Та паразити ростуть скоро і, чим більшими стають, тим більші терпіння приносять. Отож і не дивно, що Данко дістав гарячку, стратив апетит і не міг спати.
Та на тому ще не був кінець. Пальці лівої ноги в розірваному чоботі також чомусь понапухали і почали свербіти нестерпно. Данко спочатку не звертав на це уваги, але на третій день своїх блукань, коли свербіння стало особливо надокучливим, скинув розбитий чобіт і уважно оглянув ногу. Виявилося, що довкола нігтів і в підошві загніздилися ножні блішки, що їх в Бразилії називають "бішьо де пе". Ці паразити, величини макового зеренця, зовсім подібні до звичайних бліх, тільки не скачуть, а дуже швидко лізуть боком. Найбільше множаться вони по господарках, де є свині, кози або вівці, коло ратиць яких "бішьо де пе" знаходить особливо догідні для себе умовини. Допавшись до людини, ніжна блішка вибирає найгрубшу шкіру на підошві, або влазять під краєчок нігтя і вгризається в середину. Там вона відкладає величезну кількість яєчок, довкола яких створюється оболонка величини конопляного сімени. Інколи ця блішка влазить під пазурі рук, але це порівняно рідко трапляється.
"Бішьо де пе" є небезпечні тим, що вони ніколи самовільно не покидають своєї жертви. Коли їх не винищити і не повидовбувати їхніх мішечків з яйцями, — вони можуть так розмножитись, що перетворюють ступні ніг і пальці в нефоремні, спухлі, спливаючі сукровицею обрубки, і можуть легко довести до ґанґрени, зараження крови і смерти.
Виявивши у себе небезпечних "пасажирів", Данко негайно озброївся кількома кактусними колючками і взявся за "полювання". Справа посувалася дуже погано, бо кінчики колючок ломалися, а тупа колючка не хотіла влазити в тіло. Однак, головніші гнізда таки вдалося повитягати, хоч операція була досить болюча, а відсутність будь-яких дезінфекційних середників могла привести до великої небезпеки. Єдине, що міг хлопець зробити — це промити скривавлену ногу перевареною водою, що її передбачливо завжди носив з собою в пляшці, а ранки позаливати лікувальним соком кактусів.
Скінчивши з тим, Данко вирішив відпочити. Почував себе сьогодні якось дуже погано, і тепер, коли припікало сонце, не мав сили далі йти.
Він зупинився над берегом ріки і догадався, що це мусить, власне, бути ріка Іґурей, що протікала попід кряжами Кааґвасу і Маракажю і що над цією рікою десь трохи вище мусять бути індіанські оселі, до яких він ішов.
Та свідомість, що він підходить до мети своєї мандрівки, якось зовсім не тішила хлопця. Все йому стало байдужим, і він бажав лиш одного — лягти і відпочити.
З трудом проковтнув кілька овочів, випив сік з диких помаранчів, заліз в купу корчів, підклав під голову мішок і ліг. Він тепер був дуже обережним і ніколи не зупинявся спочивати на відкритих місцях. Навіть вночі, коли розкладав вогнище, ховався сам поміж каміннями, щоб його не було помітно і щоб бодай з однієї сторони мати забезпечений захист, чи то від хижака, чи то від стріл.
Як тільки він заплющив очі, віддаючись спокоєві, відразу на його груди навалився гнітучий тягар думок і спогадів. За останні дні вони все збільшувались і доповнялися новими картинами. В цей порівняно недовгий відрізок часу хлопець занадто багато пережив і пізнав нових людей, злих і добрих. На початках своїх блукань він згадував тільки батька, Коарасіабу й отця Вісенте. Пізніше до них долучилися Арасі, Жульо, Оба й Пойзе. Ще пізніше — Ітапіра, Канту й Жакаре. Вони з'являлися несподівано на його дорозі, несподівано зникали, і в конечному висліді Данко лишився сам в товаристві одинокої Фрузі. Тепер іде знову далі, щоб зустріти нових людей і нове невідоме. Чи довго ще так буде, і як воно все скінчиться?..
Тато, падре Вісенте, школа, книжки, чиста постіль, свіжа білизна, спокійний сон і смачна їжа... Чи то справді було колись, чи то лише йому колись снився гарний сон?..
— Треба заснути, — плутався думками Данко. — Треба заснути і воно знову вернеться...
Але й заснути не міг. Ловив себе на тому, що весь час потирав сверблячу спину об траву. Його аж поривало зірватися на ноги, впертися плечима об рапаву[69] кору дерева, або об камінь і обдертися до костей. Але Данко стримувався від такого незрозумілого кроку і потішав сам себе тим, що оселя ґваянців уже близько, і там він знайде допомогу. Покищо мусів терпіти і не тратити притомности.
Реальна дійсність то притьмарювалася гарячою млістю, то виступала знову під впливом свербіння й болю спини. Але остаточно повернула Данка до неї Фрузя. Вона прибігла звідкись з лісу, окрилась під боком свого пана і причаїлася, немов закаменіла.
Вивчивши вже добре поведінку мавпи, хлопець зрозумів, що поблизу щось є. Але — що?
Він тихенько обернувся зі спини на груди і став пильно визирати з-за корча. Незабаром почув шелест гущавини і людські голоси. Серце його тривожно затовклося: "Вороги, чи приятелі?" — поставив собі питання.
