Відчував себе в той момент, мов скований ланцюгом залізним, разом з тим, мені було надзвичайно неприємно, що не можу справитися із собою. Добре, що дівчата перегукнулися з тою працівницею, яка залишилася в кімнаті з нападником та почули від неї, що вона закрилася-забарикадувалася в архівній кімнаті, до якої був вихід із їхнього кабінету. Всі невимовно зраділи. Я ще довго відчував сором за свою слабодухість-несміливість, за те, що на якийсь час залишив дівчину в небезпеці.
Після припадку агресії чоловік обм'як, послабився, через невеликий час спокійно вийшов із приміщення на вулицю. А я, відтоді, тримав біля свого столу крім рахівниці ще й залізну гантель.
Спілкування з душевнохворими – невід'ємна частина роботи в соцзабезі. Від цього нікуди не дінешся. Їх не так, щоб багато, але приблизно хоч раз на тиждень хтось прийде і створить головну мороку. Одна така стара жінка приходила постійно, покривала всіх працівників страшними прокльонами, матюками, гнівними словами. Приблизно раз на місяць вона писала незрозумілим кривим почерком скаргу про малу пенсію й відправляла в якусь високу інстанцію, а потім приходила отримати відповідь. Її було жалко, пенсія дійсно в неї була жалюгідна, проте, помогти нічим не можна було, законодавство не дозволяло. Приходилось терпіти.
Завідуючому надавалось право раз на квартал розподілити пенсіонерам допомогу у загальній сумі 200 карбованців. Між тими, хто знаходиться в найбільш скрутному матеріальному становищі. А таких в районі багато сотень. Коли приходилося ці гроші розподіляти мені, то я старався виділити їх малозабезпеченим у перший день їх надходження, щоб потім із чистою совістю відповідати, що грошей немає.
Полюбляла до мене часто заходити психічнохвора молода жінка, яку звали Лєна. Прийде, розпитає, як нам без неї працюється, які у нас та в світі новини, а потім стане знадвору під моїм вікном і кричить на всю вулицю:
–Ти камуністічєская сволочь, ти камуністічєская сволочь! Убівать такіх надо!
Я її потім запитую:
– Лєна, ну нехай "сволочь", але чому "камуністічєская"?.. Я ж не комуніст, не партєйний, слово даю!
– Не бреши мені! Всі ви тут комуністи! Он у тебе червона книжечка лежить на столі, значить комуніст.
– Та то ж телефонний довідник.
– Не бреши знов мені! Довідники я знаю. Вони у всіх коричневі, а в тебе червоний. Значить комуніст!
Коли я почав працювати в "совбезі", то залишився жити в студентському гуртожитку, на що права не мав. Кожен день комендантка цього гуртожитку вимагала, щоб я виселився. Погрожувала викинути на вулицю з дітьми і речами. Таке сильно "напрягало" мене. Заставляло день і ніч ламати голову: куди дітися. Пробував писати листи в ректорат університету, щоб тимчасово дозволили проживання. Неначе обухом об стінку. І чути не хочуть. Виселяйся і все! Аж тут хтось із знайомих, колишніх студентів, навчив мене, як діяти. Вперше в житті я пішов і дав хабар. Після цього міг спокійно рік жити. На другий рік пішов до голови райвиконкому просити житло. В цей час я вже був на двох посадах – заступника і завідуючого райсоцзабезом, більш-менш справлявся з роботою. Запропонував мені голова гуртожиток у селі Дмитрівка.
Зібрали ми свої нехитрі пожитки й переїхали з Києва в село. Оскільки в новому нашому помешканні не було жодних меблів, то я купив шафу за оголошенням на стовпі (іншого місця для об'яв у Радянському Союзі не було). Шафу потрібно було зносити сходами з четвертого поверху будинку, завантажити в кузов машини. Ні хазяйка шафи, ні водій найнятої мною машини не згодилися мені допомогти. Сунув сам. Якби хто таке розказав – не повірив би. Але тоді для мене не було перешкод. Подумаєш, сунути шафу по сходинках з четвертого поверху. Порівняно з роботою в "совбезі" – це було ніщо.
В Дмитрівці, в дерев'яному одноповерховому бараці, було аж дві кімнати. Це так обрадувало мою жінку Вєру, що вона згодилася жити без душу, без гарячої води, на спільній для чотирьох сімей кухні з одною плитою, з холодним, брудним туалетом на вулиці.
Вєра влаштувалася на роботу в підсобне господарство управління торгівлі. Їй видали "круте" червоне посвідчення з написом "Головне управління торгівлі м. Києва". Я, з таким посвідченням, лякав би всіх продавців у магазинах, просив би, щоб продали щось дефіцитне, яке вони, зазвичай, незаконно тримали під прилавком, для "своїх". Вєра на таке була нездатна, можна було тільки гордитися нею й далі жити спокійно та чесно без дефіцитів. Насправді її господарство, оформлене структурним підрозділом управління торгівлі, було нічим іншим, як свинокомплексом, де свиней кормили харчовими відходами, що збирали біля київських будинків і дворів. В Дмитрівці це місце називали "Куба", мабуть тому, що воно було віддалене від материкового села, неначе острів.
Навколо Дмитрівки росли великі сади. Це було підсобне господарство інституту садівництва. Вночі по вулиці ходило з мішками стільки народу, що здавалося ніби до ранку тут спати ніхто не лягає. Всі крали яблука. Потім зимою продавали на базарі, непогано заробляли. Навіть в гуртожитку в багатьох були власні машини.
