Проти переконань

Він перший хотів згорнути си­нів єрусалимських — синів Свого народу — під крила, як квочка курчата, бо любив свій народ. І ти, коли говориш про любов до свого рідного, тільки Христа наслідуєш, бо без любови не дбатимеш ні про інтерес держави, ні про добро народу.

— Ні, Григорію Степановичу, я Христа не наслідую, бо не вірю в Нього, а Батьківщину і народ люблю незалежно від релігії.

— Гм!.. — усміхнувся Григорій Степанович. — Це все одно, що в сонце не вірити, а теплом і світлом його користатися. Як же це воно в тебе виходить? .

— Так, як бачите: я, наприклад, не вірю ні в Христа, ні в Святого Духа, ні в безсмертя душі, ні в молитву, але...

Кобзаренко раптом зірвався з місця і заткнув вуха.

— Мовчіть!!! — крикнув таким громовим голосом, що Березовський вдавився словом. — Мовчіть!!! Не смій­те промовити більше ні слова!.. Я не святий і за себе не ручу!..

В хаті відразу стало тихо — хоч маком сій. Маруся зіщулилася в куточку і злякано поглядала то на батька, то на Ігоря; вражений Ігор дивився то на неї, то на Кобзаренка, а Кобзаренко, вже трохи отямившись, схвильований і зніяковілий, пригладжував тремтячими руками своє во­лосся і пильно дивився в землю, ніби чогось шукав.

— Ця хата, відколи стоїть, ще таких страшних речей не наслухалася, — обізвався згодом і глянув на Ігоря. — Тому, прошу вас, більше такого не говоріть. Я боюся гні­ву Божого... Може, і не варта було б з вами стільки гово­рити, тільки ж я все думаю, що зумію своїм простим шев­ським розумом показати вам те, чого ви самі в собі не ба­чите. Мені все здається, що ви з гіркоти й болю так гово­рите. Не йде воно так, як ви хотіли б, — от і спокушаєте Божу терпеливість, кидаючи виклик Небові. Людина у ве­ликих терпіннях часто блюзнірствує... Але я вірю, — чуєте, Ігорю Олександровичу? — вірю, що Божа іскра, запала у вашу душу, ще тліє. Тільки навалилося на неї усякої гни­лизни, і вона не може спалахнути повною силою... Коли б же я переконався, що ви є і справді такі, як оце кажете, то я б вас і хвилини у своїй хаті не терпів. І на поріг би вас не пустив — от вам, як Бог свят! — і Кобзаренко перехрес­тився.

З почуттям глибокого сорому Березовський похилив голову. Не важився більше перечити, але й ніяково йому було, що Григорій Степанович так помиляється щодо ньо­го, любить в ньому те, чого насправді нема, а тим самим ставить його в положення злодія, що користується кра­деним.

— Навіть сам апостол Петро вирікався Христа, — про­довжував задумано Кобзаренко, — хоч був його найближ­чим учнем, хоч сам бачив і чув святого Учителя. Вирікав­ся у хвилину страху й розгублености. Але не міг виректися до кінця, бо ж щось таки було у нього в душі. Так і ти: випираєшся Христа і Бога, але вони є у твоїм серці. Ті, що їх справді викинули, викинули зовсім, інакше роблять, інакше думають, інакше відчувають. Такі виродки ні со­вісти, ні сумління не мають, байдужі їм сльози і страждання людські, плюють вони і на свій народ і на свою держа­ву. Що їм там до того всього? Їм — аби черево напхати...

— Ви, Григорію Степановичу, дуже розумна людина, — мусів признати щиро Ігор. — І в оточенні і в нас самих є багато такого, чого ми не розуміємо, і тому кожна ду­маюча людина дошукується правди, але не всі бачать одна­ково...

— Ет, ідіть ви зі своєю правдою! — скривився Кобзаренко. — Правда, як сказано у Святому Письмі — це Христос-Бог. Більшої правди не може бути, і більшої правди світові не потрібно. Але людям видається, що того мало — от і мудрують, шукають, а дошукалися врешті такого, що з ним ні в тин, ні у ворота. Я, як на таких людей дивлю­ся тепер, то мені чомусь нашого начальника синок прига­дується. Ось послухайте:

Оцей самий синок Володя Кожевніков дуже в техніку закохався і захотів великим винахідником стати, світ зди­вувати. А "папаша" й зрадів. У цих же паршивців, як самі знаєте, тільки пташиного молока бракує, і на всякі бзікування грошей вони не жалують, а діти їхні живуть, як князенки. Мають усе, чого хочуть. Ну, і той Володя постано­вив собі знайти щось таке, як ото у книжках пишуть: щоб, значить, корабель, літак, підводний човен і танк водне спо­лучити...

Привезли для нього цілий вагон усяких матеріалів, майстерню цілу зі станками і моторами влаштували, інже­нерів і техніків на поміч приставили — мовляв, роби, як хочеш. Хто там більше робив, чи синок, чи ті інженери й техніки, — це й дурному ясно, але винахідником уважалося Володю.

Робили вони, робили — і щось там вимудрували дуже надзвичайне. Два роки пріли, але, кажуть, усе вийшло так, як Володя хотів. Невеличка штука — щось із метр зав­більшки, чи що, а диво велике.

Ну, як уже скінчили, тоді синок і каже:

"А тепер вилітайте звідси всі й не заважайте мені! Все, що ви досі зробили, — єрунда. Головний секрет — мій, і я його сам зроблю".

Замкнувся він на два, чи на три дні у своїй майстерні й щось там стукав, щось клепав, щось крутив і вертів, ні­кого до себе не пускаючи. Тоді повідомив, що все готове.

