Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Жібоя ходив від однієї оки до другої, від гуртка до гуртка і наказував, щоб індіяни не боялися. Та видно було по ньому, що він і сам почував себе трохи непевно.

Одинока тільки Іботіра нічого не боялася, і її очі заблищали дикою радістю, коли вона дові­далась про цей вогонь.

— Де він, де?.. — спитала нетерпеливо.

— Я не маю його тут, Квітко, — відповів Данко. — Я залишив усе в дуплі старої та тажуби, що росте над берегом ріки біля трьох вели­ких каменів, де б'є джерело. Тепер треба піти і принести.

— Я піду і принесу! — підскочила вона.

Жібоя спочатку думав вислати по Данкові речі когось із чоловіків, але, коли його сестра висло­вила бажання іти сама, — подумав і погодився.

— Іботіри ботокуди бояться більше, як мужів племени, — сказав він Данкові. — Хай іде. Вона вміє ходити, як вітер, і навіть найпильніші очі і найгостріші вуха не бачать і не чують, коли хо­дить Іботіра. Іди, Іботіро...

Справді, Іботіра крутилася коло звичайної ро­боти, а потім щезла з оселі так непомітно, немов крізь землю провалилася. Ніхто не бачив, коли і як вона перелізла через частокіл, і взагалі ніхто не догадувався, що вона кудись пішла.

До Данка ґваянці ставились з великою поша­ною і забобонним страхом. Ніхто не наважував­ся до нього підходити, чи говорити з ним. Тільки коли хлопець проходив по оселі, всі лишали свої зайняття і пильно дивилися йому вслід. Навіть молоденький морубішаба спочатку тримався від нього на поштивій віддалі і не важився зачі­пати його розмовами. Зрештою, він не смів ви­ходити з оки, а Данка, навпаки, тягло подиви­тися зблизька на життя індіян, і він вештався по окарі.

Ціла оселя складалася з восьми величезних ок, повних людей. Довкола йшов високий на чотири метри частокіл, а від нього до кожної оки тягнулися додаткові внутрішні перегород­ки, рівно високі. Таким чином кожна ока мала своє окреме заднє подвір'я, відгороджене з обох боків від інших.

Вхід до оселі мав подвійну браму: одну біля зовнішнього частоколу, другу — біля внутріш­нього, що тятивою відділяв ще одне подвір'я від цілої оселі.

В загородах, що Лежали поміж оками і ча­стоколом, кипіла звичайна робота. Чоловіки ро­били стріли, луки, списи, або щось випалювали. Жінки пряли на веретенах бавовну, терли на дерев'яних терках крохмалисті коріння мандьоки, віддушували її, ліпили великі балабушки і розкладали на високих, виплетених з гілляк ґратах проти сонця, щоб сушилися.

В другому подвір'ї Данко наткнувся на виго­товлення ауаті — напою з кукурудзи. Понад десяток жінок сиділи довкола великого дерев'я­ного корита, мололи зубами молоду кукурудзу і спльовувати її в корито. Три таких, повних уже коритах стояли проти сонця і ферментували, за­правлені медом, гнилим м'ясом, кістками і різ­ними коріннями. Від корит ішов жахливий смо­рід, а їхні боки густо обліпили цілі рої великих зелених мух.

Данкові стало недобре, і він поспішив відійти з тієї "фабрики". Був радий, що вже давніше знав про спосіб виготовлення тих напоїв і не по­годився сьогодні ранком їх пити, хоч в готовому вигляді вони не викликали обридження: переферментований, відціджений і відстояний напій мав колір пива, був прозорий і навіть приємно пахнув.

Вештаючись по оселі. Данко думав про Фрузю. Вона вчора видерлася з його рук і втікла, коли він заходив до оки, і тепер не показувалася. Почасти це смутило хлопця, але почасти він був і радий. Бо що робив би з мавпою, коли б її до­велося забрати додому? Ще в Санто Антоніо це не було б великим клопотом. Але як тримати мавпу в місті? В клітці хіба? А тварини і птахи, позбавлені волі, в Данка завжди викликали ве­ликий жаль. Він мало не плакав, коли довідався, що Коарасіаба підрізав білій арарі — Рріко сухожилля, на все життя позбавивши нещасли­вого птаха можливости літати. Тим більше було б йому жаль Фрузі, коли б довелося її тримати на ланцюжку, або в клітці.

