Проти переконань

Не дозволив і Марусі вийти за со­бою — потиснув їй руку в хаті і, не оглядаючись, спішно замкнув за собою двері.

Не йшов — летів у темноту холоднуватого темного вечора, час-до-часу проводячи рукою по палаючому об­личчі: Він кохав, кохав!.. Це не була приязнь, зацікавлення, чи флірт — це було кохання! Лишень тепер йому, сліпому, чи засліпленому, відкрилася вся глибина і безмежність дрі­маючого протягом довшого часу почування. Скільки днів, тижнів, чи місяців воно визрівало в його серці, поки не стануло у всій своїй силі?! Тепер потрясло ним, злякало його і одночасно гнало по жилах шаленою радістю:

"Кохаю!.. Кохаю!.. Кохаю!.."

Поволі думка звикала до новини, накручене до скрайніх меж нервове напруження послаблювалося, і Березовський, загнавшись до парку, сів трохи відпочити. Свідомо, чи ні, вибрав саме те місце і саме ту лавку, де десять міся­ців тому розмовляв з Ковалюком і Веретелюком. Десять місяців тому назад тут впали його слова: "Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я нею ніколи очарований не був"... А сьогодні...

"Кохаю, кохаю, кохаю!.."

Ігореві пригадався дотеп, що майбутній час від дієсло­ва "кохаю" є — "одружитися", і він вперше подумав, що саме таким логічним мусить бути вислід його стосунків до Марусі. Але що він ніколи нічого не робив зопалу, то й те­пер мусів зважити усі "за" і "проти", тим більше, що пи­тання йшло про рішальний на все життя крок. Однак, за­раз не міг думати. Десь краєчком свого інстинкту відчував, що в кінці сих роздумувань стоятиме щось неприємне, щось таке, що зіпсує йому його рідкісний, святковий на­стрій. Ні, ні, не треба поки що зважувань, не треба ніяких рішень, не треба нічого! За скільки часу це суворе, звирод­ніле життя подарувало йому промінчик радости, а він би відразу мав обмацувати її, оглядати й аналізувати, шукаю­чи темних сторін? Ні, ні, не треба! Хай ця радість буде обернена до нього найяснішою стороною, хай трохи наті­шить душу, хай! Так є добре...

В майовій темені тимчасом кипіло невидне життя. Парк був традиційним місцем, де нав'язувалися знайомства, і притулком закоханих. Переважно тут починалися всі сту­дентські романи, й нерідко тут кінчалися. Зі студентами кон­курували військовики, що майже поголовно романсували зі служницями й батрачками підміського радгоспу, або, в кращому випадку, з прибиральницями і замітачками дер­жавних установ. Це була також традиція, і, помимо упер­того втовкання в голови про "братерство" і навіть "ви­щість" "великого російського народу", московські вояки і командири мусіли вдоволитися самими служницями і бат­рачками найгіршої репутації, а місцеве простолюддя згірдливо називало їх чомусь "маслами". "Масел" — це не було лишень згірдливе — це було одночасно щось і непристой­не. Коли про дівчину говорилося: "Та то з тих, що з маслами ходять", — це було рівнозначне "повія".

Ігор любив інколи вечорами сидіти в укритому місці й підслуховувати затаюваний від людських вух гамір ніч­ного життя. Ловив уривки довірочних розмов, що в темені звучали щиріше й багатозначніше, ніж при денному світлі, проявляючи таку різноманітність характерів, поглядів і темпераментів. Багато разів він уже був невидимим свід­ком спалахів любови, признань, докорів і драм. А й тепер, хоч ніби мусів би тішитися власним почуттям і поринути у власне щастя, — вухо його послужливо ловило довколишні звуки.

— Ах, "кохання!" — нарочито голосно говорила якась дівчина, йдучи в парі з мужеською постаттю і стараючись, очевидно, здивувати свого співбесідника мудрістю і роз­важністю. — Саме кохання — це ще нічого, коли нема спільних поглядів і спільних переконань...

А тут же, десь недалеко в корчах, неприємний вуль­гарний голос:

— Васька, чорт! Як ти мінє спугав!..

