Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Все можливе...

— Не можливе, а напевне! — чомусь загаря­чився другий. — Та це ж ясно, як Божий день! Я переконаний, що той ваґабундо-індіянин десь зустрівся з тими двома...

— А, то могло бути: вони ж мусіли по дорозі приставати до населених пунктів, щоб добути харчів...

— ... зустрівся з тими двома, — тягнув далі свою думку перший поліцист, — і пристав до їхньої компанії.

— А вони його намовили обікрасти...

— Так, Арасі знав, що той чоловік лишив удо­ма великі гроші...

— ... і пішов украв їх...

— Цить, не перебивай! Слухай, що я скажу...

— Та і я ж те саме кажу: накупив усього по­трібного на дорогу...

— ... а цього малого муринчука попросив, щоб поміг йому куплене за вкрадені гроші добро до­нести до човна. Семипалий і Рижа Корва напев­не хлопця добре налякали...

— ... і він тепер боїться признатися, — до­кінчив думку другий поліцист. — Бач, навіть хо­тів зсередини запертися.

— Га-га, видно, що Семипалий і Рижа Корва йому страшніші від в'язниці!..

Бенедіто жадібно ловив кожне слово з розмо­ви і таким чином довідався про зовсім невідомі йому речі: втікши до лісу, він нічого не знав про Рижу Корву і Семипалого, як також і про кра­діжку в Сокола.

А поліціянти, висловивши свої однозгідні дум­ки, почали по черзі оповідати різні правдиві й вимислені пригоди двох видатних злочинців і жалували при тому, що в Бразилії нема закону про смертну кару.

Під впливом цих оповідань і допиту Бенедітові цілу ніч снилися тяжкі сни, що кидали його то в гарячку, то в холодний піт до самого світанку. І тільки, коли крізь ґрати почав продиратися день, хлопець заснув спокійно і твердо.

Збудив його вартовий поліцист, котрий приніс сніданок. Сьорбаючи каву, Бенедіто одночасно прислухався до голосної розмови за дверима і довідався, що з містечка Ґваїра вислано на острів моторові човни і людей, а по обидвох берегах Парани виставлено численні стежі, які мали шу­кати Семипалого і Рижу Корву.

Коли хлопець знову став перед Шав'єром, зро­зумів, що сьогодні йому прийдеться ще гірше, як учора ввечері, бо поручник по недоспаній ночі і всіх невдачах був у особливо лихому гуморі.

— Сідай! — гостро крикнув Бенедітові, роз­кладаючи перед собою чисті аркуші паперу.

Муринчук дуже розгубився від такої, як йому видавалося, надзвичайної чемности і покірно сів на краєчок стільця.

— Як називаєшся? Скільки тобі років? Чим займаєшся? Як називаються твої батьки? — ста­вив одне питання по другому Шав'єр і скоро но­тував відповіді.

Все йшло добре, поки не дійшло до того, що найбільше поручника цікавило. Але, як тільки він торкнувся фатальних подій, почалася вчо­рашня історія: Бенедіто благав, плакав, прися­гався, а то й просто відмовлявся відповідати. Однак, при тому зі страхом і здивованням помі­чав, що з його викрутів Шав'єр складає собі до­сить правдиву картину всього того, що сталося в день Сан Жвона і поволі добирається до прав­ди. Бідний хлопчина з дива не міг вийти, як це "його ексцеленція" вже довідався, що він, Бене­діто, погодився носити пакунки до ріки, що одер­жав від Арасі три крузейри нагороди, що бачив у човні Данка і що пізніше він пішов ловити ри­бу на новий гачок, який купив за зароблені гро­ші. Найгірше в тому було, що ці всі відомості поручник витягнув від самого Бенедіта, хоч той намагався всіма силами не видавати таємниць, скріплених тяжкою клятвою, даною Коарасіабі. Тепер лишилася ще одна головна і особливо небезпечна для Бенедіта справа:

— Кого ти бачив на ріці, коли ловив рибу? — спитав Шав'ер.

