Проти переконань

Вернулася від Федька, принесла і примус і подушки; вже розвелися".

Федько потім кудись звіявся, Катька далі примус і по­душку за собою тягає, мати вже двох унуків бавить, а брат мусить годувати. Тьху! Бодай же тобі добра не було! Та я б отаку шлюху поганою мітлою з хати вигнав! Погоду­вала б сама байстрюків — стратила б охоту вибрикувати, мов та кобила...

— Для мене та Катька не доказ! — подразнено сказав Ігор. — Були такі раніше, є й тепер. Чи ж слово "покрит­ка", або "повія" не було знане в старі часи?

— Було, то воно було, — згодився Кобзаренко, — але ти ж знаєш, як на них дивилися. Покритка в селі раз на кілька років з'являлася, і до смерти гіркий її вік був...

— І це, по-вашому, було справедливо? — спитав Ігор.

— По-моєму — справедливо! — твердо відповів Кобзаренко. — У мене, он, одна єдина дитина, єдина, як серце в грудях, але я скоріше вбив би її власними руками, коли б знав, що вона ганебною дорогою піде... — сказав якось багатозначно. — І заміж її видаватиму не так, як те­пер, а по-людськи. Звісно, вінчатися нема де, але у мене ще ікони святі зберігаються, ті, якими нас із моєю покійни­цею на чесний шлюб благословляли, і шлюбні перстені та­кож є. Так я би молодят навколішки перед собою поста­вив, присягу з них взяв би, перстенями заручив би і повін­чав би. На себе взяв би обов'язки слуги Божого, хоч я і грішний і негідний такої Тайни довершити. Хай би вже Господь милосердний дарував, бо ж Він знає, що ні церков, ні священиків тепер нема. Дожили б молоді до інших ча­сів — хай собі взяли б справжній шлюб з гідніших рук, а на початок ступили б на подружню дорогу під моїм бла­гословенням та під Божою ласкою. А по тому наказав би до ЗАГСу піти, щоб у документах ясно значилося: ось Марія Кобзаренко більше не Кобзаренко, а... як там уже... інакше пишеться. Для Бога воно значення не має, але дітям буде потрібно. У нас же тепер тисячі дітей є таких, що не знають, хто їхнім батьком був. І не одне з них маму проклинатиме за те, що до того дурного ЗАГСу не пішла...

Проти цього останнього неможливо було щось заперечити, але в середині в Ігоря щось бунтувалося і ста­вало дибки. Обурювало й ображало його, що Кобзаренко наперед втручався в інтимні справи своєї доньки й зятя і, не питаючи їхньої згоди, вже визначив, як вони мають поступати.

— Ну, а коли б молодята запротестували проти такої церемонії? — спитав обережно.

Кобзаренко зідхнув і звівся на ноги:

— Коли б не схотіли так, як я хочу, — хай би собі робили по своїй думці, — відповів холодно. — Тільки ж думаю, Маруся також того хотіла б. Ну, але я заговорився. Вже, мабуть, час... Марусю, гей, Марусю, а котра то годи­на?

— За п'ятнадцять десята, — Відповів тремтячий голос із кухонного вікна.

— Ого, то я таки заговорився! — поспішив Кобзаренко. — Ви також ідете?

— Так, і я піду також, — встав з лавки Ігор.

Знову не поговорив з Марусею, а тепер навіть і не хо­тів: те, що сказав Кобзаренко, змусило його глибоко заду­матися і перевірити докладніше ще раз свою попередню постанову. Не мав відваги і викликати дівчину з хати по­прощатися, лиш кинув їй знадвору: "Добраніч" і вийшов з Кобзаренком на вулицю.

Дійшли мовчки до рогу, де дорогу заступила досить ще широка калюжа, і тут Березовський пригадав, що за­був калоші.

— Почекайте хвилинку, я зараз...

— Та ні, — відповів Кобзаренко. — Боюся спізнити­ся. Ви верніться, а я піду. Нам же однаково не по дорозі...

