Хлопці вирубували сухостій, збирали під мітлу хмиз, листя, шишки, траву… Вручну стягували усе це у купи, вантажили на вози і кінською тягою спускали до дороги: користування тракторами не допускалося. Їжу робітникам доставляли розігрітою, а щоб вони не забруднювали середовище, за ними слідом возили біотуалет.
Оскільки лише Платон мав міжнародні права на водіння автомобіля, за ним і закріпилася функція штатного шофера. Двоє руських з Казахстану, що перебралися до Німеччини з Греції, заборгувавши там несплачені податки, навчили українців нелегальному бізнесу, скуповуючи у них крадене. Платон підганяв "Пассат" до чергової придорожньої лавки і, поки Володька відволікав господаря пустим базіканням, сумчанин нашвидкуруч напихав багажник різноманітним крамом. Німці навіть спиртне залишали без нагляду, то ж "заробітчани" набивали пляшками повні пазухи.
Врешті-решт поліція їх таки засікла. Не те, щоб спіймали на гарячому: елементарно вирахували. Дали пару днів на збори і пригрозили в'язницею – до трьох місяців відсидки. І хоча місцеві адвокати і волонтери бралися відмазати хлопців, як змушених боротися за виживання, вони відмовились. Термін тимчасового притулку так і так стікав, а реальної можливості залишитись на довше вони не бачили: мусили засвоїти німецьку, влаштуватись на постійну роботу і заробляти офіційно не менше тисячі марок на місяць. Зрештою, придбавши з других рук по "Мерседесу", вони завантажилися легальним крамом, і в назначений день вибули у бік польського кордону. Зворушений хаусмайстер Адальберт особисто провів їх за місто.
Платон зручніше умостився в батьківському кріслі, запалив тоненьку цигарку із золотавим фільтром – у часи Перебудови такі палили лише валютні проститутки у люксових ресторанах, – і розпочав свою пригодницьку оповідь.
— Пристойну машину, кращу ніж твоя, тато, "Волга", зі страховкою на двадцять місяців там можна придбати за чотириста марок, не знаю скільки це зараз купонів.
— Як на мене, твій "Мерседес" більше схожий на кенгуру після пологів, ніж на автомобіль, – не затримався з відповіддю Павло Гнатович.
— Заносиш у купчу своє прізвище, платиш і ідеш, куди хочеш, – продовжив синуля.
— А як щодо бійок? – запитав тато.
— Місцеві нас не займали, вони взагалі супер культурні. Одного разу румуни побилися з ефіопами, а курди сварилися поміж собою повсякчас. Намагалися дошкуляти руські, але наш Володька – справжній боєць, ще й Серьога із Сум, чемпіон області з боїв без правил. Одного разу вони удвох цілу ватагу уклали в штабель, і усе скінчилося.
— А як там наша Люся? Наша Мілочка? Щось її не видно? – запитала Анфіса.
— Ой! Ваша Мілочка знайшла своє щастя – американського офіцера з ранчо в штаті Монтана. Взагалі дівки їдуть туди конкретно щоб підчепити маєтного німця. А якій не пощастить, підробляє повією. Один одесит приганяв під табір білий фургон з двома-трьома слов'янками, так охоронці шикувалися до них у чергу. Що стосується цін, то там можна жити. Усе дешево: хліб – одна марка, продукти чотири – п'ять марок, за одяг я вже не кажу. А з ресторанів ми тікали, не розплатившись. Що мене бісило, так це їхні старенькі. Цілими днями пестяться на лавочках, а обідають у ресторанах. Не так, як наші пенсіонерки, щоб поїсти, змушені торгувати з тротуарів старим мотлохом, або копирсатися у смітті. От і скажи, тато: хто кого переміг у Вітчизняній війні? Це так, взагалі... Але, мамо, у нас проблема: ми обидва ненароком прихопили по гонореї. Вилікуєш? Не хотілося б звертатися до поліклініки: лікарі такі обізнані!
ІІ
П'ять років про подружку не було чутно. Може вона й писала батькам, але хлопці у них не випитували. Одного дня вони самі запросили колишніх доччиних приятелів до себе і показали цілу коробку фотографій, що надходили їм з Америки разом з листами. На них Люська виставлялася у різному вбранні і в різних позах. То у горах, то на морі, то на капоті лімузина, а то й на дивані у коротесенькому халатику з чотирма розрізами. На одній поряд з нею стовбичив не молодий вже чолов'яга зі слащавою мордою.
— Мілочка зараз працює в Голлівуді, а це її режисер. Обіцяв незабаром зняти її в серіалі у головній ролі. Вона переїхала до нього після того, як її Гаррі загинув на Близькому Сході. Залишила свекрусі зі свекром трьох внучат: двох хлопчиків і дівчинку, ще половину пенсії за сина; тож вони щасливі і люблять її як свою, – гордовито пояснила матуся.
— Що значить відмінниця! Усе розрахувала як бухгалтер у річному звіті. Мабуть, показала йому щось таке, чого у нього немає, – уточнив Платон на вулиці.
— Так і було, – підтримав Володька.
Платон сидів у затишному ресторанчику на площі Гвієздослава у Братиславі, звідки добре було видно парадну арку Словацького Народного театру, пив світле пиво, насолоджувався європейською дрімотою і відверто хизувався сам собою: вважав себе успішним комерсантом і вдатним коханцем. Цей стан душі, попри будь-які бізнесові негаразди, звичайно напливав на нього при первісній стадії сп'яніння і частенько прихиляв до неочікуваних вчинків.
