Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Данка поставили між вкопаними стовпами, пе­реселили обидва кінці муссурани через дірки і так натягнули шнур, що хлопцеві відразу спер­ло віддих.

— Хто бере танґвапему? — спитав Убіражара.

— Я! — вирвався з ланцюга натовпу кремез­ний велитень з грубезними руками.

— Гаразд! — згодився Убіражара. — Подайте танґвапеми!..

З юрби вибігло два вояки і принесли дві грубі палиці понад метр довжини кожна. Вони були зроблені з тяжкого дерева імбуя і мали груб­ілі й тонші кінці. Тонший кінець був круглий, як качалка, а грубший мав чотири грані. Одну танґвапему, прикрашену китицею пір'я, по­дали екзекуторові, другу, що не мала ніяких окрас, вручили Данкові.

— Боронись! — кричали при тому.

Досі Данко не міг навіть думати про якусь бо­ротьбу, чи спротив. Але тепер, відчувши в доло­нях дотик тяжкої танґвапеми, стрепенувся, а в серце його вступила одчайдушна відвага. Ко­ли б не був зв'язаний муссураною — напевне кинувся б наосліп у битву з натовпом і дорого продав би своє життя. Але, прикований муссураною до одного місця, мав у розпорядимості хі­ба один єдиний удар, як пам'ятного дня лишався йому в боротьбі з онсою удар списом. І Данко постановив собі твердо — того удару не дарува­ти. Він вимірив віддаль між собою й Убіражарою і з жалем ствердив, що вона завелика, і удар не був би певним. Не міг він також цілити на тих, які натягали муссурану біля стовпів. Єдиним лишився хіба велетень, що взяв на себе ролю екзекутора. Він саме грався танґвапемою, вимірюючи в руках її вагу, і робив пробні роз­махи.

Данко підняв і свою танґвапему, описав нею над головою кілька кругів, і став у вичікуючу позицію. Між ним і ботокудом було з тридцять кроків віддалі, що давало можливість велетневі розігнатися і вдавити з цілого розмаху, в той час, коли Данко міг боронитися тільки стаючи на міс­ці.

І ось кат присів, підстрибнув і величезними кроками погнав на свою жертву. Данко в той момент розкрутив над головою танґвапему і, під­пустивши ботокуда до себе на віддаль п'яти кро­ків, шпурнув нею просто велйтневі в голову. Той крикнув, перевернувся на бігу і цілою силою гримнув на землю. Атанґвапема з коротким і глухим звуком відбилася від його голови і з свистом вдарила в багаття, довкола якого сиділи огидні старі різнички. Стовп іскор і розметаного вогню скрив під собою їхні тіла і змішався з про­низливим вереском. Тепер Данко став і чекав смерти. Не знав тіль­ки, чи його підстрелять з лука, чи проб'ють списом, чи попросту роздеруть живцем.

Але, на його величезне здивовання, ніхто на­віть не рушився з місця. Тільки регіт і крики вдоволення повисли над площею. Особливо ж раділи ґваянці і здалека гукали Данкові комплі­менти.

Коди крики трохи стихли, а старі ботокудки, позбиравши своє начиння, перенеслися до даль­шого вогнища, до Данка підбігло кілька вояків і почали йому вияснювати, що в'язень не має пра­ва кидати танґвапемою на віддаль, лиш му­сить боронитися на місці.

— Ти випустив з рук танґвапему і біль­ше її не дістанеш. Зрозумів?

Тим часом повалений велетень спробував під­нести голову, але впав безсило на землю.

— Добийте його! — крикнув Убіражара.

Наказ негайно виконали, а тіло, під загальні крики вдоволення, потягли до другого вогнища і віддали в руки різничок.

— Тепер дайте танґвапему мені! — ско­мандував Убіражара і встав зі свого місця, і Данкові заціпеніла кров. Він уже був до всьо­го приготований, однак смерть саме з рук Убіражари видалася йому особливо ганебною і страшною. А канібальський морубішаба, посміхаючись хижою потворною посмішкою, вже зближався до Данка котячими кроками.

