Проти переконань

З тієї дикої, кострубатої міщаночки, що зачепила його так незручно на цвинтарі, що підкочувала спідницю, поправляючи пан­чоху перед незнайомим мужчиною, що так різко реготала,

задираючи голову, не лишилось нічого. Тепер це була зов­сім нова людина, повна свідомости своєї гідности (коли не брати під увагу сьогоднішньої сцени з Ільком, яка так обурювала Ігоря), з гнучкими і плавними рухами, людина, що мовою і думками зраджувала свою інтелігенцію. І цьо­го всього вона досягла підо впливом Ігоря лишень для того, щоб уподобати собі якогось грубіяна — Ілька! Саме грубіяна, розгнузданого і нахабного — інакше Ігор собі його не міг уявити!

А Маруся тим часом звивалася в кухні, кінчаючи мити начиння і, як здавалося Ігореві, старалася не дивитися на нього.

— Але ж і мете! — обізвався, заглядаючи у вікно. — Обіцяла хресна прийти сьогодні, але напевне не прийде...

— Хто цей Ілько, Марусю? — не стримавшись, спитав Ігор так недоречно і так несподівано, що дівчина здригну­лася.

— Який Ілько? — перепитала, змішавшись до скрайніх меж і спаленівши по самі вуха.

— Ти не знаєш? — спитав насмішливо, перехиливши голову.

— А ти звідки знаєш? Чому питаєш?

— Бо бачив і чув вас сьогодні... — пояснив тоном пе­реможця, якому вдалося піймати винуватця на гарячому. Розгубленість дівчини не міг інакше пояснити, тільки як признанням, і від того все більше наростала злість.

Але Марусі поволі верталася рівновага. Яскравий ру­м'янець скоро поступався сіруватій блідості, блискучий погляд набирав твердої упертости, і дівчина, щоб стримати гнівне тремтіння уст, прикусила нижню губку. Не говорячи нічого, зняла з печі миску з пшеницею, висипала на стіл і почала перебирати, завзято соваючи зернятками по столі.

Внутрі в Ігоря клекотіло.

— А я й не думав, що ти можеш бути такою безжур­но-веселою, — ковтаючи отруту заздрости, тягнув він ущипливо далі. — Як побачив сьогодні і почув тебе — спочатку ні очам, ні вухам своїм не повірив.

Маруся мовчала, але її пальці, розсуваючи пшеницю то в один, то в другий бік, помітно тремтіли.

— Той Ілько мусить бути дуже веселим і завзятим хлопцем. Правда?

Вона враз підвела на нього суворі очі й тихо спитала:

— Чого хочеш, Ігорю?

— О, я нічого не хочу! — засміявся штучно. — Я тіль­ки думаю, що в моєму товаристві ти завжди така сумна і така поважна, завжди тобі лізуть якісь трагічні думки в го­лову. Але в товаристві...

— Правда! — увірвала його різко. — Правда, Ігорю! У твоєму товаристві мені завжди лізуть страшні й трагічні думки в голову... Ти вдоволений?

— Вдоволений, що почув щиру відповідь, але жалую, що не знав цього раніше... — відповів, скриваючи під удаваним спокоєм біль і образу.

— Ти не знав?! — підвелася з місця Маруся. — Ти не знав?! Хіба ж забув, що я тобі казала? Та ж ти приложив усіх зусиль, щоб відібрати мені радість і рівновагу духа, ти вибив мені з-під ніг опору ти вкинув мене у темну по­рожнечу тієї проклятої правди, де нема місця на усмішки й радість!.. Чого ж хочеш від мене, я питаю? Щоб я тан­цювала з радости на похоронах власної віри й веселилася на вид убивці тієї віри?! Вибач, того я не вмію і не можу!..

Дивилася на нього з ненавистю, як на найбільшого во­рога, і від її погляду враз пропала охота до іронії.

— Марусю, — сказав благально, зіщулившись під тя­гарем страшних обвинувачень, — ти несправедлива. Я не хотів тобі зла і ніколи не думав, що релігія займає аж так багато місця у твоїй душі...

