Чекай на мене!
До баби Сяньки заглянула стара подружайка – баба Голька. Обійшла все обійстя, роздивилася, які зміни відбулися, чим підсобив Сяні внучок, що змайстрував-полагодив. Хвалила... Казала: і собі такого майстра хотіла б. Зазивала до себе:
– Ти, Славцю, як надоїсть тут, на хуторі, можеш до мене в село перебратися, я такого чоловіка з радістю прийму на постій, буду смачно готувати, добре наливати, аби ти тільки й у мене рук приклав, бо так хазяїна не хватає, хоч криком кричи, все валиться.
– Якшо у вас є чого наливати, то хіба важко знайти роботягу якогось?.. Стільки чоловіків на селі... Може ви не для роботи шукаєте?
– Не сміши, не насміхайся над старшими… Бачиш: кості вже торохтять, які мені чоловіки?.. Пройшли ті літа, коли до вашого брата тягнуло, тепер тільки для роботи... От колись було, правда… Шо було, то було... За хлопцями готова була – хоч за море. На цілину їздила. Знаєш шо таке цілина?
– Чути, чув, а так шоб спати з нею – не пробував.
– А я, прикинь, спала… Жила там цілих два роки, хотілося романтики, ентузіазм трудовий показати-проявити, в ударниці вибитися, шоб у газетах написали. А ше… Думала поїду, такого там хлопця знайду, шо всі ахнуть, як я з ним під ручку по парку, по тротуарчику.
– І шо?.. Вдалося?.. Найшли комсомольського принца на тракторі, написали про вас у тих газетах?
– Принців було там багато… Таких дурненьких як я – хватало… Але більше всякого зброду, шпани, тих, шо відсиділи по тюрмах і не знали куди податися. Зійшлася там з одним – така любов була, аж мліла, про всі негаразди забула, наче вони мене не стосувалися. Робила за трьох, а ввечері бігла, мов шалапутна, до свого Аліка. Де тільки сили бралися?!.. Уяви: цілий день, або цілу ніч на тракторі, я ж там ні ким-небудь – трактористкою була. В поле виїдеш – краю не бачиш – степ. Ні деревця тобі, ні хати. Вдень жара, в залізному тракторі, наче в печі, от-от спряжишся до чорного, гонку-другу пройдеш – і здається все: зараз згориш-запалаєш, один попіл останеться. Вилізу з кабіни, кинуся в межу-розплугу, в свіжозорану ріллю, впаду на спину, й давай землею обгортатися, аби жару збити. Полежу так хвилин десять-п'ятнадцять – і назад у кабіну. Норму треба виконати. Покиплюсь-пожарюсь у своєму тракторі з годину – й знов у розплугу, та так цілий день.
– То ви – героїня!
– Підожди!.. Дай докажу, бо тут у нас я вже всім своїми розповідями надоїла, а ти – новий, слухай!.. День – то ше нічого, тяжко, але якось стерпіти можна, а от ніч… Це тобі не в ковдрах спати... Вночі замерзаєш у тій залізяці так, шо кров зупиняється. Такий холод проймає – кістки дубіють. Шо не натягнеш на себе, нічо не помагає. Дві куфайки на спину, дві – на ноги, все одно холодно, руки в рукавицях, але геть не слухаються. Стану, вискочу з кабіни, й лечу щодуху в темний степ, аби хоч трохи зігрітися. Набігаюся, захекаюся так, шо в грудях спирає, та лізу назад у кабіну… Бо хто за мене буде гонки накручувати, цілину підривати?..
– Шо, не могли кинути й втекти додому?
