Але тоді моє плем'я помститься так, що від ботокудів і половини не лишиться. Коли б ще й твоє плем'я прийшло сюди помститися за тебе — то ботокуди пропали б цілком.
Данкові волосся стало дуба і від згадки про муссурану і від того байдужого тону, яким говорив про смерть Коема.
— Ат! — скрикнув він нервово. — Ти думаєш про помсту, а я думаю про те, як би видертися звідси!..
— Ти хіба не хочеш, щоб за тебе одного вбили багато-багато ботокудів?
— А ти? — не знайшов кращої відповіди Данко.
— О, я хотів би! — палко скрикнув Коема. — Тільки шкода, — зітхнув щиро, — що я — останній нащадок Соняшної Династії. Коли мене вб'ють — плем'я знову залишиться без морубішаби.
Данко цілком розгубився від такої логіки і не знав, що відповісти.
— А за мене, — продовжував Коема, — ґваянці будуть мститися! Ух!.. Тоді вже піяґи не будуть зупиняти ґваянців, щоб зберігали життя, бо, навіщо ґваянцям жити, коли вони не матимуть правдивого морубішаби?
Данко мовчав, приголомшений такими міркуваннями.
Коема також затих і щось мимрив собі під носом. Але потім присунувся ближче до Данка і зашепотів:
— Слухай:
"Ви, нікчемні, брудні ботокуди,
Не радійте з моєї смерти.
Моє тіло невелике,
Моє м'ясо тверде і несмачне.
Але за мене ґваянці,
Поберуть луки і списи.
Вони спалять вашу оселщ,
Вони повбивають всіх ваших мужів…"
— Що це?.. Що ти говориш? — спитав наляканий Данко, думаючи, що Коема збожеволів.
— Я не говорю, — здивувався трохи Коема, — я співаю пісню смерти. Слухай далі:
"За смерть молодого Ранка
Буде вам жорстока розплата.
А за білого бога вогню..."
— Цить! — крикнув Данко і хотів заткати вуха.
Але набряклі в китицях руки були міцно зв'язані сирицею, і Данко, зробивши спробу піднести їх до вух, ще раз пригадав, що він не має волі. Не має волі навіть настільки, щоб торкнутися власними руками власних вух! Це привело хлопця в таку лють і викликало такий шалений протест, що він заскреготів зубами, стримуючи ридання.
— Що тобі?—спитав Коема.—Тебе, може, щось вкусило? В цій печері напевне є отрутні павуки і стоноги. Ха-ха-ха! Ботокуди були б дуже злі, коли б побачили нас спухлих від отрути, бо тоді не могли б нас їсти...
— Замовчи! — прошепотів люто Данко, стараючись скрити ноти жаху в голосі.
— А-а, я забуваю, що ти також мусиш скласти пісню смерти. Вже більше не буду тобі перешкоджати. Але ти, коли скінчиш, то скажеш мені. Тільки придумай щось дуже-дуже страшне, щоб ботокуди налякалися, знаєш?..
Жах, що залізною рукою душив Данка за горло, поволі слабшав і переходив у ніяковість. Він порівнював себе до Коеми, для котрого в даний момент смерть стала навіть не другорядною, а якоюсь зовсім маловажною необхідністю, проти якої не варта ні протестувати, ні боронитися. От смерть собі — і смерть. Нічого важливого. Цей дванадцятирічний хлопець з соняшним знаком на грудях думав виключно над тим, щоб померти ефективно, як личить мужеві, тим більше морубіщабі, і щоб його вороги зазнали якнайбільших втрат. Почуття страху, що гнобило зараз Данка, для Коеми було чудним і незрозумілим. Правда, і Данко не належав до боягузів, і Данко міг вмерти по-геройськи, коли б було за що. Але смерть Коеми мала сенс і ціль в даному випадку: вона послужила б свого роду гаслом для племени. А Данкова смерть? За що, властиво, мав умирати? Яку користь принесе своєю загибіллю?