— Мараґіґана!.. Мараґіґана!.. — закричали ботокуди хором.

Убіражара спинився і оглянувся. Оглянувся й Данко і в той самий момент мало не збожеволів від радости: бідолашна Фрузя, зігнувшись вче­тверо від зусиль, волочила по землі його наплечника. Побачивши Убіражару з танґвапемою, во­на скоро полізла до мішка, витягнула звідти най­більший фоґет і почала ним розмахувати в повітрі.

— Фрузю, Фрузю! — закричав Данко. — Дай мені, дай!..

Мавпа вишкірила зуби в чемному усмісі і по­дала фоґета Данкові. .

Всі з цікавістю придивлялися до цієї сцени, забувши про танґвапему.

— Слухайте, ботокуди! — владно крикнув Данко. — Я випустив танґвапему з рук і не маю чим боротися. Чи закон вашого племени заборо­няє боронитися такою малою палицею?

Про це закон племени нічого не каже, — обізвався якийсь піяґа.

— Добре! Хай буде!.. — закричали довкола. — Хай білий хлопець борониться палицею!

— Ну, Убіражаро, — весело сказав Данко, — тепер можеш нападати!..

Не підозріваючи підступу, Убіражара відійшов кілька кроків назад і вихром погнав на Данка.

Хлопець не зівав. Як тільки допустив Убіражару на належну віддаль, шарпнув з цілої сили за шнурок і бухнув снопом полум'я просто в об­личчя напасника. Убіражара, ніби вдарений та­раном в груди, перекинувся через голову і поко­тився по окарі.

В першій секунді враження було таке потрясаюче, що всі поприкипали до місць і принишкли, як заворожені. Але коли з фоґета вилетіла кольорова куля, піднеслася на висоту, трісла і випустила з себе три інших кулі, ботокуди зави­ли з жаху пронизливими, звірячими голосами і закрутилися, мов божевільні: одні попадали на землю обличчями, другі пустилися тікати, дав­лячи і перекидаючи по дорозі всіх стрічних, тре­ті, стративши притомність, лежали нерухомо.

— Бог вогню!!! Бог вогню!!! Бог вогню!!! — лящало у вухах.

Навіть ґваянці, що стояли оподалік, хвилею схлюпнули з горбка і затупотіли в напрямі своєї оселі.

— Бог вогню!!! Бог вогню!!! Бог вогню!!! — вила і стогнала дикунська маса.

Данко не вдоволився першим ефектом. Ті, що тримали муссурану, давно щезли, і він побіг до мішка, набрав у жменю буска-пе та почав його розкидати довкола. Сердиті вибухаючі вогники підводили з землі і примушували тікати стрімго­лов тих, що ще лишилися на місці, і перетворили цілу окару в справжнє пекло.

В загальній метушні Данко ледве доглянув розкішне акванґапе Убіражари, що виднілося вже поміж оками оселі, і погнав за ним. За кілька хвилин ступав уже втікачеві на п'яти і зі словами: "А бачиш тепер мою силу, ботокуде?! Бачиш?" кинув кілька буска-пе.

Убіражара рванувся тікати, і швидкість його ніг потроїлась від кусаючих, тріскаючих вогнів, які пекли його в п'яти і розривали під ним зем­лю.

"Коема!" — пригадав собі Данко і завернув до печери.

По дорозі підхопив мішок і, перестрибуючи через розпростерті тіла, поспішив до приятеля.

Зі здивованням побачив зв'язаного Коему, що сидів перед входом до печери і реготав, мов бо­жевільний.

— Гу, Данку! — закричав він. — Я ще зроду так не сміявся!

— А ти бачив? — спитав Данко, розрізаючи сирицю.

— Я все бачив! Як ті старі ботокудки... Ха-ха-ха!.. А Убіражара!.. Що це таке?..

Данко хвилину послухав, а потім з божевіль­ною радістю закричав: "Літак!.. Літак!.." і погнав на окару.

Дійсно, зовсім низько над Долиною Іґурей ши­ряв гелікоптер, описуючи широкі кола в небі.

