Проти переконань

— Та ти в ці дні бачився зі своєю дівчи­ною, чи ні?

— Бачився, навіть учора.

— І вона тобі нічого не казала?

— Ні. Або що?

— О, гатуйте мою дуфу. — не міг вийти з дива Василь. — Та ти часом не морочиш мене?

— Василю, у мене терпець уривається! — розсердився Березовський. — Або ти оповідаєш, або йди до лисого дідька зі своїми питаннями!..

— Та чекай!.. — заспокоював Ковалюк. — Але, бачиш, це... Ну, та твоя Маруся кілька днів тому вибила калошею по морді Комісарова, — випалив на кінець усю новину од­ним духом.

Березовський отетерів: !

— Що-що?

— О, гатуйте мою дуфу!.. Кажу тобі ще раз: твоя Ма­руся вибила калошею по морді Комісарова.

Новина була справді така несподівана й така неймо­вірна, що в неї трудно було повірити, тим більше, що Ма­руся ані словом про це не заїкнулася.

Комісаров був знаною особою не лише у місті, а й да­леко по околицях, особливо по селах. Справжнє його пріз­вище було Гулаєнко і походив він з родини, що приймала найактивнішу участь у Визвольних Змаганнях України 1918-21 років. Батько Гулаєнко загинув на фронті, матір і старших братів замордувала ЧеКа, а наймолодший Гриць — теперішній Комісаров — урятувався тільки тому, що його сховала у себе родина Ковальських. Пізніше Гриць потрапив до дитячого будинку, там виховався, там одер­жав своє нове прізвище і там навчився ненавидіти все те, за що його батьки й брати віддали життя. Хлопчина був спритний, скоро був помічений владою і висунений до дальшої науки. Скінчив партійну школу, перед тим, зви­чайно, вступивши до комсомолу, а, щоб доказати свою відданість партії, почав з того, що видав родину Коваль­ських, видав у руки ГПУ рідного брата своєї матері, який укривався під чужим прізвищем, видав також інших лю­дей, чиї імена збереглися у нього в пам'яті з дитячих ро­ків. Чи то з природної підлости, чи тому, що боявся постійно за своє положення, Комісаров скоро став постра­хом цілої области. Він був першим в антирелігійній кам­панії, він був першим при проведенні колективізації, він був знову першим, коли почався терор 1937-1938 років, його прізвище не сходило зі сторінок обласної газети, де він фігурував то як автор різних статей, то як взірцевий "борець" в статтях інших. Останньо був на становищі дру­гого секретаря обласного комітету партії і агітпропом. Появлявся щодня то тут, то там на зборах і мітингах, виго­лошував промови, постійно нападав на бездіяльність пар­тійних, громадських і професійних організацій, постійно шукав винуватців і "ворогів народу", постійно когось гро­мив і обвинувачував. Його боялися й ненавиділи в рівній мірі навіть найзапекліші партійці, бо, на кого напосівся Комісаров, той ніколи не виходив "на сухо".

І от цього самого всевладного і страшного Комісарова мала би Маруся вибити по морді калошею!..

Ігор довго не вірив, питав і перепитував Ковалюка по кілька разів, поки не дізнався цілої історії.

Отже, справа представлялася так:

Комісаров читав у педагогічному технікумі доповідь про комуністичну мораль, згідно з якою, все, що діялося "в ім'я інтересів пролетаріату" було моральним. Тому ма­совий терор, безжальність, брутальність і фізичне знищен­ня треба було вважати актами високої моралі. До високо­моральних учинків зачислялася також видача на смерть людей з найближчого оточення, коли ці люди стояли на перешкоді до "завершення комунізму". І, навпаки, коли хтось укривав, чи боронив людей близьких, знаючи про. їхнє неприязне наставлення до комунізму, то цей сентимент був нічим іншим, лишень виявом "загниваючої бур­жуазної моралі" — моралі ворожої комуністичній ідеоло­гії, а її прихильники ставили себе в положення таких са­мих ворогів комунізму, як і ті, яких вони укривали, чи захищали. Тема була дібрана спеціально до єжовської кампанії.

Загальні збори пройшли в повному порядку й скінчи­лися, звичайно, "одноголосним" ухваленням трафаретної резолюції. Але зараз же після зборів той самий Комісаров, який щойно півтори години розпинався за "комуністичну мораль" напав у темній кімнаті на Марусю. Дівчина, не зна­ючи, що це є Комісаров, зняла калошу і почала бити на­пасника по голові. А він, чи то з несподіванки, чи то по­просту здуру, наробив репету, на який збіглися студенти. Вийшов страшний скандал. Спочатку Комісаров спробував надати цілій справі політичний характер, що дівчина з "класової ненависти" напала його несподівано в темній кімнаті, але, на жаль, мав розстебнутий пояс... Докази бу­ли зовсім недвозначні, і нікого не переконали пояснення, що він саме тому зайшов до темної кімнати, щоб попра­вити висмикнену сорочку. Але остаточно справа прийняла для нього дуже невигідний оборот саме через те, що його мали "в печінках" усі партійці. Закинули йому "побуто­вий розклад" і приперли так, що Комісаров, рад-не-рад, мусів признатися до вини: дійсно, він напав на дівчину, бо вона йому сподобалася, але мав щодо неї поважні наміри, себто, хотів пізніше одружитися. Цим злагіднив обвину­вачення і вся справа скінчилася тим, що його перевели до іншої области.

Марусю також кудись викликали і допитували, але взяли, звичайно, з неї підписку, що вона нікому нічого не казатиме. Видно, не послідню ролю відіграло й те, що її батько "працював у НКВД", і з нею поводилися досить чемно.