— Ні, ні, це глупо, абсурдно, ідіотично!!! — стогнав усередині Данко і так стискав зуби, що в нього аж щелепи боліли.
Та, як би там не було, старався здушити прояви свого страху назовні. Гордість не дозволяла йому показатися боягузом перед Коемою, і він постановив собі твердо відіграти свою сумну ролю до кінця.
Спробувавши на всякий випадок ще раз звільнитися з сириці, Данко переконався, що дійсно всі зусилля йому нічого не дадуть. Тому постарався лягти якнайзручніше і пустив на волю свої думки.
Лежав він так досить довго і вже почав дрімати, як раптом почув на своєму обличчі дотик чогось теплого і вогкого. З несподіванки задрижав і відсунувся далі. Але це нічого не помогло. Невидима в темноті звірина стрибнула йому на груди і теплими лапками почала обмацувати його обличчя.
— Фрузю, Фрузю!.. — зойкнув Данко з невимовної радости. — То ти не втікла?! Ти знайшла мене?! Ти прийшла до мене?! О, моя люба, хороша мавпочко!..
— Що там таке? — спитав Коема. — З ким ти говориш?
— Зі своєю мавпою, Коемо. З тією самою, що втікла вечером, коли я заходив до вашої оки.
— А вона вміє говорити?
— Ні, не вміє.
— Шкода. Коли б уміла говорити — могла б побігти до твого племени і оповісти про твою смерть.
"Що цей Коема мені на кожному кроці про смерть згадує?!! — зло подумав Данко. — Чи й справді наша загибіль вже така невідклична, що про ніякий рятунок не може бути мови?"...
— Фрузю, Фрузю, — заговорив стиха, — поможи мені розв'язатися... Ось тут, Фрузю, отут!..
І Данко, обернувшись спиною догори, почав рухати пальцями.
Фрузя, однак, інакше зрозуміла Данкові слова і рухи. Вона вирішила, що хлопець з нею бавиться. Тому скочила йому на спину, почала там перекидатися і вдавати, що їде верхи.
— Ні, Фрузю, не те! — пояснював далі Данко. — Отут треба розв'язати, або перегризти. Розумієш? Отут, Фрузю, отут!.. Ах, яка ж ти дурна!..
Коли б не темінь і коли б Данко міг показати, що треба робити, — безсумнівно, Фрузя розв'язала б, або поперегризала б тонкі паски сириці. Але в таких обставинах бідна мавпа ніяк не могла вгадати, чого від неї вимагають. Вона то ловила Данка за пальці, то обіймала його за шию, то з великої втіхи облизувала йому обличчя.
Як не старався Данко вияснити звіряті свої вимоги, як не просив, — нічого не помагало. Скінчилося тим, що розчарований втраченням останньої надії на рятунок хлопець став сердитись і нетерпеливитись, а на його окрики у вході заясніло світло смолоскипів, і в печеру увійшло четверо вартових ботокудів.
Фрузя моментально скочила і забилася в найтемніший кут, але ботокуди її помітили і кинулися за нею.
— Не руште! — закричав Данко. —Не вбивайте її! Це — моя мараґіґана!..
Сам не вірив, що таким поясненням врятує життя мавпі, а прийшло воно йому в голову чомусь при згадці за Канту. Однак, на ботокудів це справило велике враження. При світлі смолоскипів було добре видно, як порозтягалися від здивовання їхні обличчя і вирячилися перелякані очі. Людська смерть була для них справою привичною, але "мараґіґану" — передвісницю смерти вони бачили вперше.
Мовчки позадкували ботокуди до виходу, а в печері знову стало темно — хоч око виколи.
— Данку, — підсунувся до нього Коема, — чи та мавпа є тільки твоєю мараґіґаною, чи й моєю також?
— Ет, Коемо, відчепись! — роздратовано відмахнувся Данко. — Я хочу спати
— Так, перед муссураною треба виспатись, щоб мати силу, — погодився Коема. — Притулись ближче до мене, бо мені холодно.
