Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Часу до відплиття назад моторових човнів було мало, і поручник спішився перед від'їздом на місце слідства видерти бодай якісь відомості, що торкалися всієї справи.

Та цей третій з черги допит муринчука видав­ся найбільш безплідним, дарма, що хлопчина не тільки не впирався, але охоче говорив про свою зустріч з Семипалим і Рижою Корвою. Шав'єрові було важним дізнатися головне: чи знав щось Бенедіто про зв'язок між втечею Данка й Арасі з двома злочинцями, але якраз того він не дізнався. Один раз із відповідей Бенедіта вихо­дило, що зв'язок був, другим разом знову Шав'єр переконувався, що того зв'язку або не могло бу­ти, або Бенедіто про нього нічого не знав.

Злий і невдоволений сидів Шав'єр пізніше у човні, передумуючи все від самого початку.

— Ну, і що ви, поручнику, скажете на цю всю справу? — спитав його сержант поліції з містеч­ка Ґваїри, що їхав з ним разом.

— Що я скажу? — відповів Шав'єр. — Я ска­жу, що це якась чортівська справа! Всі нитки, за які я не вхоплюся, рвуться, неначе хто заворо­жив! Той старий індіянин не хоче нічого говори­ти, а я на нього не можу натиснути, бо він хво­рий. Батько того молодого чужинця, здається, щось довідався, але лежить непритомний. Семипалий також непритомний і в непритомності має вмерти, а цей малий муринчук все плутає й й плутає.

— Ні, чого ж плутає, — не погодився сержант. — Він нічого не плутає. Чи не признався вираз­но до того, що бачив Семипалого і Рижу Корву?

— Признався, признався! — розсердився Шав'єр. — Власне, що мені те його добровільне при­знання зовсім не подобається!..

— Думаєте, що він не сказав усієї правди?

— Думаю, що він взагалі брехав, і ні Семипалого, ні Рижого Корви не бачив.

— От, маєш! А який же йому є сенс у тому, щоб брехати?

— Ага! "Який сенс?" Як би я знав, який сенс, то я б знав уже все. Але, власне, вся штука в тому, що я того сенсу не розумію...

— А по чому міркуєте, що він їх не бачив?

— Та ви ж самі чули, що він не міг докладно навіть їхньої зовнішности описати.

— Так, я на це звернув увагу і скажу навіть більше: він не то що докладного, але взагалі ні­якого уявлення про них не має... Але візьмім справу з іншого боку: чи той Бенедіто щось чу­вав про Семипалого і Рижу Корву давніше?

— Казав, що ні.

— Я чув. Але чи правду казав?

— Цього я ще не знаю... Та найцікавіше в тому всьому одне: чому він і далі боїться самої згадки про Данка й Арасі? Що Семипалого й Ри­жу Корву бачив — говорить сміливо і навіть старається мене переконати, що бачив їх. А, коли справа торкнеться Данка й Арасі, блідне, тря­сеться і все підкреслює, що про них нічого не говорить.

— Та то, може, він дотримує якоїсь присяги?

— Безперечно. Але, крім присяги, є ще щось. Я це вже відчув, тільки не можу до кінця розга­дати.

Так жваво обговорювали справу поручник і сержант, а човен скоро ніс їх вдолину рікою до місця, де розігралася дві ночі перед тим страшна драма...

Що сталося потім

Не зробивши й десяти кроків у цілковитій тем­ноті, Данко наскочив на кущ і мало не видер собі очей. Відскочив убік — і налетів з усього розмаху грудьми на дерево.

"Е, так не можна! — старався сам себе угаму­вати хлопець. — Так з опалу я, замість того, щоб втекти, можу простісенько влізти тому розби­шаці в руки".

І він, пильно розглядаючись та сторожко при­слухаючись, почав поволі віддалятися від хижі, яка навіть через цю густу темінь світила кала­мутним чотирьокутником відчинених дверей.