Начальник, такий гордий, гостей наскликав, наказав обережно винахід до їхнього клубу перенести — цілу па­раду синові зробив. І, як уже всі зійшлися, як наговорили промов про те, як влада молодими талантами піклується, дійшла черга до Володі. А він і показує:

"Ось, — каже, — мій винахід: корабель, підводний чо­вен, літак і танк в одній конструкції. Тільки я його так пе­реробив, що він ані не літає, ані не плаває, ані по землі не ходить".

"А що ж він робить?" — питають його.

"Нічорта він вам не зробить! — відповідає. — У нього ні пропелер не крутиться, ні колеса не обертаються, ні гу­сениці не рухаються. Коли хочете його з місця зіпхнути — запряжіть коня".

Гості побараніли чисто, один на другого дивляться і не знають, що на таке сказати. А Володя тішиться, аж під­скакує:

"Ось вам нові засади в техніці!"

"Ну, добре, — питають його, — а для чого ж воно, приміром, служить?"

"Служить воно доказом, — відповідає синок, — що при допомозі техніки можна не тільки з нічого зробити щось, а й з великого винаходу можна зробити ніщо".

— От і ви так зі своїми шуканнями, як Володя Кожєвніков з технікою: є правда, ясна, як сонце, у Святому Пись­мі записана, правда, що в смутку потішає, в упадках підносить, у гніві злагіднює, на кожний ви­падок в житті раду дає, блискучою зорею в кінці життєво­го шляху світить, а ви шукали-шукали, поки знайшли таке, що й старого черепка не варте. Навіщо вам така "правда"? Чим вам допоможе? Куди вас доведе? Ех, Ігорю Олексан­дровичу, не жартуйте з Богом, бо колись доля готова вас вашим же салом та по ваших же губах мазнути... Згадаєте тоді старого шевця, як оце він тепер свого покійного сусіда згадує, царство йому небесне!..

Коли прощався під хвірткою з Марусею, не витримав і сказав ущипливо:

— Від сьогодні, Марусю, знову знайдеш свою давню віру: бачиш, як твій тато мене сьогодні ганебно побив?..

— Переконав? — насторожилася дівчина.

— Ні, мене вже ніхто не зможе переконати, але ти ще й досі жалуєш за втраченим, тягнучись до нього серцем. Не буду зовсім здивованим, коли ти одного дня знову при­єднаєшся до батька. Воно навіть ліпше. Тоді не гризти­муть мене докори сумління, що я став причиною втрати твоєї радости, ґрунту під ногами, падіння в "темну порожне­чу" і взагалі всяких страхіть. Будеш знову щасливою...

Дівчина зідхнула.

— Помиляєшся, Ігорю, — відповіла з гіркотою в голо­сі. — До раз зневажених богів тяжко навернутися, а щодо щастя... Щастя може йти в парі лишень з глибокою вірою, бо віра дає снагу, підпору й силу. А наше безвір'я, хоч і оперте на тверезому розумі, не дає нічого...

— Ти сказала "наше безвір'я"? .

— Я дала тобі колись руку, пішовши за голосок тво­го розуму...

— Жалуєш ?

— Жалую не руки, а втрати віри. Розум її не засту­пить.

— То вернись до тата.

— І на це треба мати силу, а з безвір'я сили не набе­реш. Добраніч!

Не осяяла його блиском далекої зірниці, але лишила по собі ще раз враження глибокої таємничої криниці, на дні якої годі догледіти воду...

* * *

Зміцніла весна, наллялася соками і, відчувши свою си­лу, махнула у всю широчінь зеленими рукавами, викинула проти сонця барвні килими, запалила білими вогнями са­ди, задзвонила в небі громами.

Був травень. Трагічна весна 1938-го проклятого року і трагічний травень...

Знаменита єжовщина[38] досягала свого кульмінаційного пункту, а, як відгук її, в інституті бушувала майже щоден­на вакханалія зборів і мітингів з "криттям" і "викриванням" усяких "ворогів народу", з каяттям і самообпльовуванням за "недогляди", за "брак класової чуйности", з анатемами[39] на конаючих у тортурах, або вже й мертвих, з обі­цянками "допомогти" (попросту сказавши донощицтва) партії й урядові, приреченнями, що перетворювали атмос­феру в смородливу пащу гієни. Бруд, жорстокість, без­глуздя, підлість, самопониження і страх навалилися на люд­ські душі, і в них гнили до решти і розкладалися найвищі чесноти.

Березовський зовсім покинув учитися і, як тільки кін­чалися лекції, бігом біг до Кобзаренків, навіть не заходячи в їдальню. Не міг їсти, не міг всидіти ні одної хвилини в гуртожитку, а ночами переслідували його кошмари.

Але якось то посеред лекцій він відчув себе у центрі спільної уваги. Студенти щось перешіптувалися між собою і посилали йому зацікавлені, здивовані й навіть доброзич­ливі погляди.

Це його здивувало: адже нічого він помітного не зро­бив, ані не удостоївся ніякого відзначення, ані взагалі не міг пригадати собі нічого такого, щоб викликати цікавість. Але нікого нічого не питав, думаючи, що воно незабаром само виясниться.

І справді, на другій лекції Ковалюк, що примостився біля нього за столом, написав у своєму зошиті і підсунув до нього таке:

"Молодець! Передай їй мої ґратуляції[40]".

Березовський перечитав і дописав:

"Дякую, передам. Але. насамперед, виясни мені — ко­му і за що?"

"А ти хіба не знаєш?"

"Нічого не знаю, і почуваю себе глупо".

Василь зробив здивовані очі й спішно замазав усе, що було написане.

— Потім... — шепнув.

З лекцій без слова пішли поруч і зайшли в парк.

— Ну?.. — спитав Березовський.

— О, гатуйте мою дуфу! — почав Ковалюк своїм звичайним вигуком.