Вернувшись, Ігор побачив замкнені на колодку двері й здивувався: куди це могла Маруся піти? Гукати було ніяково, то ж він обійшов хату і вийшов у садок. Там серед білоцвітучих яблунь бачив дівчину. Стояла в білій батис­товий суконці, одягненій, очевидно, на прохід, і скидалася на мавку, зіткану з білих тіней розквітлих дерев.

І враз видалося йому, що це зацвів маєм засніжений, мрійний вечір, що білість тільки потепліла й ожила, ви­повнивши повітря ніжним ароматом, не сухих яблук, а нек­таром своїх пелюсток, і ті несказані слова, що замерзли у нього півроку тому назад на устах, тепер також ожили й набрали нового змісту, нової сили, нового, неперемож­ного бажання їх сказати!.. Відразу відлетіли всі острахи, всі сумніви, всі вагання, і він спішним кроком підійшов до Марусі.

А вона плакала. Місячне сяйво матово золотилося на її темному волоссі, чолі й щоках, вщерть наповняло зеленкавим відсвітом її глибокі, темні очі й стікало двома блис­кучими струмочками вниз.

Пірваний чимсь всевладним, шаленим і розкішним, Ігор взяв її за руки і без слів притягнув до себе.

— Ігорю!.. — спробувала опертися вона.

— Мовчи! — вишептав пристрасно. — Мовчи!.. Кохаю тебе, розумієш?! Кохаю, кохаю, кохаю!!!

Дівчина здригнулася від цих слів і м'яко подалася, розкриваючи йому назустріч гарячі, налиті спрагою уста. А він припав до них, жадібно і твердо, німіючи від розко­ші й несамовитого, солодкого болю.

Світив місяць, цвіли яблуні й співали солов'ї...

* * *

Кількома днями пізніше Ігор і Євген "женили" Василя. Обидва мали бути свідками, й умовилися, що в другій го­дині всі троє підуть до дому нареченої, а звідтам усі ра­зом — до ЗАГСу. "Усі разом" означало: молоді, свідки, Маруся, яка заздалегідь мала прийти до нареченої, ще одна товаришка нареченої і Мишко — брат нареченої.

Але Ковалюк, який, звичайно, в цей день спішився більше, ніж коли, не міг не спізнитися, і то спізнився рекордово. Насамперед, в канцелярії інституту довго чомусь не могли знайти його метрики. Старого секретаря заареш­товано, а новий ще не був добре обізнаний зі справами. Врешті, коли він, зіпрілий і задиханий прилетів по другій годині до гуртожитку зі своїм звичайним вигуком: "Котга це година? Десять по другій?! О, гатуйте мою дуфу, ми вже спізнилися!" і почав одягатися, виявилося, що від но­вого убрання відлетів і загубився з маринарки передній ґудзик. Довелося Веретелюкові бігти купувати ґудзика. А що подібного не міг знайти, мусів купувати цілий комплект інших. Поки він вернувся з купном, поки повідпорювали решту ґудзиків і попришивали нові, минула далеко й третя. А на кінець, серед поспіху й безголов'я, Василь встромив кудись метрику, і проминуло ще півгодини, поки її знайшли за підшивкою (кишеня продерлася) скинутої маринарки. Василь щохвилини кричав "гатуйте мою дуфу!" але це нічого не помогло, і, замість другої, вони вийшли перед четвертою.

— Ти вже й не спіши, — кпив Євген. — Вона досі з другим розписалася, і ми трапимо саме на весілля...

В домі молодої справді всі дуже непокоїлися і хви­лювалися, лиш один Мишко був спокійним і запевняв, що наречений хоче використати до кінця свою кавалерську незалежність.

Ані гостей, ані навіть батька нареченої ще не було з ро­боти, і приятелів зустріла тільки господиня дому. Була там уже Маруся, була й товаришка нареченої — Зіна і ще якась родичка, що прийшла помогти приготувати вечерю.

