Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

— Ми з Ранком самі дамо раду.

Тепло, що йшло від вогню ще більше роз­дражнило хробаків, і Данко почав з болю куса­ти собі руки, щоб не завити диким голосом.

Тим часом Коема метнувся кудись у темний кут і приніс усе потрібне для лікування: це було сало з дикої свині і тютюн.

Поки Жібоя нарізував сало тоненькими платочками, Коема жував тютюн і все скоса погля­дав на Данка.

Хробаків берни позбувають досить прос­тим і нешкідливим способом: на головку парази­та владуть тоненький шматок сала, а на сало — розжований тютюн, і щільно об'язують зверху. Хробаки негайно вгризаються в сало, пробива­ють його наскрізь і тоді попадають головками в тютюн. Нікотина вбиває їх моментально, і вони гинуть. Тоді треба лиш уміло відкинути обклад так, щоб не попереривати хробаків, бо коли в ті­лі залишиться якась їх частина — на тому місці неодмінно постає боляк.

Спочатку, як лиш його грудна клітка опини­лася в тугих обіймах обкладу і хробаки завору­шились, добираючись до сала, Данко думав, що збожеволіє. Мав таке почуття, ніби його спину роздирали десятки гострих, розпечених на вогні гачків. Але мало-помалу біль утихав, і хлопець захотів спати. Ще ні разу в житті його так не морив сон, як в цю хвилину. Як не старався Дан­ко тримати отяжілі повіки, як не боровся зі со­бою — дарма!

— Хай буде. — ворушилась в голові млява думка. — Хай буде... Я тільки трошечки за­дрімаю... На одну хвилинку... — і він заплющив очі.

Коли розплющив їх знову — з великим зди­вованням помітив, що лежить роздягнений у га­маку, а в отвір оки пробивається світло соняшного ранку. Іботіра й Жібоя спали навпочіпки біля пригаслого багаття, а Коема, як і Данко, ле­жав у другому гамаку і рівно дихав у глибокому сні.

Ледве вспів Данко поворухнутися, як всі троє сплячих відразу прокинулись і повернули до нього голови. А Жібоя підійшов до гамака і спи­тав:

— Ну, як? Вже не болить?

— Ні, нічого не болить, — відповів Данко, роз­правляючи плечі. — Але я й справді проспав усю ніч?

— О, ти дуже твердо спав! — усміхнувся Жі­боя. — Ми повитягали берни, прикладали до спи­ни ліки, потім перенесли тебе на гамак, а ти ні­чого не чув. Я б так не заснув, навіть коли б зовсім упився. Ходи їсти...

Мовчазна Іботіра вже лагодила сніданок, а Коема звісив ноги з гамака і уважно прислухався до розмови між дядьком і чужинцем.

Данко хотів уже встати, але йому було ніяко­во, і він попросив Жібою подати собі свою со­рочку. Зробив з неї щось подібне до набедрени­ка і пояснив:

— Закон мого племени велить мати на собі якусь одежу.

Жібоя з повним зрозумінням хитнув головою:

— Нічого, не встидайся. Коли закон твого племени велить щось носити на собі — можеш носити. Ми не будемо з тебе сміятися...

Не розпитуючи й далі нічого, гостя спочатку нагодували й напоїли. Правда, Данко, знаючи спосіб виготовлення і властивість індіанських хмільних трунків, категорично відмовився їх пи­ти і обмежився тільки до запашного чаю з герви-матте, приправленого медом диких бджіл.

Печеня з дикої кози, риба і балабушки з тер­тої мандьоки були дуже смачні, хоч і не посоле­ні, і Данко наївся так, як ніколи в житті.

Під час того, як родина і гість снідали, до оки понаходило повно людей, чекаючи на новини.

— Жібоє, — спитав хлопець, — чи всі можуть слухати те, що я оповідатиму?

— Можуть, — хитнув головою Жібоя. — Тіль­ки коли є таємниці — задерж їх для ради пле­мени.

І Данко почав оповідати.

