Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Бачиш, коли в наступ іде ціле плем'я — тоді інакше. Тепер нас мало, і всі повинні стояти там, де на­каже ватажок... Або, краще, веди ти. Тоді бу­де, як накажеш, і навіть сам Тамандуа тебе слу­хатиме...

Але Арасі добре розумів, що керувати напа­дом він не зуміє, і почав сердитись:

— Я би вів... Я вмію краще вести, як Таман­дуа... Але ви всі навчені інакше і не зрозуміє­те моїх наказів. Чи то би було добре, коли б я почав вигукувати накази вголос?

— Ні, ні! — замахав руками Журіті. — Вго­лос не можна! Вороги почують. Треба тихо-тихо, по знаках...

— О-о, бачиш! А ви не знаєте моїх знаків, так саме, як я не навчився ще ваших. І коли Тамандуа подасть знак, то я не знатиму, що робити. Треба, щоб ти був коло мене і пояснив.

Присилуваний до згоди, Журіті покірно зітх­нув і спустив голову, але був свідомий того, що так не робиться.

Однак, коли зблизилася хвилина виступу, Тамандуа перекреслив пляни Арасі. Суворий, але справедливий ватажок вважав, що він і Арасі, як відповідальні за напад, повинні бути обоє на найбільше небезпечному місці.

— Ти, Світанку, йтимеш, поруч зі мною, — безапеляційно наказав він.

Арасі відразу хотів запротестувати, але пере­думав. Постановив собі, що по дорозі він якось відстане і, або приєднається до Журіті, або вза­галі причаїться в безпечному місці, поки напад не скінчиться.

Тамандуа мав простий плян: поділити гурток на дві частини і напасти на ворогів одночасно з півночі й півдня. Нападені таким чином опини­лись би в пастці, бо ні на круте урвище, ні в рі­ку втікати не могли.

Загорівшись зранку бажанням об'єднатися в мирі з посідачами ґваянських скарбів, Тамандуа тепер горів бажанням бою. Війна і небезпека бу­ли для загартованого вояка наймилішою розва­гою, були потребою, і його зараз цілком не тур­бувала думка про те, чи добре він робить.

Те саме почували й інші, і, за винятком одно­го хіба Арасі, ніхто тепер не думав над вартістю і значенням Соняшних Клейнодів. Головне було — напасти, перемогти і відібрати. Для чого на­падати, кого перемагати і що відібрати — грало другорядну ролю.

Коли на землю спустилася глибока темінь і стерла границі між небом і землею, коли розпливлись у чорній синяві контури дерев і гір, — Тамандуа дав знак наступати. Він, Арасі, Журіті і ще два старші вояки пішли в обхід поза урвище і мали вдарити з півдня. Аракень і Моема в товаристві трьох досвідчених мужів повин­ні були вдарити з півночі.

Видавши останні розпорядження, Тамандуа махнув рукою і пішов уперед. Арасі повинен був іти за ним, а Журіті — передостаннім. Під час самого нападу група мусіла переформуватися в такий спосіб, щоб Тамандуа став посередині, по обох боках від нього Арасі й Журіті, а по кри­лах групи старші вояки.

Та не пройшли й кільканадцяти кроків, як Тамандуа почав штовхати Арасі і знаками пока­зувати, щоб ішов тихіше. Справді, вся чвірка посувалася безшумно, лиш біля одного Арасі чомусь постійно шелестіли гилки і трава, або хрускав під ногами сушняк. Як він не старався, як обережно не ступав — нічого не помагало. Тамандуа не говорив ні слова, але Арасі відчу­вав, що його незграбність лютить не тільки провідника, а й решту товариства. Лютило це на­віть самого Арасі, бо, чим далі, то справа става­ла гіршою, а штовханці — безпардоннішими і сильнішими.