Данко йшов, чи, вірніше, повз, низько зігнув­шись і випробовуючи наперед кожний ступінь дороги, поки не щезла йому з очей жовтава пля­ма світла з хатини, і тоді з обридженням шпур­нув від себе ніж, що його досі тримав у руці. Хлопець був уже мокрий до останньої нитки, але не нарікав на негоду. Навпаки, був радий бурі й дощеві, які, правда, утруднювали йому втечу, але ще більше утруднювали переслідування. Ліхтарки, що її, на щастя мав у кишені, не сві­тив, бо боявся себе видати, і не так старався ті­кати, як відгадувати, де був Пойзе. Та що можна було почути, коли дощ бив у тисячі бубнів, а вітер свистав, як мільйони зіпсованих сопілок?

Що можна було побачити, коли темінь смолою заливала очі?

І Данко ступав крок за кроком, абсолютно не знаючи, чи він тікає, чи йде назустріч ворогові. Та, — дивна річ! — пригода почала йому видадаватися дуже веселою, попросту захоплюючою, хоч серце, своїм порядком, лізло, як то кажуть, у п'яти. В один момент йому навіть захотілося зустрітися з Пойзе. Отак, як би було біле простирало, — нап'яти на себе, вискочити з-за де­рева і крикнути: "Угу!"... Ох, напевне, тікав би!..

Та ледве Данко вспів собі уявити цю картину, як дослівно в трьох кроках від нього затріщало, і почувся скрегочучий, бляшаний голос-рижого:

— Не ховайся, хлопче, ні!.. Я тебе все одно бачу!..

Данко похолов і просто влип до стовбура якогось грубого дерева, моментально стративши охоту до ризикованих жартів. Мокре волосся заворушилося у нього на голові й стало сторч.

— Чуєш, Данку?! Не тікай, бо буде ще гір­ше!.. — продовжував Пойзе, проходячи попри саме дерево.

Данко з полегшею зітхнув.

— Лови, коли бачиш!.. — подумав. — Лови... А я ось тимчасом вернуся якраз у протилежний бік. Треба би було подивитися, що там той бід­ний Онофре робить... Чи мені тільки причуло­ся, чи він справді кричав: "Тікай, Данку, він женеться за тобою"?.. Ой, здається, то не при­чулося!.. Вернуся! Вернуся, щоб переконати­ся... Він же поранений!..

І хлопець завернув назад.

Буря скидала з небес цілі водоспади, земля тряслася, як великий млин, і Данко нераз аж падав, збитий з ніг дужими штовханцями шале­ного вітру. Натикаючись то на корчі, то на дере­ва, завертав направо і наліво, попадав у ями і взагалі почував себе, як сліпе кошеня. Врешті мусів зупинитися, бо зрозумів, що заблудив і халупи не знайде.

Притулився спиною до якогось дерева і став чекати, поки трохи не втишиться розшаліла сти­хія. Був розбитий і вичерпаний. В шлунку гнів­но бурчало, від холоду його ціпило, а стояння втомлювало більше ніж ходження. Переминаю­чись з ноги на ногу, Данко стояв з годину, але на кінець не витримав. Чомусь знову пригадав собі Семипалого, пригадав окрик, який спочатку прийняв за оману слуху, і з подвійною енергією пустився на розшуки. Не бачив нічого, тільки відчував час-до-часу, як його хльостав по облич­чі вітер мокрими гілляками, або надимав йому на зустріч пружні, дужі вітрила, що їх треба було пробивати грудьми.

Хлопцеві здавалося, що на цей раз він ішов уже добре, і дуже дивувався, не знаходячи хати­ни. Насправді ж він ішов у протилежному на­прямі — на північ — із кожним кроком все далі віддалявся від бажаної мети.

Незабаром помітив, що дощ меншає, і це при­мусило його до більшої обережности. Та, скільки він не приглядався, скільки не прислухався — ніщо не зраджувало близької присутности Пойзе.