Хлопець зіщулився від того питання і закрив очі. Але через те, що перед заплющеними очима моментально ожили сцени з Коарасіабою над рікою, він зараз же відкрив їх і подивився дов­кола, щоб прогнати враження від страшного ви­дива. Думка його напружено працювала, і вся внутрішня увага була скерована на те, як би це знову мимохіть не зрадитися надокучливому і впертому поручникові з найголовнішим.

— Бенедіто, — підніс голос поручник, — не затримуй мене, бо я не маю часу! Кажи, хто тебе так перелякав над рікою, що ти мені ні слова не міг сказати? Ну?..

Бенедіто несподівано повеселів і рішучо ви­палив;

— Бандити!

Шав'ер, приготований до того, що йому прийдеться довго морочитися з хлопцем, був дуже здивований не так змістом відповіди, яку він від­гадував уже раніше, як власне отією рішучістю.

— Так?! — запитав, підозріло поглядаючи на муринчика. — І що ж то були за бандити?

— Семипалий і Рижа Корва, — без вагання відповів Бенедіто.

— Як знаєш, що це були Семипалий і Рижа Корва?

— Бо один мав сім пальців, а другий був ри­жий.

— Гм... Добре. Ну, і як же ти їх побачив? Розказуй.

Бенедіто, вловивши потрібну йому нитку, від­чув себе зовсім упевненим і щасливим, а тому заговорив так, як підказувала йому власна фан­тазія:

— Я собі сидів і ловив рибу, аж тут раптом прибігли Семипалий з Рижою Корвою і напали на мене. Почали мене бити і... і... кричати на мене...

— Що ж вони кричали?

— О, там всякі погані слова...

На цьому фантазія Бенедіта вичерпалася, і він замовк.

— А чого ж вони хотіли від тебе?

— Вони хотіли… хотіли... відібрати у мене новий гачок! — крикнув на кінець Бенедіто у якомусь відчаї.

Всі присутні, в тому числі й Шав'єр, вибухну­ли голосним сміхом, а муринчук тільки здивова­но дивився на них, не знаючи, що могло бути смішного у факті нападу бандитів на новісенький гачок вартости цілих трьох крузейрів.

Пересміявшись, поручник хотів поставити ще якесь питання, але саме в той момент увійшов поліцист і доложив:

— Пане поручнику, два моторових човни ідуть знизу ріки сюди. Здається, когось везуть.

Шав'єр схопився, наказав відвести Бенедіта знову до в'язничної кімнати, а сам поспішив з поліцистом до пристані.

Коли прибули на місце, застали вже великий гурт людей, що в німому схвильованій пригляда­лися, як з човнів зносили Сокола і непритомного Семипалого. Землемір, хоч ще з трудом тримав­ся на ногах, здавалося, мало розумів з того, що бачив довкола, а на запитання Шав'єра тільки махнув рукою і прохрипів:

— Відведіть мене до монастиря...

Двоє чоловіків підхопило його під руки, інші піднесли Семипалого, і сумна процесія поволі посунула до церковного подвір'я. По дорозі по­ручник розпитував, де і при яких обставинах знайдено їх обох, але довідався мало. Найціка­віші відомості відносилися хіба до хатини пескадора[97] Маноела, в котрій виявлено всі знаки смертельної, кривавої боротьби. Але хто і з ким боровся — того прибулі не могли сказати, і поручник вирішив сам поїхати на місце випадку. Та попереду треба було щось довідатися від Со­кола і Семипалого, і з тим, власне, наміром Шав'єр ішов тепер до монастиря.

Однак, і тут завівся: Семипалого відразу за­брали до операційної залі, а Сокіл, побачивши падре Вісенте, заявив:

— Отче, я дуже хворий. Прошу мене десь при­містити і нікого до мене не пускати. Я маю гово­рити з вами, але тільки в чотири очі... Панові поручникові скажіть, що справою мого сина він вже не має потреби цікавитися...