— Вот какая ти нєжная!.. — масно сміявся, видно, той самий Васька. — Ти, разві, іщо не пуґанная а?

Ігор відразу схопився з місця: ні, він сьогодні нічого не хоче слухати ні про переконання, ні про чортів, які ля­кають! Вийти з цього темного клубовиська глупоти й роз­пусти, вийти! Ліпше піти до гуртожитку, де сміється і картавить веселий Ковалюк, і де міряє своїми довгими ногами прохід між ліжками від вікна до дверей насуплений і без­пардонний, але безконечно добрий Каланча! Вірні товариші й золоті хлопці!..

* * *

А на другий день знову після лекції був мітинг з тієї нагоди, що в інституті заарештовано старенького бібліо­текаря, завідувача хімічної лабораторії, технічного секре­таря і двірника. Виступав секретар партійного осередку, голова профкому і директор. Всі вони били себе в груди, признаючись у "бракові класової чуйности", у "політич­ній сліпоті", "через яку недогледіли класово-ворожих елементів у своєму найближчому середовищі", і всі урочисто обіцяли надалі "поправитися" (котрий уже раз?). Сту­дентська маса слухала, плескала і накінець проголосувала ще одну резолюцію, в якій також обіцяла "нагострити по­літичну чуйність", "викривати нещадно ворогів народу" і "ще наполегливіше вивчати твори класиків марксизму-ленінізму".

При виході на вулицю Березовський зустрів Ковалюка і Веретелюка, які на нього чекали.

— Ігорю, — сказав Ковалюк, — у мене є план: піти ку­пити по одній пляшці пива на кожного "носа", по одній булці і по сто грамів ковбаси і з цим всім махнути на річку. Маю для вас новину...

План було одобрено, і незадовго всі троє з апетитом уминали булку й ковбасу, потягаючи просто з пляшок пи­во і любуючись блискучим плесом веселої від сонця ріки.

Василь вибрав дуже догідне місце під осокором, що ріс самотньо на відкритому березі, бо, як він казав, "справа була конспіративна". Знаючи жартівливий характер свого приятеля, Ігор та Євген терпеливо чекали на новину, поки ­що віддаючи честь імпровізованому обідові.

Як і личить солідним людям, скінчили їсти й пити, а тоді позакурювали і порозлягалися проти сонця.

— Так от, хлопці, — почав Ковалюк, — сидів я оце на зборах, думав, думав і знаєте, що постановив?

— Знаю, — кивнув головою Каланча: — ще більше піднести свою класову чуйність супроти всяких ворогів на­роду...

— Не вгадав, Євгене! Я постановив, насамперед, вки­нути тебе в річку, якщо ти дозволиш собі ще раз на кпи­ни... О, гатуйте мою дуфу, який ти нестерпний!

— Гаразд, Василю, я з тобою згодний! — обізвався Березовський. — Але, якщо ти й далі будеш вимотувати душу, то я тебе вкину в річку... Кажи вже, що то ти там та­кого мудрого видумав!

— Я постановив, — урочистим голосом почав Ковалюк, — найближчими днями оженитися.

Ігор і Євген попідскакували з несподіванки й посідали.

— Тепер?! Здурів?! — крикнули в один голос.

А Ковалюк перекинувся на спину і зареготав:

— Так, тепер! Раніше думав відкласти справу, аж по­ки не влаштуюся на роботу, а сьогодні постановив ожени­тися негайно.

Веретелюк глибоко зідхнув і ліг знову.

— Чого ж це так? —спитав меланхолійно. — Чи над­то надієшся на недоторканість своєї особи, чи, навпаки, відчуваючи свою неминучу загибель, хочеш перед смертю вкусити від дерева пізнання?...

— А хоч би й так, матері його ковінька! — схопився Василь. — Хоч би й перед смертю?! Може вспію ще й на­щадка лишити, щоб не сиротіла мати козацька! Що ж це? Думають нас усіх наполовину видушити, а другій половині охоту до життя відібрати?! Так. отже, наперекір всім і вся, женюся негайно і весілля оправляю на цілу губу!