— Ні, нехай вона краще вернеться до свого "племени"! — вирішив Данко і пішов до оки.

Застав там самотнього Коему, що від нудьги гойдався ліниво в гамаку, і присів біля нього.

— Твій дід, Ранку, — почав він розмову, — просив мене, щоб я пішов до тебе і розповів тобі про скарби, знаєш?

Коема дуже зрадів, що гість заговорив до ньо­го, і усміхнувся.

— Я не пам'ятаю діда, — сказав з жалем. — Але всі кажуть, що він дуже мудрий.

— Це правда, Ранку: твій дід надзвичайно мудрий і добрий. Я його дуже люблю і шаную. Він мене багато вчив і врятував від смерти. Мого батька також.

Між хлопцями відразу зав'язалася жива роз­мова. Вони оповідали один одному про себе, про своїх родичів і життя. Коема, обдарований ве­ликим природним розумом, дуже легко схоплю­вав і перетравлював у своїй голові різні ніколи не бачені і не чувані речі з такою бистротою, що це дивувало Данка.

— Знаєш, Коемо, сказав він, — коли б ти по­їхав зі мною і повчився серед білих людей, то вернувся б ще мудрішим, як твій дід — Соняшний Волос.

Коема подумав і покрутив головою.

— Ні! — сказав поважно. — Я не можу нікуди йти. Я мушу бути в племени, бо я же — морубішабою.

— А коли б дід схотів тебе послати до білих, ти б пішов?

— Коли дід схоче, тоді піду.

— То я попрошу діда, щоб тебе пустив зі мною. Хочеш піти зі мною до мого батька?

— 3 тобою піду, але не на довго.

Потім подумав щось і додав:

— Ліпше приходьте з твоїм батьком до нас жити. Ти маєш сестру?

— Ні.

— Шкода. Коли б ти мав сестру — я б з нею оженився. Або, коли б я мав сестру, — то віддав би тобі за жінку.

— Але ж, Ранку, — засміявся Данко, — куди ж нам ще женитися?!

— Чому смієшся? — запитав Коема. — Дівча­та можуть рости, а ми — також. Мій дядько вже вибирає для мене дівчину.

— І що?

— Не знати. Є чотири. Треба тільки почекати, щоб побачити, котра буде ліпша для мене. А ти вже вибрав?

— Що вибрав?

— Дівчину.

"Ого, — подумав Данко, — дав би мені тато, коли б я від цих років уже собі дівчат виби­рав!.." — і засміявся знову.

— Ні, Коемо, — відповів уголос, — я ще не вибрав.

— Не треба відкладати, — повчально сказав Коема. — Потім всіх ліпших дівчат повибирають інші юнаки, а тобі доведеться брати таку, яка залишиться в племени... Та чого ти смієшся?

— Бо в нашому племени, Коемо, є дуже ба­гато дівчат і багато хлопців. Так що всім виста­чає.

— А-а-а, то добре!.. І як ти думаєш, будеш платити тестеві подарунками, чи роботою?

— У нас, Коемо, за дівчину не треба платити ні подарунками, ні роботою. Коли дівчина і хло­пець хотять побратися, то беруться — і все.

Коема дуже здивувався:

— Як?! І батько віддає доньку задаром?

— Задаром. А, коли батько багатий, то ще й дає дочці багато всякого добра: одежу, начиння і... і багато такого, чого ти ще не знаєш.

— То знаєш, що? — зрадів Коема. — Коли мені прийде час женитися — я прийду до вашого племени по жінку.

Данко споважнів.