– Як ти кинеш?.. Як?.. Засміють вдома, слабачка скажуть, не виправдала довіри комсомолу, ярлик повісять – недостойна буду... Це тобі не зараз… Але якби й схотіла – не відпустять. Ми в далекому радгоспі були – сполучення зі світом ніякого, тільки для начальства якась машина, а для простих: приїхала – роби й не показуй свого невдоволення. Терпіти треба було погану їжу, зіпсоване м'ясо, постійні бійки, криваву поножовщину, злодійство, хвороби, але чи не найважче було з житлом. Жили у величезних металевих бочках-цистернах. Влітку, наче на сковороді, від високої температури непритомніли, та хоч вітерець запускали через відкриті отвори, все легше, а от зимою… Залізні стіни нічим не нагрієш, весь час білі, доторкнутися боїшся, холодрига така, немов у якійсь там Антарктиді. Ото було!
– Ну то тепер є шо згадати!.. Пишайтеся: через такі випробування пройшли!
– Хіба я одна?.. Ціле покоління наше кидали, як дрова у вогонь. Не жаліли... Ти он піди до Андрія Гавтишукового, він тобі ше не таке розкаже, такого в книжках не прочитаєш!
Дуся вибрала таки час для лісу, аби наламати вже того багна. Далеко зайшли від хутора, аж на Зараща. Тут місцями ялинник мішався з осичиною, перемішувався з кущами ожини, заростами глоду й бузини. Все буяло-цвіло, обдавало десятками запахів, наповнювало чимось п'янким, аж солодко-млосно ставало.
Багно знайшли швидко, його білий цвіт кидався в очі з усіх боків. У цьому місці був, наче заповідник цих рослин – протяглося навколо біле духмяне плесо. Наламали по цілому мішку, аби донести мали силу. Відпочити сіли на горбочку. Дуся лягла горілиць і задивилася в небо. Славіку – спокуса, погляду не відірвати. Струнке жіноче тіло з принадливими горбочками притягувало-манило, хотілося торкнутися його, попестити, приголубити. Руки самі тяглися до таких солодощів, в голові – кружаки неслухняні, контролю не піддаються, хмільним чимось пройняло-сполонило. Проте, ніби й дорослий чоловік, а наважитися ніяк не насмілювався – чужа. Не можна. Табу. Але ж ніби й не геть чужа – трохи таки немов своя, давно знана. Та, що завжди визивала прихильність. І щось в ній таке привітне-привітне... Може все-таки наважитись?
Дуся першою не стерпіла, першою потягнулась, легко пройшлась рукою по спині, наче хотіла полоскотати. А сама закрила очі, може, щоб Славіку легше було діяти, щоб немов у темряві. Губи – на пів розтулені, миловидно розтягнуті в ледве видимому посміху й ноги – коліньми, скрученим калачиком до Славка. Бери!
Як тут не піддатися, як не відповісти всім чоловічим єством?
Навалився зверху всією тяжістю, натис-вм'явся в гнучке пружне жіноче тіло. Задихнувся. Впився в уста – провалля глибоке, ніжність невимовна, плоть податлива – жодна сила не відірве. Поцілунок наче не губами, а всім серцем – ніби з чогось холодного в гаряче, з гори високої в яму безкінечну. Відчуття – безодня із пуху! Немов ніколи до цього до жінки не торкався.
Хіба хтось може при такому зупинитись? Яка в світі сила на таке спроможна? Легше ж, здається, поїзду ніжку підставити.
Дуся змогла!.. О незбагненна природа жінки! Вона мовби вже отримала все, що хотіла, добилася свого, підкорила чоловіка, заволоділа ним. Тепер – зупинила поїзд! Одним впевненим: ні. Одним рухом долоні, якою затулила вуста Славкові. Й неначе відром холодної води – ні! В'ячеслав ще пробував продовжувати, очманівши, не міг відірватися від жаданого Дусиного тіла, однак, натикався на стіну того: "ні", на щось таке, яке різко спинило на шаленому бігу. Ні!
Отетерілий, він відкинувся в бік, важко задиханий, пробував одійти від шаленства. Довго лежав у траві, лічив сизі хмари й не пускався до розмови. Мовчала й Дуся. Сиділа поряд, підібгавши ноги до підборіддя, сховала очі в сплетених руках і переживала відчуте. Теж спиняла дихання.
По дорозі додому й слова не вимовили, йшли наче понімілі.