— Хм! — усміхнувся Веретелюк. — Ти б уже просто женився, а то, як той Турґєнєвський герой, хочеш жени­тися "з ідеєю".

— Ні! — запротестував Ковалюк. — Хочу, власне, "з ідеєю"! Віднині все роблю з ідеєю! Досі я просто їв і просто опав. А з сьогоднішнього дня буду їсти вдвоє і спати вдвоє, щоб більше сили мати! Женюся, щоб замість себе одного — лишити, коли Бог дасть, з десяток молодих Ковалюків! Веселюся, жартую й співаю на злість тим, хто хоче мене примусити стогнати й плакати! Ой, гатуйте мою дуфу, ще не вмерла мати козацька!..

— Ти, часом, не з'їхав з глуму?.. — поцікавився Березовський.

— Ні, власне, що до нього вертаюся і вам раджу те саме. Плюньте на все і зробіть у кишенях по дві дулі — о! — і Ковалюк випнув кишені.

— Його справді треба би було до божевільні віддати! — цілком поважно вирік Євген.

— Ану, ану! — розійшовся Василь. — Віддай, але тоді, коли знайдеш зборище ще більше божевільних, ніж хоч би й в нашому інституті! О, гатуйте мою дуфу! Та ти сьогодні за що руку підносив, за що голосував?! Коли б ми ще були всі умово-хворими і не розуміли того, що ухвалюємо, — не було б воно так страшно. Але ми ж розуміли? Розуміли! І як же назвати наше поступування? Хіба божевіллям в квадраті! І то майже щодня те саме.

Ліг вигідніше і продовжував уже більш спокійно:

— Ні, хлопці, ні!.. Адже основний удар розрахований не проти нашого фізичного існування, а проти нашої пси­хіки. Уляжемо йому — пропадемо, хоч і живі лишимося.

Товариші на якийсь час замовкли.

— А, знаєш, — обізвався Ігор до Веретелюка, — той "гатуйте мою дуфу" каже правду: ми всі живемо під зна­ком божевільного кошмару і, хоч ціною найвищих жертв стараємося зберегти своє існування, по суті ніхто з нас не знає, для чого воно йому потрібне?..

Євген ліниво повернув до нього голову:

— Чи й тобі також не приходить в голову якась ідея?..

— А хоч би? — замість Ігоря задиркувато відповів Ковалюк, знову схопившись з місця. — А хоч би? І хай! І добре! Женися, Ігорю, чого стільки воловодитися? Воно й так видно, чим те твоє "розчарування" скінчиться... І ти, Євгене, не витоптуй державної підлоги в гуртожитку, а по­шукай собі іншої дороги. В тридцять третьому, як самі знаєте, більше чоловіків вигинуло, ніж жінок, тепер знову те саме. Вкінці на одного хлопця по дві жінки припадати­ме — хоч гареми заводь, і нежонатим лишитися — це прос­то національний злочин! Ой, перепрошую, каюся і визнаю свою помилку: не національний, а державний!.. Наша ра­дянська держава, знаєте, потребує багато людей, нових людей, радянських людей, вихованих на комуністичній мо­ралі, а не таких, як ми. Ми лишень погній і нас скоро так, чи інакше, приберуть з кону. Не лишати ж пустелі. Отже, з Богом!.. Ой, гатуйте мою дуфу! Бачите, які то ще буржу­азні пережитки лишилися у моїй психіці?!. Кажу вам, що нових людей треба, багато людей!..

Ці жарти скоріше нагадували маячіння божевільного, таким понурим гумором від них віяло, і Веретелюк врешті не витримав:

— Та замовчи ти, пришелепкуватий, досить уже! Хо­чеш женитися — женись, хай тобі трясця! Я вже обіцяю тобі і за свідка бути, але не плещи язиком!

По тому приятелі довгенько лежали мовчки, кожний думаючи своє.

Перед вечором Ігор ішов до Кобзаренків з твердим наміренням: освідчитися Марусі, попросити її руки і вже раз скінчити з тим дурним становищем! Правда, був при­готований на те, що знову щось стане на перешкоді, але постановив не зважати ні на що.