На відповідь не довелося довго чекати, бо зараз же з-за сусіднього горбка вийшло на галявину п'ятеро голих індіян. Вони йшли спішно, не криючись, і розмовляли досить голосно. Але з їхньої розмови Данко нічого не розумів. Тільки коли вони порівнялися з ним — він побачив, що в кожного в нижній губі було втиснене дерев'яне кружальце, і зі страхом подумав: "Ботокуди"!.. :
Фрузя, ніби також зрозумівши небезпеку, притулилася до нього ще щільніше, а її дрібненьке тільце нервово тремтіло.
Данко дуже боявся, що ботокуди помітять його присутність, або почують її по запаху, на який індіяни є чутливі нарівні зі звірями. Але, на щастя, вітер віяв з їхнього боку, і Данкові аж в носі закрутило від їдкого смороду.
Вся група зупинилася на віддалі кільканадцяти кроків і почала про щось радитись. Данка обілляв холодний піт:
"Ану ж, — думав собі, — вони схотять перейти до ріки, і я опинюся супроти них під вітром?.. Або може з них кому захочеться заглянути в цю купку корчів — і що тоді?.."
На мить йому прийшла до голови думка — чи не пополохати цих небезпечних гостей фоґетами? Але він зараз же відкинув її: поки б він сягнув рукою до кишені, поки витягнув би буска-пе, поки встиг би його запалити і кинути — міг би себе видати і впасти мертвим від стріли. А в тому випадку, коли б їх і наполохав, то вони вернулись би до оселі і привели б допомогу.
"Ні, — вирішив Данко, — буска-пе треба лишити хіба на скрайній випадок. Краще перечекати".
І дійсно, його рішення було розумним, бо дикуни ще трохи пошварґотіли, помахали руками і подалися спішно на схід. Данко перехристився. Фрузя також спочатку обережно підняла голову і послухала, а потім вилізла з корчів і весело пострибала далі, нюхаючи свіжі сліди. При тому форкала, робила невдоволені гримаси і давала знати, що залишений ботокудами запах їй ніяк не подобається.
Вичекавши ще трохи, Данко підвівся і став збиратися в дорогу. Не дивлячись на те, що сонце було ще високо і припікало добре, йому було холодно. Від надокучливого свербіння спини і недавнього переляку його ціпило і морозило, хоч, безперечно, він мав високу температуру.
З трудом натягнув наплечника, котрий видався йому надзвичайно важким, забрав колчан з луком, гукнув на Фрузю і рушив далі.
Ішов тепер з подвійною обережністю, скрадався та пильно роззирався на всі боки. Голова була страшенно важка, кров рівномірно й напружено била в скроні, відзиваючись у вухах шумом морського прибою, і через яких чверть години Данкові зробилося гаряче. Йому почало видаватися, що земля, немов м'яке тісто, розпливається і перехиляється то вперед, то назад а горби й дерева двояться і що-хвилини міняють форми.
— Ов, зі мною зовсім погано!.. — злякався Данко і приложив долоню до чола. — Проти ночі горячка ще збільшиться, і тоді я можу пропасти...
Горбкувата місцевість лагідно збігала вниз. Де-не-де світили до сонця голі боки скель, а дерева то збігалися у густі купи, то розбігалися, лишаючи зовсім чисті галявини й долини. Місцями показувалися помітно протоптані стежки, і це вказувало, що оселі справді недалеко.
Як воно сталося — невідомо, тільки Данко зі здивованням помітив, що йде вже без наплечника. Переляк моментально вернув йому притомність, і він скоренько побіг назад. Пройшовши зі сто кроків, побачив свого мішка на землі й дуже зрадів.
"Невже я скинув цей мішок? — дивувався він, завдаючи з трудом наплечника на спину. — Як це могло статися?.. Ага, гарячка!.. Я маю гарячку..."
Він поплентався далі, але незабаром піймав себе на тому, що йде знову без наплечника, і знову вернувся. Мішок лежав на землі при самому березі ріки. Данко розв'язав його, витягнув звідти пірвану сорочку, намочив у воді і приложив до голови. Після довго обмивав лице, мочив скроні, поки йому не стало зовсім легше: гарячка ніби зменшилася і думки прояснилися.
Підбадьорений і освіжілий, хлопець вдягнув наплечника і пішов уперед. Йому здавалося, що холодний обклад на голові цілком вернув йому притомність, і тепер він вже розуміє. Але дуже скоро переконався, що помиляється: сорочка з голови кудись поділася, а сам він сидів під грубим стовбуром дерева і роздягався.
— Господи! — вхопився Данко за голову. — Та що ж це зі мною діється?! Як загублю мішок, то що тоді робитиму?..
І він почав спішно одягатися. Сяк-так понатягав на себе сорочки, при чому верхня опинилася на споді, а спідня — поверх, і взявся за наплечника. Та на цей раз уже не міг його підняти з місця. — Не дам ради, не понесу!.. — з розпукою застогнав він. — І що ж тепер буде?..
Хлопець почав безпомічно оглядати по сторонах і несподівано побачив вище своєї голови дупло у дереві, біля якого він сидів. Це була дуже стара широколиста і білокора татажуба, що мала понад метр у промірі і від старости спорохнявіла всередині.
Якась думка шибнула Данкові до голови, але зараз же змішалася з уривками інших думок і втікла, а хлопець стояв розтулений, не знаючи, що почати. Водив отуманеним зором по далеких околицях і зауважив, що просто на нього біжать оки індіянської оселі. Вони підбігли і стали так близенько, що Данко навіть витягнув руку, аби до них доторкнутися. Та від того оки почали тікати назад і віддалятися, поки не зупинилися десь вдалечині і не стали рівною підковою, як сірі смушеві шапки.
Данко приплющив очі і стиснув долонями скроні.
— Чекай, чекай!..