Проти переконань

Ці спалахи були мимолітні, як трепіт далекої зірниці, що ледве торкалася нічної небесної сині й пропадала за обрієм, лиша­ючи по собі нерозгадану загадку: дійсність, чи омана зору? Відгадуючи її, Березовський ніколи не міг прийти до твердих висновків.

І все ж інколи минали дні й цілі тижні повного збайдужіння й знеохоти до всього. Немила йому була тоді Ма­руся, немилі праця й наука, немиле життя й цілий світ. Та­кі моменти наступали у нього неминуче, як наслідки по ви­падках арештів, звільнень з праці, або чуток, що доходили, передавані шепотом, про інші несамовиті речі. Тоді він спішив до Кобзаренків, затримував Григорія Степановича й питав:

— Чули?

Григорій Степанович здебільша чув і знав навіть ба­гато такого, чого не чув Ігор. Але від того не легшало.

— Куди ми йдемо, Григорію Степановичу?

— Або ми йдемо? — потискав плечима Кобзаренко. — Ми лежимо в болоті й крові, а не йдемо. Ми гниємо.

Ігор тиснув голову, аж йому кров дзвеніла в скронях і голосом, що виходив крізь зціплені зуби цілком глухим, кидав, ні до кого не звертаючись:

— І ніякого виходу, ніяких можливостей, ніякої на­дії!..

— Надія, голубе, все мусить бути.

— На що?

— На Бога.

— Ет!..

— Не "ет", козаче, не "ет", а свята правда! Зіслав уже раз Бог Свого Духа на землю для спасіння всього людства — просімо, щоб ще раз і для нас, грішних, зіслав.

— Ні, Григорію Степановичу, нам Дух не поможе. Що ваш Дух зробить проти ворожих гармат, які стоять на на­шій землі?

— Вони, сину, й довіку стоятимуть, як нас не осінить Дух Святий.

— Нам зброя потрібна, а не Дух.

— А я казав уже тобі, що без Духа ти і пір'їни з місця не зрушиш.

— І я вам казав, — почав нервуватися Ігор: — мате­рія і земну кулю в порох розсадить!

— Нехай твоя матерія, перше ніж земну кулю розса­джувати, розсадить бодай одну ворожу голову.

— Для цього треба зброю мати!

На цей раз, у протилежність до Ігоря, Кобзаренко був дуже спокійним.

— Зброя, козаче, тепер у ворожих руках, — відповів лагідно, — і, щоб здобути її, треба, насамперед, бути Ду­хом натхненим. Як будеш натхненим, то підеш і зброю від­береш. Як будеш тільки бездушною матерією — сильніша матерія на тобі до смерти тяжітиме.

— Так воно і є справді: тяжить сильніша матерія над слабшою — і немає ради. Голими руками гармати не візь­меш...

— А я тобі кажу, що візьмеш, як матимеш Духа в со­бі! — з глибоким переконанням сказав Кобзаренко. — Спо­чатку вхопиш вила, чи сокиру, відіб'єш рушницю, а з руш­ницею вже й гармату відіб'єш. Але треба Духа!

— Хм!.. — гірко усміхнувся Ігор. — Може б оце ми спробували? Беріть-но сокиру, а я вили — і гайда!

Кобзаренко мовчки встав, натягнув на себе свиту і взяв картуз.

— Ходім! — промовив спокійно. Але в тому спокої була незламна і тверда рішучість.

Ігор не мав найменшого сумніву, що Кобзаренко, як стояв, так справді й пішов би.

— Ет, Григорію Степановичу, — сказав зніяковівши, — треба ще й розум мати, а не лізти насліпо на видиму смерть. Яка з того користь була б?

Кобзаренко сердито вдарив кашкетом об підлогу:

— Он воно! — крикнув гнівно. — Оце говорить розу­мом дурна матерія про користь! І чого ж стогнеш?! Та ж маєш свій велимудрий розум — ну й роби, як він тобі каже! Каже битися — бийся, каже тобі мовчати й терпіти задля користи — терпи і не стогни.