Оскільки яблук я не крав, а їсти їх у мене було кому, то щосуботи ходив на "проценти". Тобто збирав яблука в підсобному господарстві за натуроплату – кожен десятий ящик мій. Не раз чув, як за спиною шепталися:
– Дивись-дивись, он і начальник "совбеза" прийшов на "проценти"!
– А шо, він накрасти не може?.. Або виписати за безцінок?
– Хто його знає чого він чудить… Напевно, шось знає, просто так не пішов би.
Про те, що я не краду яблук і ходжу на "проценти" дійшло до директора господарства. Він теж у таке не повірив, проте, нічого мені не казав, хоч ми часто бачилися й були в непоганих стосунках.
Якось я їхав на велосипеді зі свого городу, який знаходився за садами підсобного господарства. Віз у мішках вирощену мною картоплю й цибулю, назустріч трапився цей директор. Побачивши мене зрадів так, мов у лотерею виграв. Думав, що зловив мене на "гарячому", бо ж на дорозі, що йшла через сад та з двома повними мішками. Вийшов зі своєї "Волги" радісний, аж руки потирав. Виходило, що нічим я від інших не відрізняюся. Такий самий злодюга, як і всі в господарстві.
Яке ж було його розчарування, коли він побачив замість яблук у мішках картоплю. Мені навіть жаль його було трохи. Ох і реготів я на весь сад, коли він заглянув з подивом у мішок:
– Що, спіймали злодія?..
– Тю-у!.. А я думав ти яблука везеш… чого б то я совався тут з картоплею!
– Ну хоч хтось же повинен у вас їздити дорогами без яблук, щоб дивувати.
– Ха!.. Згоден, хтось таки повинен. Ох і насмішив-потішив. Знаєш, хватить людей морочити-дивувати, завтра прийди, випишу тобі яблук, по собівартості, скільки треба! Перестань на проценти ходити, бо люди вже мене задовбали питаннями: нашо ти це робиш.
Директор, знаючи, що я юрист, запропонував мені підробляти у нього за сумісництвом. Вести претензійно-позовну роботу, складати договори, консультувати. Платив гроші невеликі, але при моїй тодішній малій зарплаті я був такому дуже радий. Декілька разів на тиждень заходив зранку в контору господарства, набирав купу документів, їхав з ними на основну роботу. Ввечері працював з цими документами, заробляв копійку, аби менше було спокуси яблука красти.
У Вєри робочий день починається в 8.00, а у мене в 9.00. Дитсадок для наших дітей – Марії та Дмитра – починав працювати в 8.15, тому дітей потрібно доставляти в садочок мені. Автобус на Київ відходить у 8.20, добре, що зупинка недалеко від садочка. Запізнюватися мені не можна, бо ж люди чекають. Дітей раніше теж не завжди можна приводити, бо не буде кому їх прийняти. Якщо не встигаю, то жену бігом з дітьми через все село під гавкіт собак і сичання гусей. В автобус вскакую на ходу, спітнілий, і, як кажуть, розхристаний. Від бігу все на мені розлітається в різні боки, тільки папка з документами тримається рівно під ліктем. Бачу, що треба якось виходити з ситуації. Прошу дітей йти в садочок самим. Кажуть, що бояться гусей і собак. Дочці – 3 роки, сину – 2. Вони ще мене слухають-довіряють. Даю їм палку, вчу як гусей відганяти.
– А собаки? – кажуть діти. – Покусають нас. Ми їх боїмося.
– Всі собаки прив'язані, а ті, що бігають по вулиці маленькі і вас добре знають.
Два дні діти ходять самі, я нарешті можу не бігти стрімголов на автобус. На третій день, тільки зібрався в дорогу – діти вертаються.
– Шо таке? – питаю.
– Собаки боїмся.
– Та вони ж вас всі вже знають. Знайомі собаки ніколи не вкусять.
– Ні, ні... То така собака, яку ми не знаємо. Самі не підем.
Я знову галопом лечу з дітьми через все село.
Влітаю на "третій" швидкості в свій "совбез" за дві хвилини до дев'ятої. Однак у кабінет не потрапити. В коридорах суцільна, непрохідна маса пенсіонерів. Немає навіть шпарини, а не то, що проходу. Починаю протискуватися. На мене сипляться лайки, невдоволення. Дехто пробує не дати пройти. Штовхаюсь, лізу поки хтось з кадровиків мене не впізнає:
– Пустіть його, це начальник!
– Який ше начальник? Він же геть молодий, малий для начальника. Хіба такі начальники бувають?
– Начальник, начальник... Пускайте!
Під здивованими поглядами старих людей я всовуюсь у свій кабінет, починаю робочий день.
Першою заходить стара-стара бабця. Зручно вміщується на стільці, починає розказувати всю свою біографію, про пережиті життєві незгоди-труднощі про всі свої болячки, не соромиться й про жіночі. Потім про те, як важко жити на малу пенсію. Старається розжалобити мене, визвати співчуття.
Пробую декілька раз перебити, але нічого не виходить. Змиряюся й слухаю до кінця. Щоб не гаяти час, підписую документи, перевіряю справи, а баба собі продовжує. Нарешті їй надоїдає, чи втомилася від довгої розповіді й хоче дух перевести, на мить зупиняється. Я встигаю вставити слово:
– Шо ви хотіли? За чим прийшли?
– Посвідчення зносилося, синку. Нове якби виписати.
– Ну невже ж не можна було відразу про це сказати, гляньте: скільки людей чекає, черга яка вишикувалась!
Через тридцять секунд баба має нове посвідчення. Пробує мені довго виказувати подяку, але наступний відвідувач вже стоїть у кабінеті, починає свій виступ.
Згодом заходять ще і ще. Так: цілий день, одне за одним, наче десь розв'язалося.