Ще по упливі якогось часу Данко зауважив, що вітру вже не чути і що дощ минув. Над гу­щавиною почало прояснюватися небо, і на ньому показався пізній сквашений місяць, перед яким спішно тікали на південь розшарпані хмари, во­лочачи за собою клапті ріденьких хвостів.

Густа стіна рослинности високо обступила хлопця з усіх боків, і за нею він нічого не бачив. Щоб бодай трохи зорієнтуватися в місцевості, мусів насамперед вийти на якусь галявину, чи горбок. І Данко почав завертати ліворуч, в той бік, куди ґрунт підносився вгору. Розрахунок був добрий, і незабаром хлопець вирвався з обій­мів надокучливої гущавини. Він опинився на ви­соких скелях, що замикали собою північну сто­рону глибокої овальної долини, сильно залитої водою. Вершки потоплених кущів і таквари, що підіймалися тут і там з води, свідчили про те, на скільки піднявся її рівень.

Данко догадався, що стоїть над озером Великої Кобри, про яке люди оповідали багато всяких небилиць. Кабоклі вірили, що саме в цих скелях, десь глибоко під землею, живе передпотопова потвора — Велика Кобра, саме ім'я якої викликає жах у всіх диких індіянських племен цілої Бразилії. Оповідали, що та Велика Кобра виходить на полювання раз на сто років вночі, і тоді горе тому, хто її побачить!.. На який саме рік випадало полювання потвори — того ніхто не знав, але, на всякий випадок, ні один кабокльо ніколи не важився підступати близько на­віть серед білого дня до легендарного озера, а не то що полювати в ньому на крокодилів. Див­лячись на спокійне плесо, що в анемічному світлі надщербленого місяця відливало тьмяною міддю, Данко пригадав собі також згадку Коарасіаби про те, що скарби ґваянців криються десь у підземному ході Великої Кобри.

Всі ці думки і спогади миттю перелітали через голову хлопця, а він тим часом з полегшею дихав на повні груди, радий, що нарешті виліз з гуща­вини. Тільки тепер відчув, як гнобило його й томило кількагодинне лаження по диких і мокрих хащах. І хоч як воно було ризиковано в такому положенні, Данко волів залишатися на відкритому місці, ніж знову лізти в чагарник і там про­довжувати сліпу гру з небезпекою.

Стояла глибока тиша, і в ній тим виразніше чулося журкотіння залишених бурею струмків та лунких коротких ударів тяжких краплин, які, спливаючи вниз, розбивалися на листях, або на мокрій землі.

Від скель береги кітловини полого збігали вдолину і сходилися в густому лісі, на віддалі при­близно одного кілометра від того місця, де стояв Данко. Правий берег озера був майже весь від­критий, зате на лівий трохи нижче вже насту­пав ліс і тягнувся аж до протилежного від скель кінця.

Данко постояв трохи, послухав і підійшов до урвистого берега, щоб подивитися у воду. Хотів побачити крокодилів, яких, як казали люди, в озері Великої Кобри водилася маса.

Брр! Яка ж неприємна та вода!.. Хоч і бли­щить і відзеркалює в собі зоряне небо і дозволяє місяцеві стелити на своїй поверхні довгі, тремтливі рушники, але виглядає густою, як смола, і напевне є смертельно-холодною.

— Брр! — здригнувся Данко ще раз, але сто­яв, як загіпнотизований, і все дивився вниз. — Навіть крокодилів не видко. Певне з холоду по­заривалися в намул, або... бояться Великої Кобри. Адже кажуть, що в ту ніч, коли вона ви­ходить на полювання, крокодилі ховаються, бо бояться її так само, як і люди...

Іронізуючи в душі з Великої Кобри і полох­ливих крокодилів, Данко так задумався, що зов­сім не помітив довгов'язої, незграбної фіґури, яка безшелесно, мов тінь, насувалася з-заду на його плечі.