— Пане Іване, — ображено сказав Шав'єр, — ваші слова дуже дивні...

— Лишіть, поручнику, — знову слабо махнув рукою Сокіл. — Я справді не маю сили говори­ти... І, зрештою, мені вже все одно...

Поручник круто обернувся і вийшов геть, а Сокіл, вчепившись за плече священика, поволік­ся до призначеної йому кімнати. Там тяжко опустився на ліжко і заговорив хриплим, ури­ваним голосом:

— Отче, я справді дуже хворий... Гарячка мене палить, і думки плутаються... Чи я ще говорю зрозуміло?

— Так, пане Іване, — поспішив запевнити священик. — Ви говорите цілком зрозуміло. Але... Чи не ліпше вам зараз просто лягти і ні­чим не турбуватися?.. Я піду принесу якісь лі­ки, поки наші лікарі не звільняться. Тоді вони вас оглянуть, як слід.

— Не те, отче, — нетерпеливо покрутив голо­вою Сокіл. — Я вже знаю все...

— Так?!

— Так!.. Данко таки був невинен... Данко загинув... Ох, Боже, як мені тяжко.

Падре Вісенте перехрестився і заговорив з гли­боким зворушенням:

— Що ж зробимо, дорогий пане Іване?.. На все Божа воля...

— Чекайте, чекайте, отче. Я ще хочу ска­зати головне... Не знаю, може, я вмру...

— Ну, чого ж неодмінно вмрете? Ми вас вилі­куємо!..

— Ах, отче, не перебивайте мене!.. Не в тім річ. Річ в тім, що... Боже, як мені тяжко зібра­ти думки!.. Що я хотів сказати?.. Ага, пригадав!.. Перекажіть Коарасіабі, що Данко його не зрадив... і таємниці не видав а за це заплатив життям... Скажіть Коарасіабі, що все ле­жить на місці... Я сам те бачив і, коли тіль­ки не вмру, то зможу те місце йому вказати... Ви мене добре зрозуміли, отче?..

— Добре, добре, — спішно заговорив отець Вісенте. — Але ви, пане Іване, найліпше розби­райтеся. Я вам поможу...

— Отче, — збираючи останки притомности, наполегливо повторив Сокіл, — ви не думайте, що я маячу. Я ще пам'ятаю, що говорю... Ось, тут мій портфель з грішми... Я його знайшов там, де загинув Данко... Але, прошу вас, нікому нічого не кажіть!.. Я мушу шанувати чужу та­ємницю, тим більше, що мій син оборонив її ці­ною власного життя... Ні поліція, ні хто інший не повинні нічого знати, хіба тільки Коарасіаба... Отче, прошу вас, нікому нічого не каза­ти...

По тих словах Сокіл заплющив очі й перехи­лився з ліжка, мало не падаючи на підлогу, а священик стояв над ним цілком розгублений і розглядав з недовір'ям мокрий, пом'ятий порт­фель, туго набитий грішми. Потім схаменувся, сховав портфель і, гукнувши на допомогу людей, заходився коло цілком уже непритомного Соко­ла.

Поручник Шав'єр, очікуючи вислідів операції Семипалого, нервово ходив по монастирському подвір'ї і курив цигарку за цигаркою. Два рази він пробував ще побачитися з Соколом, але за першим разом йому сказали, що землеміра саме купали і готували до ліжка, а за другим разом його таки впустили, щоб він на власні очі пере­конався, що Сокіл є цілком непритомний. А че­рез яких дві години вийшли з операційної залі лікарі у поплямлених кров'ю фартухах і заяви­ли, що, помимо всіх їхніх зусиль і старань, Семипалий ледве, чи прийде до притомности перед смертю і що взагалі години страшного розбійни­ка є почислені. Глибока ножева рана в легенях, велика втрата крови й занесена інфекція, взяті разом, не залишили найменших надій на оду­жання.

Шав'єрові не лишилося нічого іншого, тільки повернутися до Посту Опіки й скінчити допит Бенедіта, увірваний на такому цікавому місці.