Сама наречена — Надійка, білява, зграбна, з дуже при­ємним голосочком, не була гарна, але була надзвичайно мила й симпатична. Минулого року вона скінчила фарма­цевтичний технікум у Харкові, а тепер жила разом з бать­ками і працювала в аптеці.

Ледве воліла привітатися, як мати почала наглити:

— Ідіть, діти, ідіть, бо ще спізнитеся. До п'ятої годи­ни недалеко...

Поцілувала доньку й майбутнього зятя і зі сльозами в очах випровадила за поріг.

Ігор та Євген зараз "взяли під ескорту" молоду, Ма­руся й Зіна — молодого, а меткий і веселий Мишко — хло­пець у віці чотирнадцятки — посувався урочисто в аван­гарді й робив усякі фокуси.

— Знаєте, що? — обізвався незабаром. — Я побіжу наперед. Може треба буде чергу зайняти? Завтра ж вихід­ний день — то напевне народу буде багато.

І справді, товариство щойно завернуло на вулицю, де був ЗАГС, як напроти вискочив Мишко.

— Я ж казав! — промовив, задихаючись, тоном пере­можця. — Вертаймося назад, бо нічого з того не буде.

— Чому не буде?

— Там народу — тьма! Бланки скінчилися, послали по нові, і сьогодні до кінця дня тільки народження і смерть реєструватимуть. Шлюби і розводи відкладаються. Але люди не розходяться... Там така черга, така черга!..

Товариство розгубилося, а Василь мало не плакав з досади.

— Все ж таки треба піти подивитися, — вирішила Зіна. — Може якраз і вдасться. Ходім!

Але Веретелюк був іншої думки:

— Ми з Ігорем ідемо наперед і ніби вас зовсім не зна­ємо. Побачимо, чи що з того вийде.

По дорозі опитав:

— Ти знаєш цю начальницю ЗАГСу?

— Ні, або що?

— Шкода. Баба, як піч, і красуня, якою рід Ізраїлю може пишатися. Називається Клара Абрамівна.

— Ну, і що з того?

— Нічого. Думаю виставити тебе їй на приманку: на­певне клюне!..

— Ну, ти також!..

— А що ж робити? Треба товаришеві помогти "для ідеї"... І, слухай, Ігорю, ти вже сьогодні не поскупися — пу­скай свій капітал в оборот повною парою: усміхайся, мор­гай, компліменти говори, ну, і... Тебе вчити не треба.

— Як це? До цілої черги моргати?

— Ти на чергу не вважай, а при, як німий до суду. Що ж це ти, елементарних засад не знаєш?

Увійшли в темний і вузенький коридорчик ЗАГСу, засмічений, запльований і повний народу. Тут кипіло, як у казані. Люди кричали, лаялися й стукали настирливо у две­рі — звичайна картина у радянських установах.

Веретелюк зробив дуже насуплену міну і почав діло­вито пробиватися до дверей.

— Дозвольте... Дозвольте... Вибачте... Перепрошую... — кидав направо і наліво, розсуваючи натовп, який з ви­димою неохотою, але все ж розступався, приймаючи інтрузів[47] за начальство.

Ігор ліз за ним і поступав так само, хоч в душі смі­явся.

Добилися до дверей і постукали. Але постукали не так, як стукали роздражнені клієнти, лиш гостро, упевнено і тихо одночасно.

За дверима почулися кроки, клацнув ключ у замку і на порозі з'явилася сама Клара Абрамівна — жагуча, чор­нявка типової семітської краси і страшно розмальована.

— Що вам треба?! — гримнула відразу на прибулих, але її погляд, впавши на Ігорове обличчя, помітно зм'як.

— Зараз вияснимо... — незмінно діловим тоном від­повів Євген, досить безпардонно відсуваючи Клару Абрамівну від дверей і заходячи до середини. А тоді обернувся до Ігоря і сказав: — Ну, я своє зробив. Далі ти кажи. І, по­дивися добре, чи не правду я тобі казав? .

Чи не здурів часом, що так рубав правду просто з мос­ту?! Березовський мало що не вилаявся вголос і не повер­нув оглоблів.