Зніяковілий Ігор мовчав, радий, що цієї розмови не чула Маруся, якої саме не було дома. А Кобзаренко дістав пляшку з горілкою, налив собі й гостеві, і коли вже випи­ли, почав спокійніше:

— Духа нам потрібно, хлопче, Духа! Щоб спалив наш страх і нашу упокореність перед антихристом, щоб зілляв наші серця в одно єдине, щоб утвердив у ньому віру у Ви­щу Правду, в Добро, у Справедливість — у Бога і його поміч! Не користь, а безкорисна жертва повинна керувати нами, не матерія, а Дух, — тоді й гармати не страшні!..

Можна було "духа" розуміти інакше, ніж його розу­мів Кобзаренко, але не можна було не признати, що віра цієї простої людини була невичерпним джерелом опти­мізму. І, як ніколи, Ігор тепер заздрив йому, як ніколи, від­чував, що йому бракує саме того, що мав Кобзаренко. То­му він часто навмисне провокував Григорія Степановича говорити про Духа, бо ті розмови приносили йому величезну відраду і полегшу.

"Ех, — думав він, — коли б же у нас та всі такі! Осяг­нули б ми мету дуже скоро. Не важно те, що служить ру­шійною силою для великого задуму — важно осягнути мету. Але в майбутній державі для релігії не повинно бути місця, і Божі храми мусять заступити храми науки — інак­ше не може бути!"

Зачерпнувши отухи[36], Ігор бадьорішав, віднаходив віру у майбутнє, і життя починало йому видаватися веселішим. А разом з тим поверталося до нього бажання почувати себе молодим і щасливим. Він, правда, ніколи не тратив голови і розумів, що до кінця щасливим у повному розу­мінні того слова, в теперішніх обставинах бути неможливо. Але все ж не гнав від себе бажання зазнати хоч одробинки[37] щастя.

І тоді він особливо дошкульно відчував відчуженість Марусі. Найбільше ж дратувало його, що всі невинні стрі­ли його більше товариського, ніж кавалерського залицян­ня відскакували від неї, вдаряючись об мур повного неро­зуміння й цілковитої байдужости. Він не хотів роману — він хотів тільки трошечки теплоти, тієї звичайної дівочої милої теплоти, на яку мають право усі небридкі й недурні хлопці. Але Маруся йому й того жалувала. Чи ж справді він не заслуговує навіть на таку дрібничку, як трошки хай і лукавої усмішки, якогось по суті незначного, але ніби багатозначнішого слівця, жарту, ласкавішого погляду? На­віщо оцей дурний невидимий мур, що виріс між ними не­помітно і стояв так непохитно, кидаючи неприродну тінь на їхні взаємини? Неприродну, бо досі всі такі "мури" буду­вав Ігор, але ще не було випадку, щоб хтось пробував від­городитися від нього. Навпаки, брами найнеприступніших "фортець" для нього завжди стояли отвором, лиш він з них не користав. І аж тепер від нього замкнулася Маруся. Маруся!..

Якийсь маленький бісик мужеської амбіції муляв його й непокоїв, хоч напевне, коли б у дівчини пробудилася знову схильність, Ігор попав би у велике заклопотання, може навіть зненавидів би її, як раніше. Однак, це було б нормально, а те, що було тепер, було і ненормальне, і не­звичне, і неправдоподібне.

Ігоря брала досада.

* * *

Якось то присмерком, коли почала здійматися за­вірюха, Ігор ішов до Кобзаренків і вже недалеко їхнього двору почув якісь веселі вигуки і побачив крізь сніжну за­метіль борюкання двох тіней.

— Та пусти, навіжений! — лоскотливо сміялася Ма­руся. — Натрусив за комір!.. Бррр!.. Відчепись!..

— Не відчеплюсь! — відповідав задерикувато молодий чоловічий голос. — Умию тебе, замурзану, щоб личко бу­ло біленьке, як сніг! Отак, отак, отак!..