В міру того, як він оповідав, до оки тиснулося все більше людей, а здивовання і вигуки зростали так, що готові були розсадити тростинову ха­лупу з середини зовсім.

— Як?! Соняшний Волос живий?!

— Ти бачив його?!

— Чому ж він не вертається до нас? — сипа­лися питання.

Слова Данка передавалися з уст в уста і вихо­дили на двір, де тісною юрбою збилися всі меш­канці оселі. Коли ж хлопець дійшов до трагіч­ної смерти Канту й Жакаре, — довкола знявся крик і зойк. Не тільки родини загинулих, але все плем'я від старого до малого качалося по землі й рвало на собі волосся, оплакуючи забитих. Це так вплинуло на Данка, що він мимохідь піддав­ся спільній жалобі і плакав та голосив не гірше від інших. ¹

В самий розгар голосіння знадвору донеслися крики:

— Ботокуди прийшли!..

— Убіражара хоче говорити з Кам'яною Ри­бою!..

— Убіражара під брамою частоколу!..

Плач і лемент моментально урвалися, і в оселі стало тихо, хоч маком сій. Всі присутні в мовчаз­ному запитанні звели очі на Жібою і чекали.

— Жібоє, — підвівся Данко, — Я би хотів сам говорити з Убіражарою. Чи дозволиш?

— Добре, іди, — згодився Жібоя.

Але Данко раптом собі пригадав:

— Та я ж не вмію по-їхньому!.. .

— Вони розуміють по-нашому, — обізвалося кілька голосів. — Іди й говори.

Натовп розступився, даючи Данкові вузеньку дорогу, а, коли хлопець вийшов — посунув за ним.

Перед частоколом в центрі яких двох десятків ботокудів стояв Убіражара. Данко його відразу пізнав, хоч досі ніколи не бачив. Величезне акванґапе, численні шнурки намиста на шиї, грубі кістки замість сережок у вухах. І особливо велике кружальце, від якого нижня губа аж від­висала вниз — все промовляло за тим, що це є власне морубішаба.

Вже з першого погляду кидалася в очі вели­чезна різниця між обома племенами. Ґваянці бу­ли високі, довгоногі, мали бронзово-смагляву шкіру і злегка хвилясте волосся. Їхні очі, неве­ликі, але мудрі й бистрі, трошки приплескані носи і високі чола робили обличчя дитинно-при­ємними й одвертими. Єдиним хіба недоліком цілої будови тіла були стани. У чоловіків, а особ­ливо у жінок, тулуби були подібні до великої груші і були вужчі в обводі грудей, як в об'ємі пояса, так що плечі пропорційно до цілого тіла виглядали дуже вузенькими.

Ботокуди натомість були приземкуватими, якимись квадратовими, з великими головами, низькими чолами і вузловатими у всіх суглобах руками і ногами. Шкіру мали землисто-сіру, очі — випуклі, носи — горбаті, а волосся — рівне і шорстке. Окрім того, в їхніх очах світилося щось хиже, тупе і дике.

Данко цікаво приглядався до ботокудів і сам одночасно попав у центр уваги багатьох очей, що з величезним зацікавленням і страхом ди­вилися на нього.

Запала довга мовчанка.

— Чого хочеш, Убіражаро? — спитав гостро хлопець, звертаючись до ватажка ботокудів.

Убіражара розгубився, відступив крок назад і не відповідав.

— Ну, я питаю, чого хочеш? — повторив Данко.

— Ти хто? — спитав і собі Убіражара.

— Я той, хто тебе питає: чого хочеш, Убіра­жаро?

— Не знаю тебе, — понуро сказав Убіражара.

— Але я тебе знаю, Убіражаро! — тупнув но­гою Данко. — Я тебе знаю і тому наказую: іди звідси геть!

— Ти не смієш наказувати мені — богові вог­ню і морубішабі! — крикнув Убіражара. — Я тебе не знаю!.. Я хочу говорити з Кам'яною Рибою.