Свого тата Платон вважав невдахою. Лохом, лошарою, який, управляючи здоровезною компанією, надав можливість збагатитися усім навколо себе, а сам залишився з пенсією. Тож, Платон зарікся слідувати татові. Але справжнім мільйонером він так і не став, хоча жити на широку ногу призвичаївся. За тридцять років, що минули після закінчення школи, якогось регулярного бізнесу він не створив; утрудняти себе високим навчанням не завважив, хоча дипломом бакалавра з маркетингу про всяк випадок обзавівся. Він був щиро впевнений, що ключова і первісна умова успішного бізнесу – це дурити усіх підряд, особливо податкову. Торгував він усім, в чому чуяв наживу; зривав куші там, де інші ловили облизня, і час від часу тішив себе великими статками. Він сповідував просту життєву філософію: живи сьогодні, живи як хочеться, щоб було тобі весело і зручно, і ні в якому разі не переймайся чужим горем. Полюбляв приговорювати: "Не проблема, що ми не їдемо; біда в тому, що нас не везуть!"
На початках, повернувшись з Німеччини, він занурився у сигаретний бізнес. На своєму затасканому "Мерседесі" потаємною стежкою він перетинав російсько-український кордон; у Глушкові завантажував багажник і салон контрафактними цигарками; повертався до Конотопу і здавав крам дрібним реалізаторам за вдвічі вищою ціною. Так тривало більше року, і Платон запишався. Але невдовзі на ринку з'явилися потужні, добре організовані ділки, пов'язані з кримінально-правоохоронним світом, і однієї ночі Платонів "Мерседес" згорів прямо під вікнами батьківського дому.
На щастя тут навернулося свинарство.
Після приватизації татового заводу новий власник розпорядився негайно позбутися непрофільних активів, серед яких своєю збитковістю виділявся відгодівельний радгосп, нав'язаний заводу партійними органами на закаті радянської влади. Після недовгих коливань, директор здав його в копійчану оренду брату Артему навпіл з сином. Тоді Платон ще згадав бадьорого дядька Пилипа який, ще за радянські часи, у вісімдесятирічному віці, востаннє навідався з Одеси до Конотопа і з гордістю похвалився: "Свинарство, Платошо, – це наш родовий бізнес від діда-прадіда. Твій прадід Платон – до речі, то на його честь тебе назвали Платоном, – як і прапрадід Іван, служили головними свинарями на панському фільварку і торгували м'ясом аж до Варшави. Навіть возили свої ковбаси до Парижу на Всесвітню виставку. І твій дід Гнат опісля війни тримав кабанчика, а я б і досі відгодовував би з десяток свинок на рік, аби наша рідна партія не завадила. А вийшло так: надибав я неподалік у болгарському селі чепурну молодичку Ліду і одного разу затримався у неї на п'ять ночей. Свині ж мої зголодніли і стали верещати на всю округу. Позбиралися сусіди, поскаржилися в партком. Прийшла міліція. Представники портового профкому, разом зі спеціалістами з міськвиконкому гуртом звинуватили мене у жорсткому поводженні з тваринами. Першим справу розглядав партком, і хоч як я їм усім пояснював, що то не звичайні свині, а спеціальні, англійські гостроносі, що їдять раз на тиждень, мені пред'явили ультиматум: або тиша, або виженемо з партії і спрямуємо справу до прокуратури. Іншими словами змусили вибирати: або свині, або Ліда. Звісно, я вибрав Лідусю".
На підтвердження своїх слів дядько Пилип розповів свіжий одеський анекдот. "Ось їде в трамваї одесит. Прилаштувався до віконця, такий собі миршавий, догідливий, сидить, нікого не займає. А над ним нависнув приїжджий амбал, який йому й каже: – не звизди!
— А я що? Я мовчу.
— А я кажу: не звизди!
— Пробачте, шановний, я… я навіть…
— Ти мене чуєш? Не звизди!
На зупинці одесит виходить і кричить услід вагону: – звиздів і
звиздіти буду!"
Не очікуючи на реакцію слухачів, розповідач заразливо розреготався.
З усього тваринницького комплексу орендарі вигородили собі куток на дві сотні свиней, зорали та засіяли кукурудзою і буряком найближче поле, і три роки успішно забезпечували трудовий колектив і заводську їдальню першосортним м'ясом. В пору, коли великі м'ясокомбінати занепали, приватне гнучке виробництво процвітало, і господарі вже подумували збільшити лан і вдатися до освоєння недобудованого свинарника на тисячу голів.
Але опісля закриття заводської їдальні м'ясний бізнес зашкутильгав. Дядько Артем, який був свинарем за покликом душі і жив на фермі, помер від інсульту. Платон – некомпетентний у тваринництві, недбалий господар і взагалі не привчена до праці людина – поквапився найняти зоотехніка, агронома, бухгалтерку, десяток робітників і кілька охоронців. Земля не родила, корму не вистачало а свині виявились ненажерливими: щоразу здіймали нестерпний ґвалт і верещали, неначе до них вже колії прийшли. Між тим, м'ясо подорожчало у ціні, і його перестали купувати. А Платон, як і до того, сповідував неробство. Він здав комплекс в оренду зоотехніку і сказав йому: "чини усе на власний розсуд, а мені лише сплачуй дивіденди. Двадцять тисяч доларів на місяць".
Двадцять тисяч доларів – це чималі гроші для будь-кого, і витрачати їх з розумом – не просте діло. Платон зачастив у Київ, гуляв по ресторанах і витрачався на казино.