— Я тобі скажу; Коемо, що найкраще брати жінку тільки зі свого племени. Чужа жінка не спече тобі печені, до якої ти привик, не зробить тобі такого доброго напою, який вживають у тво­єму племени, чужа жінка привчена до інших за­конів. Я буду женитися тільки з дівчиною свого племени!

— Ти правду кажеш, — задумано відповів Коема. — Тому наші юнаки не хотять женитися з ботокудками...

Поговорили ще трохи про всякі речі, а потім Коема запропонував:

— Дай мені те, що ти маєш на шиї, а я тобі віддам своє намисто. Моє краще. Дивись, скільки тут зубів!.. І всі з молодих тварин. Нема ні од­ного попсованого. Але мені не шкода. Бери!

— Ні, Ранку, не можу!.. Дам тобі щось інше, але цього — ні. Це мені дала моя мати. Вона вмерла... Твій батько також вмер... Ти не маєш нічого від батька?

— Маю розбиту глиняну люльку. Коли був бій батько згубив цю люльку. Потім мати знайшла і сховала.

— Де ж вона?

— Не знаю. Мати сховала, кажу тобі.

— А ти б проміняв цю люльку за щось інше?

— Ні. Вона стара і розбита, але я не проміняв би її на багато-багато нових і гарних... Ага, вже знаю! Ти також не хочеш міняти свого шнуроч­ка навіть на таке гарне намисто, бо то від ма­тері. Так?

Данко був зворушений і здивований тонкою догадливістю Коеми і, щоб віддячитися чимсь, сказав:

— Твоя мати, Коемо, дуже хоробра і мудра.

— О-о! — з гордістю випростувався Коема. — А яка вона сильна, щоб ти знав!.. Вона дужча від багатьох мужів племени.

— Знаю. Мені твій дід казав... А твій дядько також сильний і відважний.

— Так. Його в племени дуже шанують.

— А він не має родини?

— Ні. Була жінка і двоє дітей. Жінка вмерла, а дітей покрали ботокуди.

— І ті діти в них?

— Нема! — глухо сказав Коема. — З'їли дітей...

Данкові пішов мороз поза шкірою, і він, щоб змінити розмову, спитав:

— Ви самі живете в цій оці?

— Живемо тут я, мати, дядько та ще троє мужів. Вони пішли з Кам'яною Рибою. їхніх жінок також покрали ботокуди.

За розмовою непомітно збіг час, і в оку увій­шов Жібоя. Він власноручно приготував обід з печені та овочів і гукнув хлопців їсти.

Після обіду все плем'я, за виїмком Коеми і вартових, гурмою кинулося до ріки купатися. Побіг з ними і Данко. Хлюпався у воді, кричав, поринав і перевертався, як і всі інші, чим від­разу проломив між собою та ґваянцями стіну остраху й недовір'я.

— Ти хто? — питалися його щоразу індіяни.

— Я — Данко.

— А-а, ти Данко!.. — цілком вдоволилися відповіддю індіяни, ніби це ім'я їм все казало, і хлюпалися далі.

По купанні ціляли з луків і списів рибу в ріці, щоб було на вечерю. Риби в Іґуреї було маса, і вона становила собою один з основних елементів харчування індіян.

Взявши в одного ровесника лук, Данко і собі з деяким острахом спробував щастя. Боявся, що не вцілить і осоромиться перед племенем. Але страх був даремний, бо він уже мав добру впра­ву, і перша ж випущена стріла пробила рибу, перекинувши її відразу на бік. Риба попливла з водою, а пір'я стріли коливалося під вітром, ніби полум'я надзвичайної свічки.

Данко кинувся в ріку, піймав рибу за стрілу і думав, що викличе богзна, яке здивовання, але помилився. Ніхто на це не звернув особливої уваги. Натомість невдалі стріли інших викли­кали здивовання і кпини.

Вернулися до оселі вже перед заходом сонця, а Іботіри все не було. Це почало турбувати Данка, але Жібоя його заспокоїв:

— Іботіра знає, що робить. Вона пішла непо­мітно і вернеться непомітно.