Напевне, коли б суворий Тамандуа не зобов'я­зався вчити недосвідченого морубішабу, — він би попросту викинув його з ряду, щоб не мати клопоту. Однак тепер, хоч Арасі міг все попсу­вати, він не почував за собою права того зроби­ти і своє невдоволення зганяв кулаками. Мав переконання, що вороги їх уже почули, але пляну не зміняв і вперто посувався вперед.

ІІовзли вони довго. Так страшно довго, що Арасі вже втратив надію прийти колись на міс­це. З нього виступили вже семі поти, в роті пе­ресохло від спраги й хвилювання, а в підошві ноги немилосерно докучала вбита тернина. Ці­лу дорогу він тільки те й думав, що про втечу. Та це були даремні думки: з-заду за ним ліз вояк, який напевне до того не допустив би.

Нарешті, завернули ліворуч і почали мовчки перегруповуватись. Тамандуа припав до землі, старші вояки повинні вже були також десь по­займати свої позиції, хоч Арасі їх не чув і не бачив. Він тільки якось намацав рам'я Журіті і вчепився за нього. Та в тій же хвилині дужа рука Тамандуа штовхнула його в другий бік, і Арасі з усього розгону сів просто на колючий кактус.

— У-а-й!!! — заверещав він від несподіван­ки й болю, і цей крик вирішив весь дальший хід подій.

Відразу зафурчали, невідомо звідки, стріли і перша з них пробила руку Арасі нижче плеча.

— Журіті!!! — завив він на всі груди. — Журіті, я ранений!.. Тікаймо!.. Тікаймо всі!..

Крики, спів тугих тятив і стогони зіллялися в одну страшну гармонію завзятої боротьби во­рогів, що зійшлися лице в лице.

— Журіті!.. — кричав розпачливо Арасі. — Сюди, до мене!..

— Я тут, мору... — почувся голос Журіті, але відразу його гаряче тіло здригнулося і по­хилилося до землі, а слово залишилося недосказаним на половині.

Арасі подумав, що наступила його остання хвилина і закликав благально:

— Ґваянці, не стріляйте!.. Ви ґваянці і ми ґваянці!.. Мир! Ми-и-и-р!..

Викрикаючи ці останні слова, Арасі вже опи­нився далеченько і, впавши під якийсь корч, по­чав витягати стрілу з руки.

— Мир!.. Мир!.. — донеслося до нього з пітьми. — Навіщо нападаєте, коли хочете ми­ру?

— Коли ви також ґваянці, то чому не прихо­дите з миром?.. — підхопив інший голос.

— Ви не прийняли миру від нашого морубішаби! — відповів голос Тамандуа.

— Ваш морубішаба не хотів миру! Він взагалі нічого не вартий?.. Наженіть того нездару!.. Приєднуйтесь до нашого морубішаби, наш кра­щий!..

— Звідки ж ви?.. — почувся знову голос Та­мандуа.

— Ми з Долини Іґурей. А ви?

— Ми з-над Жовтої Ріки.

— Приєднуйтеся до нас!

— На це треба згоди племени... А приймете нас?..

— Приймемо, приймемо!.. — почулися ра­дісні вигуки. — Мир!..

— Мир!..

Арасі божеволів, чуючи, який зворот прий­няла справа, і вже хотів тікати далі, але коло нього виринуло дві постаті і в одній секунді за­ломили йому руки назад.

— Тепер ти даси звіт на раді племени!.. — з ненавистю в голосі пригрозив Аракень.

— Тепер я помщуся за Журіті!.. — насилу видобув зі себе слова потрясений жалем і лют­тю Моема.

— Не смій, Моемо! — відіпхнув товариша Аракень. — Він мусить стати перед радою пле­мени живим! .

— Бідний Журіті!.. — заплакав Моема. — Він своїм тілом заступив оцього боягуза, і сам загинув!..

— Журіті мусів загинути, — сумно відповів Аракень, спритно зв'язуючи в темноті руки Ара­сі. — Він бачив Анянґу, пам'ятаєш?.. Са­мотній сказав, що це віщує для нього нещастя. І так сталося: пророцтво збулося!..