— Ти не є богом вогню, Убіражаро, не бреши! І з Кам'яною Рибою ти не будеш говорити! Іди звідси геть!..

І ґваянці і ботокуди з великою пошаною ди­вилися на молодого хлопця, котрий так сміливо ставився до Убіражари, а Убіражару від того огортало почуття безсилої злоби.

— Я хочу знати, хто ти є?! — визвірився він і дико засвітив очима.

— Краще буде, коли не будеш знати. Коли дізнаєшся — злякаєшся, — іронічно відповів Данко.

— Я не боюсь тебе, біла жабо! — лютився Убіражара. — Зараз скажи, хто ти є?!

— Ти хочеш знати, хто я є? — спитав Данко, почуваючи, що в ньому починає накипати злість. — Добре, я покажу тобі, хто я є!.. Прийдеш завтра ранком і побачиш...

— Я не хочу чекати до завтра! — завзявся Убіражара. — Зараз кажи, зараз!..

— Слухай, Убіражаро, — затремтів Данко, — я не хочу твоєї смерти, а тому кажу: іди звідси геть! Прийдеш завтра з усім своїм племенем і побачиш, хто я такий!..

Після тих слів Данко обернувся і пішов назад до оки, а ботокуди ще хвилинку постояли, по­кричали і повернулися до своєї оселі. Там відра­зу піднялася метушня і біганина: видно було, що скликають нараду племени. Це навіть тішило Данка, і він, відвівши Жібою набік, сказав, що має обговорити з ним дуже поважну справу.

Жібоя наказав усім братися до звичайної ро­боти, і коли ока опустіла, сів біля Данка.

— Говори, — сказав.

Поки вони перешіптувалися обоє, в обидвох племенах тільки й мови було, що про нечуваного молодого гостя, який так сміливо говорив з Убіражарою і який мав честь зачислятися до прия­телів могутнього Соняшного Волоса.

Сумний поворот

Сумно похиливши голови, верталися ґваянці з-над Жовтої Ріки до своєї оселі. Оплакавши ра­зом з іґурейцями молодого Журіті, вони похо­вали його на березі Парани, забезпечивши по­мерлого їдою і зброєю, що їх положили з тілом до могили. Тепер спішили додому, щоб на раді племени обговорити все, що сталося і вирішити, чи об'єднуватися з іґурейцями, чи ні.

Тамандуа, котрий тепер перейняв на себе обо­в'язки ватажка, ішов попереду і докладно собі пригадував всю розмову з представниками іншо­го ґваянського роду, що його так довго і безуспішно шукав по пралісах Самотній. Він сам був за тим, щоб злучитися з іґурейцями, хоч тоді й не був би морубішабою. Але честь бути рад­ним в племени під зверхністю морубішаби Соняшної Династії вартувала для Тамандуа біль­ше, як саме морубішабство. Питання лиш було в тому, чи погодиться на це рада племени? Випадок з Арасі міг розчарувати ґваянців з-над Жовтої Ріки у Соняшній Династії, і тоді, зви­чайно, про об'єднання родів не могло бути й мови.

А розвінчаний морубішаба ішов посередині гуртка з опущеною головою і зі зв'язаними назад руками. Попереду від нього ішов Аракень, а по­заду — Моема. Довгий шнурок, що ним були зв'язані руки Арасі, одним кінцем був прикріплений до пояса Аракеня, а другим — до пояса Моеми. Втікати було неможливо.

Малодушній і злобній людині завжди видаєть­ся, що її незаслужено кривдить цілий світ і що тільки вона одна має скрізь і у всьому рацію. Так і недолугому морубішабі видавалося, що в його невдачах винне все довкола, тільки не він. Арасі був лютий на діда, на Данка, на Ітапіру, на Тамандуа, на Моєму й Аракеня, навіть на ліс і землю. Він вважав, що має всі права на скарби, на розкішне й ліниве життя, на Консуелу, бо він того хотів і так йому подобалось. Все те, що ста­вало на перешкоді цим бажанням викликало тільки ненависть і жадобу помсти.