Рівну і широку площу, де недавно роїлося пов­но ботокудів, — немов хто вимів. Тільки коло дотліваючого багаття лежало розпростерте тіло приголомшеного Данком і добитого бодокудами велетня.

Ставши посеред площі, Данко вистрілив один по одному три фоґети і, тремтячи від хвилюван­ня, чекав вислідів.

Літак, що був уже відлетів на захід, завернув, назад, Повисів трохи в повітрі й обережно почав приземлюватися.

— Коемо!.. Коемо!.. — стрибав Данко. — Ходи сюди! Не бійся! Це — залізне урубу, що возить людей!..

Цікавість перемогла в молодому дикуні страх, і він, все ще з деяким недовір'ям, поволі підій­шов до Данка, але зупинився на поштивій від­далі. Звідтам приглядався, що буде далі, готовий кожної небезпечної хвилини дати ногам знати.

Оглушливо диркаючи і здригаючись цілим корпусом, гелікоптер торкнувся землі й затих. В його боках повідчинялися з тріскотом двері, а з них повискакували, тримаючи зброю в руках_г спочатку летуни, а на кінець Сокіл і Ґроссбах. Потім поволі висунувся й Коарасіаба, блідий, тремтячий, зворушений.

Данка котрому радість відібрала мову, з роз­маху підбіг до батька і впав йому на груди. Со­кіл перелякано сахнувся і мало не впав.

— Що це за почвара?! — вигукнув він, від­риваючи від себе Данка.

Ці слова і обридження, з яким батько відштов­хував йюго геть, глибоким болем вразили Данкове серц|.

— Тату! — заридав він. — Тато гнівається на мене?...

— Даночку!!! — широко розкрив обійми Со­кіл. — Це ти?! А хто ж би тебе пізнав, сину мій дорогий?!

Данко аж тепер пригадав, що він весь вкри­тий фарбою, і вже сам випручувався з обіймів, щоб не обмастити батька. Тим часом в руках ле­тунів заклацали фотоапарати, а Ґроссбах, дивля­чись на цю сцену, реготав розкотисто і заразли­во, аж за боки брався.

— Пане Іване! — кричав крізь сміх. Пане Іване, ви ще сьогодні ранком переконували мене, що ваш син подібний до вас, як дві краплі води, що він — ваша мініятура!.. Подивіться ж тепер добре на вашу "мініятуру" і уявіть собі, як му­сить виглядати оригінал в натуральній величи­ні?! О-хо-хо!.. А-ха-ха!..

— Слава Богу!.. — крізь сльози говорив Со­кіл. — Іди ж, сину, привітайся з паном Ґроіссбахом, з панами летунами і з Коарасіабою.

Але Данко заховався за батькові плечі і бла­гально зашептав:

— Татусю, перше всього я мушу обмитися і одягнутися... Як представлятися в такому виг­ляді?..

Та прибулі не вражалися ні Данковою наго­тою, ні його виглядом. Вони всі поспішили підійти до хлопця і щиро обіймали його, питаючи, як йому поводилося.

— Дякую, панове! — соромливо і розгублено відповідав Данко. — Не думайте, що я здичів. Я зараз постараюся привести себе в належний вигляд... Коарасіабо, друже мій!.. Ось ти зно­ву серед своїх!.. Ах, який я радий!..

Коарасіаба поклав свою шорстку долоню Данкові на голову і тихо сказав:

— Я для тебе більше не Коарасіаба, а брат Іван.

— Що?! — здивувався Данко.

— Дивись! — гордо показав Коарасіаба на свої груди, де звисав на дебелому ланцюжку великий хрестик. — Я тепер для білих називаюся Іван, а твій батько — є моїм хресним батьком. Ми, Дан­ку, тепер є з тобою братами, бо маємо одного батька. Хе-хе-хе!..

Та, не дивлячись на радість, Данко почував себе так ніяково перед цивілізованими людьми, що готовий був провалитися крізь землю, і, щоб відвернути від себе увагу, закричав:

— Коемо!..