— Тішся, Ігорю: вона вже не займає ніякого місця! — трагічно усміхнулася дівчина. — Зате тепер велике місце займає порожнеча, якої ніщо не в силі виповнити... Дивись, ще так недавно, всього рік тому назад, я вибирала оцю саму пшеницю на кутю з радістю очікування великого свя­та — Народження Правди — і глибоко вірила в Неї. Тепер мені здається, що я перебираю власні сльози над могилою тієї Правди. Тобі воно незрозуміле, навіть смішне, але ме­ні — ні! Я оплакую той гарний, великий і радісний настрій, який живив мене протягом кількох тижнів кожного року, я оплакую, бо його не заступить ні твоя правда, ні розумні міркування — ніщо! І, хоч я роблю так, як робила раніше, то роблю задля тата, а гіркота моя подвійна: адже в ці уро­чисті дні, в які ми раніше були такі близькі одне одному, цей рік ми будемо дуже далекі!...

Він збирався відповісти, але не вспів, бо хтось засту­кав.

Прийшли Сірки — куми Кобзаренка: хресна мати Ма­русі — Явдоха, її чоловік Максим і їхня донька Стешка, що була похресницею Григорія Степановича.

— Оце вибралися! — гуділа дзвоном в сінях тітка Явдоха, оббиваючи і обмітаючи сніг з чобіт. — Вийшли з дому — ніби нічого. А тоді, як звіялося, як звіялося, — Господи!..

Прийнявши гостей, хата ніби відразу понижчала, такі високі й огрядні були старі Сірки. Лишень донька їхня, кумедно-гарна п'ятнадцятирічна дівчина, вдавшись ростом у батьків, нагадувала собою тоненьку, кволу стебелинку. Ігор завжди дражнив її, називаючи то марсіянкою, то об­чухраним блакитно-квітучим соняшником, бо й справді, Стешка зі своїми величезними блакитними очима була по­дібна до тички з двома синіми баньками вгорі. У відміну від батька й матері, що пишалися своїм давнім міщанським родом ("Мій пращур вже за гетьмана Богдана теслював, і від того часу теслі в нашім роді не переводяться", — лю­бив згадувати Максим), Стешка, навпаки, дуже маніжила­ся, вдавала з себе надзвичайно розумну і веліла називати себе Стеллою. Як найменша дитина й одинока донька, мог­ла дозволити собі на те, на що напевне не дозволили б її старші брати. Звісно — пестійка.

Зліз із горища Кобзаренко і, привітавшись з кумами, відразу поринув з ними в розмову, Маруся вже заходила­ся наставляти, чай, а Ігор, як звичайно почав дражнити Стешку: .

— Ну, і як же там, Степанидо Максимівно? Ви й далі так ненавидите мужчин?

— Це ви до мене? — повернулася Стешка, сяючи сво­їми блакитними соняшниками.

— До вас.

— То помилилися, бо я називаюся інакше.

— Ах, я й забув!.. Як то?.. Якось ніби "стіна"?..

— І зовсім недотепно!

— Правда, що недотепно, але я все забуваю... Як же воно?... Ах, згадав: "стеля"!..

— Ви, як бачу, зовсім глухі. Хіба ж не чуєте різниці між "стеля" і "Стелла"? Стелла, з двома "л"!

— Ага, ага, вже знаю! Але чому тільки з двома "л", а не з трьома? З трьома ще краще...

— Ви не можете нічого розумнішого сказати?

— Я — ні, Стелллочко, але ви напевне скажете. Ска­жіть же мені, яке ваше теперішнє становище до мужчин: змінилося, чи ні?

— Змінилося.

— Та невже? От радість яка!

— Не радійте, бо я тепер ще більше мужчинами погорджую — просто не зношу їх! — дуже поважно вирекла Стешка.

— Це справді трагічно, Стеллллочко! І чому ж то так?