Нечуваний гість

Вже минуло три дні й три ночі, відколи Данко знову залишився сам в дикій місцевості. Ко­ли б Канту і Жараке не загинули — він напев­не вже досі був би в оселі. А так, ішов, тільки приблизно уявляючи собі напрямок, нераз блу­кав, нераз, натикаючись на перепони, вертався назад і тратив багато часу намарне.

Щоправда, Данкові тепер вже було значно легше давати собі раду і завдяки набутому до­свідові, і завдяки лукові, і завдяки бомбам та фоґетам, і завдяки вірній та нерозлучній Фрузі. Маючи вогонь і зброю, він уже не боявся ні го­лоду, ні нападу дикого звіря вночі, а вдень пе­ред небезпекою його остерігала мавпа. На щастя, вони вже були близько від осель, і звірини в цих околицях зустрічалося мало. Двічі тільки, коли Фрузя проявляла великий неспокій, погля­даючи в гущавину, Данко кинув туди буска-пе і потім чув, як, ломлячи сушняк і шурхаючи боками об гущавину, тікали геть якісь звірі.

Позатим, можна сказати, не траплялося нія­ких помітніших пригод. На ніч Данко розкладав.вогонь, вдень ішов, тримаючи напоготові лука, а в кишенях — буска-пе, і тільки одного пиль­нував — щоб знову не наступити ненароком на якусь гадюку.

Вигляд хлопця заслуговував на найбільше співчуття: одежа порвалася так, що спина була гола; обірваний чобіт розлітався до решти, і при­в'язування підошви вже нічого не помагало; во­лосся, що протягом останніх днів розчісувалося виключно при допомозі пальців, відросло, ску­довчилось і постійно спадало на очі; шнурки від наплечника в'їдалися в тіло і понатирали глибокі рани. На додаток до всього Данко почував себе хворим. Вже того самого вечора, коли він похо­вав своїх приятелів, його почало ціпити, або ки­дати в гарячку. Спочатку хлопець пояснював це нервовим потрясенням, але пізніше зрозумів, що причиною його хвороби була спина: вона вся пашіла вогнем, свербіла і боліла так, ніби її роз­дирали десятки маленьких сверликів.

На другий день, коли сонце пригріло сильніше, біль і свербіння збільшилися, Данко, скинувши наплечника та загнувши руки назад, почав об­мацувати свої плечі. Виявив на них численні ґудзики і зрозумів, що його обсадила своїми хробачками муха-берна. Це було, безперечно, дуже бридко, хоч і не так небезпечно. Данко на­віть знав, як можна тих паразитів позбутися, але сам не міг нічого зробити.

Берна, подібно, як і муха-варіжейра, відкладає яйця на живих тваринах і людях. Різ­ниця тільки в тому, що хробаки варіжейри мандрують по цілому організмі і руйнують його цілковито, а хробаки бери залишаються на одному місці, творять довкола себе мішечки і си­дять в них до моменту зрілости. їхні темні голов­ки видніються на самій поверхні шкіри, як вели­кі вугрі, а цілий хробак, що доходить довжиною до 2,5-3 см., вростає глибоко в мускули. Закін­чивши цю переходову стадію розвитку, берни випадають з тіла і зариваються в землю, звідки через якийсь час виходять розвинутими мухами. В тілі залишаються по них дірочки, котрі скоро гояться, якщо туди не потрапить якась інфекція, і людина, чи тварина залишаються здоровими.

Однак, наявність тільки одного такого хро­бачка спричинює людині великі терпіння. А Данко мав їх у своїй спині не одного, а десятки. І коли б він міг побачити свої плечі — напевне перелякався б: всі вони були вкриті ґудзиками, на вершках яких виднілися темні цяточки, а довко­ла кожного горбочка тіло почервоніло і спухло. Набрався він тієї погані вже давніше, але від­разу, поки хробачки були маленькі, він їх не по­мічав.