо з трудної ситуації.

Вже перед вечором виїхали на справжню втоптану дорогу і незабаром опинилися коло самотньої оселі, де жив кабокльо* Адемар зі своєю родиною. Ставши під брамою, подо­рожні, як водиться в Бразилії, заплескали в долоні, викликаючи господаря.

— О, падре! — привітався Адемар, відчиня­ючи ворота. — Кого це ви везете? Прошу ближ­че до хати.

— Дякую, Адемаре. Ми не можемо заходи­ти, бо спішимося. Чи ти не можеш залишити наших коней у себе, а нас усіх возом довезти до берега?

— Але ж ясно! — поспішно згодився Адемар. — Зараз іду запрягаю. Ваших коней переправ­лю через ріку завтра. Будьте спокійні.

Послужливий кабокльо притьмом кинув­ся запрягати коні, і не минуло навіть десять хвилин, як подорожні вже їхали на великому, добре вимощеному травою возі.

Було майже темно, коли опинилися над бе­регом Парани. На щастя, перевізник Міґел, який мешкав коло переправи, був на цьому бо­ці. Він вийшов з хати, як тільки зачув торох­котіння воза, і спитав точно так, як Адемар:

— О, падре! Кого це ви везете?

— Не питайся, Міґел, тільки вези нас скоро!

— Сі, сеньор![11]

— Змістимося всі на човні?

— Сі, сеньор!

— Ну, то збирайся!

— Сі, сеньор!

— А не потопиш нас усіх?

— Но, сеньор!

Обох індіян мало що не несли до човна, такі вони були потомлені. А в човні вони полягали і лежали нерухомо. Це було навіть ліпше, бо переправа представляла собою ще дуже тяж­кий кусень дороги, оскільки річка Парана в тому місці досягає до трьох кілометрів ширини і має досить бистру течію. Човен був великий, так що двоє веслувало, а один сидів при кермі. Численні острови і острівці вимагали великої уваги, а широка водна просторінь — сили. От­же, мінялися всі троє: і священик, і перевізник, і Луїз, сідаючи то до весел, то до керма, поки, може, через яких півтори години не пристали до берега, який належав до провінції Парана.

На березі їх вже чекав з ліхтарнею другий священик і кілька людей з містечка.

Обидва дикуни під впливом всього пережи­того і тяжкої подорожі були такі вичерпані, що з цілковитою байдужістю віддали себе в руки незнайомих "білих". Арасі навіть не міг їсти і мало що розумів, коли його взяли на руки, кудись понесли, чимсь напували, чимсь мастили і обв'язували і вже зовсім не пам'ятав, як опинився в ліжку і заснув.

Тим часом падре Вісенте, не дивлячись на втому, поважно заходився коло Коарасіаби. По­клавши старого на ліжко, він поздіймав зроб­лені в лісі на швидку перев'язки, ще раз огля­нув рани і сумно похитав головою. Зовнішні роз'ятрені ушкодження, хоч як погано вони не виглядали, не були такі страшні. Найгірше бу­ло те, що одне ребро, кість правої руки вище ліктя і кости в обидвох ногах виглядали так, як би почали псуватися зсередини в наслідок потовчення. Жадний білий в такому стані не міг би навіть поворухнутися, а Коарасіаба не тільки їхав пів дня на коні, але, видно, ще пе­ред тим ішов довго пішки. На це міг спромог­тися хіба індіянин!

До хворого треба би було покликати лікаря. Але справжнього лікаря не було в околиці і за сотню кілометрів, а тому падре Вісенте захо­дився коло хворого сам. Хоч всі заходи вида­валися йому самому безнадійними, але він зро­бив усе, що вмів і що знав, щоб урятувати сво­го пацієнта.

Дійсно, перші дні перебування в монастирських стінах Санто Антоніо старий індіянин був більше на тому світі, як на цьому, і коли одужав, то скоріше завдяки гарячим молитвам доброго падре Вісенте, як його медичним знан­ням, чи силі свого власного організму. Хвороба прикувала його на кілька тижнів до ліжка, і за той час Коарасіаба звик до чужих людей. Він, правда, не міг побороти в собі недовір'я до них, але перестав ненавидіти їх так, як не­навидів раніше, і навіть почав вірити, що і се­ред білих є незлі люди.

З Арасі священики і вихованці монастиря мали спочатку багато клопоту. Він нікого не допускав до себе, ховався постійно по найтемніших закутках і, коли не втік геть, то тільки тому, що перед незнайомою околицею почував ще більший страх, як перед монастирськими стінами. Окрім того знав, що без діда не може пускатися в мандри, а дід мусів лишатися тут.

Та поволі Арасі не тільки освоївся з оточен­ням, а навіть уподобав собі його. А коли трохи навчився розуміти по-портуґальськи і позна­йомився з кількома ровесниками, перестав і думати про втечу чи взагалі про якесь інше життя.