— Ільку!.. Та ну!.. Бо, ось, слово чести!..

— Що? Що?

— А ось що!..

— Ага, то ти так?! Чекай же!

Ігор зупинився, відчуваючи, як йому враз щось боля­че й різко зашкребло під серцем, і вже не знав, чи йти далі, чи ні. А ті двоє продовжували борюкатися й реготати, не помічаючи свідка, бо вітер віяв від нього у їхню сторону.

Нарешті, перемогла таки Маруся, і хлопець кинувся навтікача. Промчав, наче баський кінь, повз Ігоря, не за­уваживши його, а вслід за ним полетіла велика сніжка й глухо вліпилася в паркан.

— Боягу-у-уз! — дзвінко крикнула навздогін Маруся.

— Забія-я-ка! — відповіло з темені. — Ось, чекай, я мамі скажу!

Ігореві стало невимовно гірко: спробував би оце він так поступити з Марусею! Та не відважився б ніколи! А, коли б і відважився, то напевне Маруся самим лише своїм холодно-здивованим поглядом убила б у нього раз на все охоту до подібних жартів. А ось цьому якомусь дурному Ількові вона дозволяє торкатися до себе, умивати її снігом, борюкається з ним і ані не протестує, ані не обурюється — тільки сміється. Радісно сміється!..

Він був такий схвильований, що мусів трохи постояти, бо боявся сам за себе. Не ручив, що, коли б зараз побачив Марусю, то не зрадився б, не сказав би якоїсь дурниці. Тому, щоб заспокоїтись, кілька разів глибоко втягнув по­вітря в груди, лизнув трохи снігу і аж тоді наважився піти до хати.

Застав, дівчину як жадібно пила воду, і подумав з во­рожістю: "Ач, так втомилася, вибрикуючи, що її аж спрага розібрала!" Але не сказав нічого — стримався. Зате пізні­ше при світлі пильно придивлявся до її обличчя, стараю­чись вичитати з нього, що то за взаємини можуть бути у неї з якимсь Ільком? І, чим більше дивився, тим менше йо­му це подобалося, тим образливіше видавалося. Маруся вся пашіла, натерте недавно снігом лице блищало й світи­лося так, як світилося воно в його присутності кілька мі­сяців тому назад. Навіть не так — більше! І очі сяяли якось особливо, і рухи були жвавіші. Невже ж би причиною її неприступности став якийсь безпардонний, нахабний Ілько?

Випили чай, і Кобзаренко, поговоривши ще трохи про се і те, почав збиратися "у підпілля на горище", як то він любив казати з гіркою іронією. Під дахом він мав шев­ський столик, сідав біля теплого комина і клепав до пів­ночі. Казав, що йому там і в найгірші морози не холодно, бо груба верства снігу на ґонтах, теплий комин за спиною і пляшка горілки під рукою добре боронили його від хо­лоду.

На дворі розгулялася хуртовина. Метелиця танцювала довкола хати, глухо бухала в глиняні стіни, протяжно дму­хала в комин і добивалася у вікна, шкрябаючи по склі су­хими, костистими пальцями. А в хаті було тепло, під піч­чю мирно сюрчав цвіркун, п'янко пахли сушені яблука, і на стіни лягали м'які тіні від помаранчевого шовку абажура, що прислонював світло великої настільної лампи. Все було, як завжди, як любив Ігор, але сьогодні він сприймав цей затишок і теплоту, як щось особливо контрастуюче до свого душевного стану, йому здавалося, що він — вигна­нець з цього спокійного, милого світу, або зайда, якому до якогось часу великодушно дозволяють грітися біля чу­жого вогнища. А, може, завтра на цьому самому місці си­дітиме той Ілько, який має право торкатися Марусі і борюкатися з нею, викликаючи такий радісний сміх...

Він дивився на дівчину і з жалем нотував ті всі зміни в ній, які наступили від часу першої зустрічі.