Баба Сянька принесеному зраділа:
– Ти ба, знайшов таки, а я вже не сподівалась!.. Думаю: чим то буду кашель лічити, як обійдуся взимку без звичного настою?.. Далеко ходив?
– Аж на Зараща!.. Тут, близько, ніде немає, раніше куди не глянь – скрізь того багна: рви не хочу, а тепер, бачите, вивівся, мусив ледь не десяток кілометрів тьопашити. Але вже набрав, то набрав!.. Гляньте: цілий мішок приніс, не на одну зиму вистачить!
– Молодець! Послужив бабі! Дякую!
– На здоров'я!.. Але хтів спитати: шо то воно мені трапилося?.. Всі кущі того багна білим цвітуть, а два – синім, наче льон у полі. Зроду-віку такого не бачив!
– Та йди!.. Не може бути!.. Направду бачив: синім?.. Не здалося?.. Не привиділося?
– Чого маю вас дурити?.. Кажу, шо бачив, знать бачив!.. Ше поки на зір не жаліюся. От як вас зараз: два кущі синім цвітуть.
– Ти, Славчику, навіть не уявляєш на шо натрапив, то справжній скарб!.. Мені ніколи такого не траплялося, скільки в ліс не ходила, за всі мої довгі роки – не зустрічала. Бувало, шо дід мій покійний спеціально посилав, аби таких кущів пошукати, наставляв, де вони можуть бути, казав, шо тільки раз йому самому повезло.
– Не второпаю, про шо ви мову ведете, шо то вже за така користь від цього синього багна?.. Ше й скарбом його називаєте.
– Бо то і є – скарб!.. Воно таке помощне, таке чудодійне, ні з чим не зрівняти!.. Таку, знаєш, силу дає, таку міць, шо геть молодим стаєш! Та шо там молодим?.. Як його вживати, така крепость настає, шо за трьох, чи п'ятьох сильнішим і жвавішим будеш!.. Будан називається!.. Тільки приготувати треба вміти, але я, здається, все пам'ятаю, як дід казав. Він на травах знався, я коло нього багато надивилася. Тре тобі завтра йти знов на Зараща, будем надіятися, шо знайдеш, не пропустиш!.. Хоч помниш: де знайшов?
– Та пам'ятаю, там ознака добра: поряд старий дуб, розчахнутий громовицею, здалеку видно, не промину!
– Тоді збирайся, Славчику!.. Збирайся!.. Я тепер на ноги стала слаба, бач: ледь повзаю, а як тим буданом натру – бігати буду!.. Чиста правда!.. Шо б із цього місця не встала!.. Бери рядно, на нього складеш, а потім міцно зав'яжеш, шоб жодна квіточка не пропала, бо то ж таке багатство!
В'ячеслав загорівся від бабиної розповіді, йому передалося її вкрай захоплене-збуджене враження від знахідки, захотілося швидше добратися до чудодійних кущів, швидше заволодіти ними, боявся, якби хтось не випередив. До розчахнутого дуба не йшов, а біг. Коли побачив, що все на місці, як учора, ледь не підскочив від радості. Як і наказувала баба Сянька – жодної квіточки не зронив, все забрав із собою, приніс додому цілий клумак.
Баба Сянька стала наставляти Славіка, що робити з синьоцвітним багном.
– Підсушити його треба, тільки так, шоб не на сонці, а десь у тіньочку. Коли підсохне, подрібниш-змелиш, наче на муку. Далі всипиш у гладишку, ту, шо в коморі стоїть, раніш для квасу була, добавиш води трошки, шоб змелений цвіт під нею сховався, тісно закриєш, аби повітря не заходило й поставиш на сонце. Тиждень-другий постоїть – закваситься-заграє, буде майже готове. Вода випарується – стане кашка. Ото вона нам – в самий раз!
– А чого майже? – запитав В'ячеслав. – Шо… ше треба чогось додати?
– В тім то й справа… Прийдеться пошукати дещо до нашої закваски. Смалець потрібний із борсука, або накрай із бобра зійде.