Санто Антоніо представляло собою в ті часи маленьку оселю, що нараховувала ледве пару десятків мешканців. Головним осередком тут був монастир з двома священиками-монахами та ще Пост Опіки над Індіянами, де сиділо кіль­ка військових з родинами. Будинки мешканців були великі, але примітивні, без скла у вікнах, без ніякого комфорту, і тулилися до таких са­мих будівель монастиря і Посту Опіки.

Час-від-часу до Посту приходили напівдикі індіяни й одержували тут допомогу в харчах, одежі, медикаментах і т. д. Забравши це все, індіяни знову зникали в лісі.

Священики вели школу для місцевих дітей, подавали всім потребуючим медичну допомогу, а також виїжджали на цілі тижні в довколиш­ні ліси, щоб заопікуватися душами їхніх роз­киданих мешканців. Священиків, як і в цілій Бразилії, тут дуже шанували і кожне їхнє про­хання виконували, як наказ. І не було випад­ку, щоб священику в його тяжких мандрах, часто вночі і в цілком диких околицях, хтось зробив якусь кривду. В той час, коли мандрів­них торгівців нераз грабували і навіть убивали.

Непомітно минали дні. Рани Коарасіаби по­гоїлися. Погоїлися і пошкоджені кости, і ста­рий цілими днями тепер сидів на ґанку монастирського будинку, з невимовною тугою вдив­ляючись на південь, куди несла свої широкі води бистра Парана і де мріли, тікаіочи у без­конечну далечінь, сіро-зелені гриви лісу.

Одного такого погожого, золотисто-прозорого вечора, коли вогнена куля сонця вже наполо­вину втопилася в кучерявих хвилях далеких лісів, Коарасіаба, як звичайно, сидів на ґанку і думав. Несподівано відчув, як на його плече лагідно лягла рука падре Вісенте і почувся лас­кавий голос.

— Тужиш, Коарасіабо?.. Не сумуй. Ось ще трохи-трохи і вернешся до своїх. Там, напевне, зрадіють, коли побачать вас живими і здоро­вими.

Від тих слів індіянин здригнув і затремтів. Йому раптом стало так сумно і боляче, що аж сльози виступили на очах.

— Куди вернусь? — спитав глухим, дрижа­чим голосом.

— Туди, звідки прийшов, до племени.

— До племени? До племени — ні...

— Не вернешся до племени? А куди ж пі­деш?

— Я... Я не маю, куди йти, — сказав Коа­расіаба з безнадійною розпукою, аж тепер усві­домивши, що він дійсно не має, куди йти.

— Чому ж не маєш, куди йти? — продовжу­вав розпитувати зацікавлений священик. — Звідки ти? До якого племени належиш?

Індіянин сумно похилив голову і не відповів нічого.

Делікатний падре Вісенте, зрозумівши, що в Коарасіаби сталася якась трагедія, про яку він не хоче говорити, більше не розпитував. Тіль­ки поплескав засумованого індіянина по пле­чах і сказав:

— Ну, нічого... Все одно не сумуй. Можеш залишитися і тут. У нас тобі ніхто кривди не зробить. Будеш собі жити. Арасі піде до нашої школи, навчиться читати, писати...

— Арасі не піде до школи! — увірвав свя­щеника Коарасіаба.

— Чому не піде? — здивувався священик.

— Бо індіянинові наука білих непотрібна.

— Чому ж непотрібна? Наука потрібна всім.

— Наука потрібна, але не однакова. У вас інакші закони, інакше життя, інакший Бог.

— Бог один, Соняшний Волосе! — гаряче за­протестував священик. — Бог один для всіх: і для білих, і для муринів, і для вас, індіянів. Тільки ми його по-різному називаємо і по-різ­ному розуміємо.

— Не знаю я, про що ти говориш, — зітхнув Коарасіаба. — Наш Бог називається Тупан*.

— Так, по-індіянськи називається Тупан. Ко­ли хочеш, я тобі розкажу багато про Бога.

— Білий може тільки розказувати білим про білого Бога. Індіяни мають свого.

— Добре. То проси свого Бога, щоб він про­яснив твої думки і відкрив твоє серце до сприй­мання Його законів.

— Навіщо просити? Думки мої ясні, а серце вже давно сприйняло Його закони. Мені більше нічого не потрібно, тільки... тільки...

Індіянин замовк.

Священик зі співчуттям подивився на нього і тихенько відійшов, щоб на самоті помолитися за навернення до правдивої віри тих, які ще блукають темними дорогами, не просвічені зо­рею великих Христових заповітів.

***

Коарасіаба залишився в Санто Антоніо.

Проживши три місяці в монастирі, він піз­ніше подякував священикам за все добре, ви­брав укрите місце серед густого чагарника і поставив собі власну оку — халупу.