— Бо вони всі однакові: тільки голови дівчатам кру­тять.

— От, негідники! Ну, а... дівчата? Не крутять?

— Не знаю за інших, але я — ніколи!

— Та що ви, Стеллллочко?! А ось мені першому за­крутили.

— Мені вашої голови зовсім непотрібно, — закопи­лила губку Стешка. — Досить з вас Марусі...

Старі, відірвавшись від своїх справ, розсміялися:

— А що, дістали?

Були горді за свою дитину.

Ці жарти зі Стешкою, а пізніше спільна розмова при столі розрядили напруженість, яка виникла між Ігорем і Марусею, так що при прощанні вона винувато сказала:

— Даруй мені, Ігорю... Коли, кажеш, ти й сам пережи­вав те, що я тепер переживаю, — мусиш мене зрозуміти... Я наговорила тобі сьогодні дуже терпких слів, але вони є лишень сотою частиною мого болю... Не зачіпай же бо­лячки і не дражни її, поки вона не загоїться. В мені зріє щось дуже велике, поки що мені самій незрозуміле. Тому я неспокійна, вразлива і... зла. Не гнівайся на мене... Не гнівайся, добре?..

І знову той невловимий імпульс, як трепіт далекої зір­ниці, що на мить з'явився на її обличчі й зараз же пропав, викликавши в Ігоря почуття солодкого болю і лишивши по собі згадку про глибоку криницю, на дні якої годі догледіти воду.

* * *

Хоч Ігор був ворогом усяких забобонів, але починав схилятися до переконання, що якась надприродна сила завзялася на нього і робить з ним злі жарти. Вже й раніше всі його поважні розмови з Марусею кінчалися невдало, але, після того першого снігу, над ним завис правдивий фа­тум. Скільки разів він постановляв собі поговорити з дів­чиною "по душам" — стільки разів щось ставало на пере­шкоді. А вже після випадку з Ільком — мов хто закляв. То Марусі не було вдома, то Григорій Степанович тратив охоту до роботи й лишався сидіти з молодими, то прихо­дили гості. Коли ж не було ні одного, ні другого, ні тре­тього — впліталася якась трагічна новина, на тлі якої вся­кі інтимності набирали непристойного характеру. Врешті Маруся простудилася і два тижні лежала в ліжку, потім їй на зміну ліг Кобзаренко, а на кінець захворів на грипу й сам Березовський.

Час минав, сніг почорнів, стверд, і вже більше не викликав ані захоплення, ані бажання про себе говорити. І колись таке гарне і таке багатозначне у своїй простоті речення: "Подивися, Марусю, який прекрасний сніг випав!" — стратило свою актуальність. Перестав бути актуальним і якийсь там Ілько, що став причиною останньої терпкої розмови, бо події наростали й розвивалися так, що відсу­нули на задній план усе особисте...

Прийшла весна, ніжна й несмілива, мов дівчина-п'ятнадцятка, скромно закосичена у перші дзвоники білих про­лісків, з м'якими сережками вербових котиків у вушках, з пучечком трав'яних стрілок у руці та рястом у подолці, й з жахом зупинилася на порозі катованої землі, повитої чадом сліз і крови. Розгнуздана стихія безправ'я і терору, знайшовши гідних переємників пекельних традицій Івана Лютого і Петра "великого", ґрасувала безкарно по голо­вах і хребтах загарбаних під червону корону народів. Ви­літали з праці й учбових закладів люди, вилітали з дер­жавних мешкань на брук цілі родини, злітали з плечей го­лови, а залізничні колії день і ніч співали "Реквієм", від­проваджуючи на схід і північ вагони, вщерть набиті живими кістяками.

З інституту зникла майже третина професорського складу, пропадали один за одним і студенти: кого заареш­тували, а кого вигнали. Так, наприклад, викинули Кочергу за те, що дома заарештували його батька, викинули й Ро­гача за те, що приятелював з Кочергою і за те, що батька дівчини, до якої він ходив, також заарештували.