— Тому вона й тобі не призналася, — скінчив Кова­люк. — Але — молодець дівчина! Так йому, сукиному си­нові, й треба! Правда, Маруся мала щастя, бо, коли б у Комісарова не було стільки ворогів, не пішло б воно так гладко... Але — все одно молодець! Вибити калошею по морді самого Комісарова — о, гатуйте мою дуфу! — це вам не жарт!..

Ігор ще не вірив, але, щоб вияснити все до кінця, зараз же поспішив до Кобзаренків.

Григорій Степанович саме мав відпустку, то ж, пообі­давши, пішов собі подрімати, а Березовський і Маруся лишилися удвох.

По дівчині абсолютно нічого не було помітно. Пово­дилася, як звичайно, і, подавши обід та помивши начиння, вона взялася до церування[41] батькових шкарпеток. Саме ма­ла в руках таку одну, де діра зяяла на цілу п'яту, і Маруся, натягнувши її на величезну картоплину, вправно совала голкою туди й сюди, з браку відповідного кольору, церуючи бронзову шкарпетку чорними нитками.

Дивлячись на неї, Березовський поступово набрав твердото переконання, що вся історія — просто видумка, або непорозуміння.

— Мені сьогодні, Марусю, оповідали якусь несамови­ту річ, в яку я не можу повірити, — все ж не втримався він.

— Та-ак? — без найменшого зацікавлення, як то вона, вміла, спитала Маруся.

— Так, казали, що ніби ти вибила калошею самого Комісарова...

— І що ж ти бачиш у цьому такого несамовитого? — знову байдужим голосом спитала вона, не підводячи го­лови від шиття.

Коли б Ігор в цей момент стояв — напевне мусів би сісти, але він уже сидів, і йому лишалося хіба впасти.

— Марусю!... — ледве видушив з себе, вражений не так підтвердженням цієї "несамовитої речі", як байдужістю дівчини. — То це правда?!

— Правда...

Він відразу зіпрів і мусів обтерти чоло хустинкою.

— Н-ну, знаєш... — вихрипів. — Це могло мати для тебе катастрофічні наслідки...

Дівчина знизила плечима: . .

— Я тоді не думала про наслідки...

— Правда... Ну, але коли б ти знала, що це Комісаров?

Вона підвела голову і подивилася на нього трохи зди­вовано.

— Та я саме його й била за те, що він був Комісаров, — сказала тихо.

— Ти знала?!

— Звичайно...

Березовському відібрало мову, і він довго з забобон­ним страхом дивився на це "восьме чудо світу", що так спокійнісінько церувало собі чорною ниткою натягнену на величезну картоплину бронзову шкарпетку.

Закурив, устав, пройшовся по кімнаті нервовим кро­ком, запихаючи пальця за комір сорочки, який раптом по­чав його душити.

— Як же це було? — зупинився врешті проти Марусі. — Та хоч розкажи толком!

Маруся відкусила нитку і взялася заселювати другу.

— Що ж тут розказувати? — знизила плечима. — Та ж ти кажеш, що знаєш усе...

— Знаю, що... Себто... — затнувся Ігор. — Я розумію, що тобі неприємно оповідати певні подробиці... Але мені цікаво, як було далі? Що він казав, цей мерзотник?

— А що ж він мав казати? — зідхнула Маруся і поча­ла роботу новою ниткою.

— Ну, все ж таки... Мені казали, що він пробував ви­крутитися, звалюючи вину на тебе, стараючись доказати, що ти напала на нього, що це була "класово-ворожа ви­хватка". Правда це?

— Правда.

— Ну й мерзотник! — кипів Березовський, відчува­ючи, як до крайнього обурення прилучається ще й по­чуття заздрости. — То він мав надію ще при допомозі брехні викрутитися, а натомість згубити тебе, надавши справі політичного характеру?!

Маруся вдруге підвела голову і вперлася в Ігоря су­ворим, нерухомим поглядом:

— Ігорю, навіть супроти найгіршого ворога треба бути справедливим: Комісаров не брехав.

— Що-о-о?!!

— Комісаров не брехав, Ігорю, — повторила вона. — Себто, брехав, але вже пізніше, коли його змусили "при­знатися до провини". Але спочатку все було так, як він казав: я сама напала на нього в темній кімнаті, де він дій­сно поправляв сорочку, зняла калошу ще на порозі й почала його бити по пиці. Він навіть не міг боронитися, бо мав зайняті руки.

Ігореві здалося, що, або він божевільний, або Маруся божевільна.

— Повтори, дівчино, — обізвався зламаним голосом, бо сили покидали його. — Я, здається, добре не почув, або добре не зрозумів...

А Маруся, ніби мова йшла про найбуденнішу річ, по­вторила майже все слово-в-слово і знову заходилася біля діри, наполовину вже затягненої чорною ниткою.

Березовський починав вірити, але подив його ріс далі.

— Чекай!.. — пробурмотів. — І все ж таки я не розу­мію. І чого ж це ти? За що?..

Маруся різко відложила шкарпетку і встала.

— За що? — перепитала, і голос її засичав, як у га­дюки. — За його доповідь! За те, що підносив на щит най­більше плюгавство! За те, що, не називаючи імен, ставив свої мерзотні вчинки на постамент зразкової моралі! За те, що натяками прозоро велів нам брати з себе приклад! За те, що змусив нас підносити руки на схвалення ганебної резолюції! Зрештою, за те, що він — Комісаров! І я жалую, що в мене не було нічого важчого в руках від брудної калоші, о, я дуже жалую!..

Сіла і знову вхопила недоцеровану шкарпетку. Але спокій її вже був порушений: важко дихала, на обличчі ви­ступили червоні плями, а голка аж скакала в пальцях, не потрапляючи в належне місце.

Ігор довго отямлювався від усього почутого, але вреш­ті вибухнув істеричним сміхом.