Данко присунувся щільно спиною до Коеми, а Фрузя знову підійшла до свого пана і згорнулася в клубочок, довірливо притулившись до його грудей, — і незабаром всі троє поснули.
Збудили їх сильні крики і біганина знадвору. Фрузя відразу підняла голову і насторожилася,
Коема сів, нашорошивши вуха, а Данко й далі лежав, стараючись відгадати, що то може бути.
В печері панував півприсмерк, але надворі вже було добре видно, і коли хтось пробігав біля входу — по стінах печери пересувався косий сніп тіни.
— Що там таке, Коемо? — тихо спитав Данко, знаючи, що Коема має гостріший слух.
— Цить! Дядько Жібоя прийшов і свариться за нас з Убіражарою...
Чим довше. прислухався Коема до неясних відгуків голосів, тим більше непокоївся, а врешті впав і почав битися головою до землі.
— Чого ти, Ранку? — шепотом спитав Данко. — Що вони там говорять?
— О, підлі, нікчемні собаки! — звивався Коема по землі. — О, брудні, смердячі пуру[79]!..
— Та що там таке? — наполягав Данко.
— Вони... Вони кажуть, що не будуть мене убивати, а триматимуть тут!..
— І ти того плачеш?! Та це ж краще для тебе!..
Коема заціпенів від тих слів, а потім люто плюнув:
— Ти!.. Ти — буґро, що вдаєш приятеля!.. — злобними очима видивився він на Данка. — То ти хочеш, щоб я був невільником ботокудів?!
Помимо образливих слів і зневажливого тону, ці слова викликали в Данка почуття ще глибшої пошани до гордого хлопчини.
"Бач, і для цього дикуна смерть у порівнянні з рабством не є нещастям!" — подумав він, а вголос сказав:
— Ти не будеш довго їхнім невільником, Ранку! Кам'яна Риба скоро вернеться і відіб'є тебе від ботокудів. .
— Не хочу! Не хочу ні одного дня бути в неволі в пуру!
— Ти дурний, Ранку! — розсердився Данко. — Коли любиш своє плем'я — мусиш для нього стерпіти не тільки смерть, а й гірше смерти! Коли тебе заб'ють — ґваянці більше ніколи не матимуть морубішаби Соняшної Династії, і ботокуди будуть радіти. А так, — побачиш, — ґваянці незабаром нападуть на ботокудів, поб'ють їх і тебе визволять.
Коема від тих пояснень перестав сердитися на Данка, але не заспокоювався.
— Ні, хитав він головою, — ні! Убіражара каже, що заб'є мене, коли тільки ґваянці схотять проти них воювати. Він для того мене й буде тримати в неволі, щоб ґваянці підкорилися ботокудам. О-о-о!.. — і Коема знову почав кидатися по землі.
Розпука молоденького морубішаби була така велика, що Данкові стало його жаль.
— Ранку, не плач, заспокійся! — став він вговорювати Коему щирими словами. — Побачиш, що все ще буде добре. Ти станеш на чолі свого племени і розіб'єш ботокудів. Ґваянці під проводом морубішаб Соняшної Династії стануть сильними, і ваше плем'я розростеться, як в давнину.
Данко сам не знав, звідки прийшов до таких висновків, але в ту хвилину вірив у те, що говорив. Коема затих і сидів, як заворожений, жадібно прислухаючись до тих слів.
— Гм, — усміхнувся він мрійно і додав таким тоном, як би мова йшла про втрату зубів зі свого намиста: — шкода, що ти сьогодні загинеш на муссурані і не зможеш того всього бачити!..
В Данка відразу пропала вся бадьорість.
— То вони мене не залишать з тобою? — спитав глухим тремтячим голосом.
— Ні. Вони сьогодні справляють свято кавінь, бо їхні напої вже готові.
— Мною одним не наїдяться! — сказав Данко, ледве стримуючи істерику.
— Певно, що ні.